Три товариші - Ремарк Эрих Мария - Страница 14
- Предыдущая
- 14/97
- Следующая
Мені дуже хотілося пхнути її в каструлю з супом, але я стримався — витяг з кишені марку, сунув їй в руку, і лагідно спитав:
— Назвала дама своє прізвище?
— Це-то ні…
— А який же в неї голос? Дещо глухуватнй і низький?
Такий, ніби вона трохи охрипла?
— Або я знаю… — флегматичне відповіла Фріда так, ніби я ніколи й не думав дати їй марку.
— Гарна обручка у вас на руці, справді чудова обручка, — сказав я. — Та ну-бо подумайте як слід, може ж якраз і пригадаєте…
— Ні, — відповіла Фріда, і злорадна посмішка так і сяяла на її обличчі.
— Ну то повісся, чортове помело! — гримнув я на неї та й пішов собі геть.
Рівно о шостій годині вечора я прийшов додому. Відчинивши двері, побачив досить незвичайну картину. Посеред коридора стояла пані Бендер — няня з притулку для немовлят; пансіонські дами щільно обступили її.
— А йдіть-но сюди! — гукнула пані Залевська. Зібралися вони всі, як виявилося, навколо причепуреного бантами немовлятки, якому було, може, з півроку. Пані Бендер привезла його у візочку з будинку, де служила. Було це звичайне собі дитинча, але дами скупчилися над ним і так несамовито виказували своє захоплення, ніби це було перше немовля, яке побачило світ. Вони цмокали над ним, ляскали пальцями перед очима бідолашного створіння, витягували до нього губи. Навіть Ерна Беніг у своєму драконовому кімоно брала участь у цій оргії платонічного материнства.
— Хіба ж це не чарівне створіння?, — запитувала пані Залевська, закочуючи очі.
— Це буде видно років через двадцять-тридцять, — відповів я, скоса поглядаючи на телефон. Хоч би не подзвонили саме тепер, коли тут оце збіговисько.
— Але ж подивіться на нього як слід, — закликала мене пані Гассе.
Я подивився. Немовля як немовля. Нічого особливого. Хіба що неймовірно маленькі рученята — дивно було подумати, що й сам колись був такий мацюпенький.
— Бідна крихітка, — сказав я, — він ще не має уяви. що тільки його чекає! Цікаво, під яку нову війну він саме виросте…
— Жорстока ви людина, — відрізала мені пані Залевська. — Серця у вас нема!
— Аж надто, — відповів я, — інакше б мені таке і на думку не спало.
Я повернувся та й пішов геть до своєї кімнати. Через хвилин десять задзвонив телефон. Почувши своє ім'я, я вийшов. Так я й знав — усе товариство було ще там. Вони не розійшлися й тоді, коли я, взявши трубку, почув голос Патріції Гольман, що дякувала за квіти. Немовля, що, очевидячки, було найрозумніше з них усіх, раптом, знудившися з їх вихилянь, заревло на всю силу.
— Пробачте, — сказав я у розпачі до телефонної трубки, — я нічого не чую, тут галасує немовля; тільки воно, звісно, не моє…
Дами засичали, як гадюче гніздо, щоб заспокоїти крикуна, але добилися тільки того, що він ще більше роз-приндився. Тільки тепер я помітив, що це й справді було особливе немовля — легені були в нього, мабуть, чи не до колін, інакше не можна було зрозуміти, звідки брався цей трубний голос. Становище моє було досить складне: очима я кидав злісні погляди на цю материнську комедію, що розігрувалася передо мною, а устами намагався говорити в трубку привітні слова, — отже, від маківки до носа я був, як гроза, а від носа до підборіддя — як весняний краєвид, залитий сонцем… Не можу і збагнути, як я попри все це зумів умовитися з дівчиною на наступний вечір.
— Вам треба завести собі звуконепроникливу телефонну будку, — звернувся я до пані Залевської. Та вона була язиката.
— А це навіщо?! — насипалась вона на мене. — Про які це таємниці ви збираєтеся говорити у будці?!
Я замовк і прикусив язика. Розбурхані материнські почуття зачіпати не слід, — адже на їх боці одвічна мораль!
Ми умовилися зібратися ввечері у Готфріда. Повечерявши в маленькому ресторанчику, я попрямував до нього. По дорозі купив собі в елегантному галантерейному магазині чудовий новий галстук — треба ж було відзначити урочистість дня! Мені все ще видавалося неймовірним, що все склалося так добре. Я заприсягнувся бути завтра таким серйозним, як генеральний директор похоронного бюро.
