Три товариші - Ремарк Эрих Мария - Страница 10
- Предыдущая
- 10/97
- Следующая
— Ось подивіться, пане Локамп, на цю красу! Хіба ж це не чудо?!
Я вражений спинився: стара слива коло бензинової колонки за ніч пишно розцвіла.
Цілу зиму вона стояла крива й гола, ми вішали на неї старі покришки, натикали на сучки каністри з-під масла для просушки, вона правила нам хіба що за зручну вішалку на все, що хочете, — починаючи від ганчір'я і аж до капота мотора; ще кілька днів тому на ній тріпотіли на вітрі щойно випрані сині полотняні комбінезони, ще вчора на ній ледве можна було щось помітити, — і раптом за одну ніч вона, ніби в казці, перетворилася на ніжну рожевобілу хмаринку, хмаринку ясного цвіту; здавалося, ніби у наш брудний двір залетіла зграйка метеликів,
— А як пахне! — замріяно сказала Матільда, закотивши очі. — Чудово, точнісінько, як ваш ром…
Я не відчував жодного запаху. Але одразу ж усе зрозумів.
— Пахне скорше коньяком, що ми тримаємо для клієнтури, — відказав я.
Матільда рішуче заперечила:
— Пане Локамп, ви чи не застудилися? Або, може, у вас поліпи в носі. Тепер поліпи мало не в кожного. Адже у старої Штосихи ніс, як у хорта, можете мені повірити, що це ром, старий ром…
— Ну гаразд, Матільдо…
Я налив їй чарку рому і пішов до бензоколонки. Юпп уже був там. У заржавілій консервній банці перед ним стояли зрізані з дерева розквітлі гілочки.
— Це що в тебе? — здивовано запитав я.
— Це для дам, — пояснив Юпп. — Коли дама під'їжджає, щоб заправити машину, то дістає безкоштовно ось таку гілочку. Таким чином я продав уже не дев'яносто літрів більше, ніж звичайно. Це ж не дерево, а золото, пане Локамп. Якби в нас його не було, то треба було б поставити штучне.
— А в тебе хист є до комерції, хлопче! Він усміхнувся. Сонце просвічувало крізь його вуха, як крізь рубінові церковні вікна.
— Мене вже двічі сфотографували на фоні дерева, — доповів Юпп.
— Стривай-но, ти ще станеш кінозіркою, — сказав я і пішов до оглядової ями, з якої саме з-під форда вилазив Ленц.
— Роббі, — сказав він, — знаєш, що мені спало на думку? Треба було б зайнятися тою дівчиною, що була з Біндінгом.
Я пильно подивився на нього.
— Цебто як?
— А отак, як я й сказав. Але чого ти так очі витріщив?,
— І не думав.
— Та де ж ні, ти їх просто вирячив. Як же її звати, ту дівчину? Пат, але як далі?
— Не знаю, — відповів я.
Він підвівся.
— Не знаєш? Ти ж записав її адресу! Я сам бачив.
— Загубив записку.
— Загубив?! — Він занурив обидві руки в свою жовту чуприну. — І це для того я тоді цілу годину відволікав од вас Біндінга? Загубив! Ну, то, може, Отто ще пам'ятає адресу?
— Отто її теж не знає. Ленц подивився на мене.
— Жалюгідний дилетант! Тим гірше. Хіба ж ти не бачив, що це була чудесна дівчина? Боже ж ти мій! — Ленц звів очі до неба. — Коли, нарешті, нам трапилось щось путнє, то цей зігнибіда губить адресу!
— Не така вже вона й чарівна…
— Бо ти ж осел, — відказав Ленц, — йолоп, який не знається на тому, що виходить за рівень повій з кафе «Інтернаціональ». Ех ти, тапер! Кажу тобі ще раз: це було просто щастя, особливе щастя, ота дівчина! Ти ж про таке і поняття не маєш! Ти роздивився на її очі? Звісно, що ні; ти ж бо дивився у свою чарку!
— Прикуси язика! — перервав я його, бо натяк на чарку вразив мене, як по болячці.
— А руки, — вів Ленц далі, не звертаючи на мене уваги, — тоненькі, довгі ручки, як у мулатки, — Готфрід на цьому розуміється, можеш мені повірити! Боже ж мій милий! Нарешті натрапили на дівчину, таку як слід — прекрасну, невимушену і — а це найважливіше — з атмосферою… — Він осікся. — А ти знаєш взагалі, що таке атмосфера?
