Три товариші - Ремарк Эрих Мария - Страница 29
- Предыдущая
- 29/97
- Следующая
«Це двадцятип'ятирічне гадюченя вже знає всі прийоми», подумав я сердито. Мені зробилося шкода мовчазного чоловічка, власника машини.
— Вам треба було б зватись не Тіс, а якось інакше, — зауважив я.
— Та що ви кажете! — відповів він, думаючи, мабуть, що я хочу до нього підлеститись. Він, очевидно, звик до компліментів з приводу своїх здібностей.
— Авжеж так, — вів я далі, — вам треба було б зватись «Шмаркач». Гвідо Шмаркач!
Він одскочив назад.
— Ага, — вимовив він нарешті, — двоє проти одного!…
— Якщо в цьому справа, то я згоден піти з вами сам один, куди ви тільки побажаєте.
— Дякую, — холодно відповів Гвідо, — щиро дякую! — і пішов.
Присадкуватий з розгубленим виразом на обличчі стояв, втупившись очима в машину, ніщо його, здавалось, не обходило.
— Не треба нам її купляти, Отто, — сказав я.
— Тоді її купить цей паскуватий звіряка, Гвідо, — відказав Кестер. — Ми нічим не можемо допомогти власникові.
— Це то так, — погодився я. — А все ж тут щось негаразд…
— А де в наш час усе гаразд, Роббі? Повір мені — для цього чоловічка навіть краще, що ми тут. Таж він, може, дістане трохи більше за свою машину. Але я попереджаю тебе: якщо цей паскуватий не вчепиться, то й я не полізу.
Прийшов аукціоніст. Він поспішав, роботи в нього, мабуть, було багато. Адже щодня провадились десятки аукціонів. Перебираючи округлими рухами злиденний мотлох, він почав його продавати. Сипав дубовими дотепами, тримався діловито, як людина, що має щодня діло з злиднями, які його особисто не обходять.
Речі продавались за безцінь. Кілька крамарів скупили мало не все. Коли аукціоніст кидав на них погляд, вони недбало підіймали палець або похитували головою. Але за поглядом аукціоніста стежила часом пара інших очей, очей на змарнілому жіночому обличчі, очі ці дивились на пальці крамарів, як на руки вседержителя — з острахом і надією…
Таксі почали торгувати троє, першим був Гвідо. Він запропонував триста марок — курям на сміх. Присадкуватий чоловічок підійшов ближче. Губи його беззвучно рухались. Здавалося, і він хоче щось запропонувати. Але рука не піднялась, він одійшов.
Наступна пропозиція була чотириста марок. Гвідо накинув п'ятдесят. Охочих поторгуватись, здається, не було.
Аукціоніст оглядав присутніх, виголошуючи:
— Чотириста п'ятдесят марок-раз, чотириста п'ятдесят марок — два…
Власник таксі стояв, розкривши очі і похиливши голову, ніби чекав удару по потилиці.
— Тисяча! — сказав Кестер. Я глянув на нього. — Вона трьох варта, — промурмотів він. — Не можу дивитись, як знущаються з людини.
Гвідо робив нам одчайдушні знаки. Він уже забув, що його назвали шмаркачем, бо ж ішлося про ґешефт!
— Тисяча сто, — промекав він, кліпаючи нам обома повіками. Якби в нього були очі на спині, то він, мабуть» почав би кліпати й ними.
— Тисяча п'ятсот, — сказав Кестер.
Аукціоніст розійшовся — наче капельмейстер, він розмахував своїм молоточком. Це ж бо були гроші, а не дві -дві з половиною марки, як дотепер.
— Тисяча п'ятсот десять, — видушив з себе Гвідо.
— Тисяча вісімсот, — кинув Кестер.
Гвідо постукав себе по лобі і відступився. Аукціоніст метушився. Раптом я згадав про Пат.
— Тисяча вісімсот п'ятдесят! — несподівано вирвалося в мене.
Кестер здивовано озирнувся на мене.
— Ці п'ятдесят я доплачу, — поспішно сказав я. — Це я так, про-всякий випадок-перестраховка…
Кестер кивнув.
Аукціоніст присудив нам машину. Кестер зараз же сплатив гроші.
— Диви на них! — сказав Гвідо, що не міг удержатись і підійшов до нас, наче нічого й не трапилось. — Ми б цю коробку могли купити і за тисячу марок. Адже третього ми враз віднадили…
— Будь здоровенький, любчику! — скрикнув у нього за спиною чийсь жерстяний голос. Це був папуга в позолоченій клітці; до нього саме підійшла черга…
— Шмаркач, — додав я до слів папуги.