Готфрідова комірчина нагадувала музей. Вся вона була завішена сувенірами, які він привіз з Південної Америки. На стінах — барвисті килими, маски, засохлий людський череп, якісь кумедні глечики, списи і, нарешті, — вінець усього — чудова колекція фотографій, що займала стіну: індіанки та креолки, вродливі, смуглясті, гнучкі створіння-незбагненна грація і невимушеність!
Окрім Ленца й Кестера, я застав там ще Браумюллера і Грау. Тео Браумюллер — загорілий, як мідний казан, — сидів на диванному валику і захоплено розглядав Готфрідову колекцію фотографій. Він був гонщиком від автозаводу і здавна приятелював з Кестером. Шостого числа Браумюллер мав узяти участь в тих перегонах, на які Отто записав «Карла».
Масивна, роздута фігура Фердінанда Грау спиралася на стіл; він був уже добре напідпитку. Побачивши, що я тут, він своєю широкою лапою потягнув мене до себе.
— Роббі, — сказав він глухим голосом, — чого тобі треба тут, серед загиблих? Тобі тут немає чого робити! Іди собі геть! Рятуй себе — ще не пізно!
Я глянув на Ленца, той підморгнув мені.
— Фердінанд — на висоті! Уже два дні як пропиває тут одну небіжчицю… Продав портрет і гроші зараз же отримав…
Фердінанд Грау був художник. Та проте він давно вмер би з голоду, коли б не спеціалізувався на одній справі — по фотографії він чудово малював життєвірні портрети померлих. Замовляли їх шанобливі родичі. З цього він і жив та й непогано жив. А його прекрасні пейзажі ніхто не купував. Через те його розмова завше мала дещо песимістичний присмак.
— На цей раз це був шинкар, Роббі, — розповідав Грау, — шинкар та його тітка, померла в маринаді з оцтом та олією; вона лишила йому спадщину… — Він здригнувся всім тілом: -Аж моторошно!
— Слухай-но, Фердінанде, — втрутився Ленц, — не слід би тобі вживати таких різких виразів. Адже ти сам заробляєш на одній з найпрекрасніших людських властивостей — на шануванні ближніх.
— Дурниці, — відповів Грау, — я заробляю на усвідомленні людьми своєї провини. Шанування — це ж не що інше, як усвідомлення своєї провини. Хочуть люди виправдатись за те, що вони любенькому небіжчику накоїли та напобажали за все його життя…
Череп його палав, Грау повільно провів по ньому рукою.
— Ось подумай собі, скільки разів отой мій шинкар накликав своїй тітці смерть, а тепер звелів намалювати її найвитонченішими фарбами та й повісив собі над диваном. Такою вона йому більш до вподоби. Шанування! Мало хороших властивостей у людини; та й про них вона згадує тільки тоді, коли вже запізно. Тоді її зворушує думка: яким же ж я міг бути благородним… Отож вважатиму себе за доброчесну людину… Доброчесність, доброта, благородство, — він махнув своєю могутньою лапою, — всіх цих властивостей люди щиро бажають іншим, щоб їх легше обдурити…
Ленц усміхнувся.
— Ти підриваєш основи людського суспільства, Фердінанде!
— Основи людського суспільства — це жадоба, страх і корупція, — відрізав Грау. — Людина — зла, але любить добро, коли його чинить хтось інший.
Він простяг до Ленца руку з бокалом.
— А тепер налий мені та не базікай цілісінький вечір — дай іще комусь слово сказати.
Я переліз через диван до Кестера. Мені раптом щось спало на думку.
— Отто, зроби-но мені послугу — дай мені завтра на вечір кадилака.
Браумюллер припинив надто уважний розгляд фотографії якоїсь дуже легко одягненої креолки-танцюристки.
— А ти вже вмієш робити повороти? — спитав він. — Я досі думав, що ти вмієш їхати тільки по прямій та ще коли хтось за тебе тримає руля.
— Заспокойся, Тео, — відповів я, — з тебе ми на перегонах шостого зробимо котлету! Браумюллер заквоктав од сміху.
— Ну то як же ж, Отто? — наполягав я.
— Машина не застрахована, Роббі, — сказав Кестер.
— Я повзтиму, як слимак, а гучатиму, як автобус. Мені тільки на кілька кілометрів тут у місті…
- Предыдущая
- 14/97
- Следующая