Гвідо, знизавши плечима, забрався геть.
— Отож, бачите… — сказав я, підійшовши до власника машини; бліда жінка стояла вже поруч з ним.
— Я все зрозумів, — відповів він.
— Нам би краще не встрявати, — сказав я. — Але тоді ви дістали б ще менше…
Він кивнув головою, нервово перебираючи руками.
— Машина добра, — раптом заговорив він поквапливо, — добра машина, вона цих грошей варта, безперечно варта, ви не переплатили, тут не в машині справа, ні, зовсім не в машині, тут, бачите…
— Зрозуміло, — подав я репліку.
— Ми з цих грошей нічого не дістанемо, — зауважила жінка. — Все заберуть…
— Якось-то воно буде, рідна, — заспокоював її чоловік, — якось виберемося з біди…
Жінка нічого не відповіла.
— Коли вмикаєш, вона перескакує з першої на другу швидкість, — знову заговорив чоловік, — але це не вада, вона як і нова була, то так було.
Він розповідав далі, ніби мова йшла про дитину:
— Машина вже три роки в нас, і ніколи нічого не трапилось. Ось тільки… спочатку я хворів, а тоді один тут мене підвів… приятель один…
— Негідник один, — суворо сказала жінка.
— Облиш, матусю, — сказав чоловік, кинувши на неї погляд, — я викараскаюсь знову… Правда, матусю?
Жінка не відповіла. Чоловік обливався потом.
— Дайте мені вашу адресу, — сказав Кестер. — Може, нам колись потрібен буде водій…
Чоловік старанно написав адресу своїми огрубілими, чесними руками. Я глянув на Кестера; ми обоє розуміли, що було б чудо, коли б з цього та щось вийшло. А чудес тепер не бувало. А як і бували, то хіба тільки негативного характеру.
А чоловік і далі говорив, як у лихоманці. Аукціон закінчився. Ми лишилися у дворі самі. Колишній власник машини давав нам поради, як поводиться взимку стартер. При цьому він щоразу знову хапався за машину. Нарешті — заспокоївся.
— Ну, ходімо вже, Альберте, — сказала жінка.
Ми подали йому руку. Подружжя рушило з двору. Ми зачекали, поки вони відійдуть далі, а тоді завели машину.
На виїзді з двору ми побачили маленьку стару жінку, що несла в руках клітку з папугою, одбиваючись від дітлахів. Кестер зупинив машину.
— Вам куди? — запитав він стару.
— Та в мене ж, люди добрі, немає грошей на таксі! — відказала старенька.
— Не треба грошей, — сказав Отто. — У мене сьогодні день народження-везу задарма.
Вона недовірливо глянула, міцніше вхопившись за клітку.
— А тоді скажете, щоб таки щось та заплатила…
Ми заспокоїли її, вона сіла в машину.
— Навіщо ви купили папугу, матусю? — спитав я, коли вона вийшла.
— На вечори, — відповіла стара. — А ви думаєте, що його прокормити буде дорого?
— Ні, цього я не кажу, але як це розуміти: на вечори?
— Він же говорити вміє, — відповіла вона і подивилась на мене своїми ще ясними старечими очима. — Тоді хоч є хто, щоб слово сказав…
— Ах, ось воно що…
Надвечір прийшов за своїм фордом булочник — блідий, засмучений. Я був сам у дворі.
— Чи до вподоби вам колір? — запитав я.
— Авжеж до вподоби, — відповів він, якось нерішуче поглядаючи на машину.
— Верх вийшов напрочуд гарний…
— Атож…
Ставши біля машини, він, здавалося, ніяк не наважувався поїхати. Я чекав, чи не захоче він ще виторгувати задурно якусь дрібницю: домкрат, попільничку або щось подібне.
Але вийшло інакше. Походивши і посопівши трохи навколо машини, він Подивився на мене своїми налитими кров'ю очицями і сказав:
— Тільки подумати: якихось кілька тижнів тому вона сиділа в цій самій машині, здорова й весела…
Мене дещо здивувало, що він раптом так розм'як, і я подумав собі, що оте прудке чорняве чортеня, що останнім разом було з ним, мабуть, чи не далося йому вже добре взнаки. Люди швидше стають сентиментальні від досади, ніж від любові.
— Добра була жінка, — вів він далі, — душевна жінка. Ніколи нічого не вимагала. По десять років одне й те саме пальто носила. Блузки та всякі оті дрібнички сама собі шила. А господарювала сама, без робітниці…
- Предыдущая
- 29/97
- Следующая