— Повітря, яке накачують у балон, — пояснив я похмуро.
— Ну та звичайно ж, — сказав він співчутливо, але й з презирством, — звичайно ж, повітря! Чарівна атмосфера, променисте тепло, таємничість — те, що одухотворяє і оживляє красу — але що тобі говорити… твоя атмосфера — це запах рому.
— Перестань, а то дістанеш чимось по макітрі, — пробурчав я.
Але Готфрід невгавав, і я його не зачіпав. Адже він і не підозрівав, що трапилось, не знав, що кожне його слово вражає мене в саме серце. Особливо кожне слово про пиятику. Я вже був пережив це і втішився, а він знову все розбурхав. Нахвалював дівчину, аж поки мені здалося, ніби я й справді втратив щось особливе, втратив, без вороття.
О шостій я роздратований пішов до кафе «Інтернадіональ». Це ж був мій притулок, адже й Ленц так казав. Зайшовши туди, я побачив, на своє здивовання, що в кафе завізно. На стойці стояли торти, тістечка, а плоскостопий Алоїс протупотів у бічну кімнату з підносом, повним кофейного посуду. Я спинився. Кава, цілими кухлями? То, мабуть, ціле товариство, тяжко перепившись, лежить під столами.
Але хазяїн усе мені роз'яснив. Сьогодні в одній з бічних кімнат святкують прощання з Ліллі, приятелькою Рози. Я ляснув себе по лобі — та й справді! Адже мене сюди запрошено! Запрошено як єдиного чоловіка, Роза це виразно підкреслила, бо ж опухлого Кікі, що був тут, до уваги не брали. Я швиденько вийшов і повернувся з букетом квітів, ананасом, брязкальцем і плиткою шоколаду.
Роза зустріла мене посмішкою великосвітської дами. На ній було чорне декольтоване плаття. Вона була господинею стола, її золоті зуби блищали. Я запитав, як ідеться її дівчаткові, і передав для маляти целулоїдове брязкальце і шоколад. Роза сяяла.
З ананасом і квітами я звернувся до Ліллі.
— Сердечно вітаю і бажаю щастя!
— Він, як і завжди, справжній джентльмен, — сказала Роза. — А тепер іди-но сюди, Роббі, сідай поміж нами.
Ліллі була найліпшою подругою Рози. Вона зробила блискучу кар'єру. Стала тим, що було недосяжною мрією кожної рядової повії, — дамою при плелі. Дама при готелі не йде шукати собі клієнтів на вулиці, вона живе в готелі і там-таки знайомиться з чоловіками. Мало хто з повій добивається такого становища — обмаль туалетів та й грошей замало, щоб можна було певний час чекати на женишка… Хоч Ліллі жила і в провінціальному готелі, але за кілька років заощадила щось із чотири тисячі марок. Тепер вона виходила заміж, її майбутній чоловік тримав невеличку водопровідно-слюсарну майстерню. Він добре знав минуле Ліллі, і це йому було байдуже. Щодо майбутнього, то він міг не турбуватися: коли така дівчина виходила заміж, то це вже було надійно. Такі-бо дівчата знають, де раки зимують, таке життя їм остогидло. З них виходили вірні дружини.
У понеділок мало бути весілля. Сьогодні Роза влаштувала їй прощальну вечірку з кавою. Всі прийшли, щоб іще раз побути разом з Ліллі. Після одруження вона ж бо не зможе більше сюди приходити.
Роза налила мені чашку кави. Алоїс підбіг з величезним пирогом, нашпигованим ізюмом, мигдалем і зеленими цукатами. Вона поклала мені здоровецький шматок. Я знав, що треба робити. Покуштував шматочок з виглядом знавця, а тоді удав страшенно здивованого.
— Хай мене грім поб'є, але ж він — безперечно, не купований!
— Сама пекла, — вдоволено відповіла Роза. Вона була чудова господиня і любила, коли її за це хвалили. Щодо гуляшу та пирогів, то вона була неперевершена. Недурно ж вона була чешка.
Я озирнувся навколо. Ось вони сиділи навколо столу, трудівниці божого виноградника, непохибні знавці людських душ, солдати кохання — ось Валлі-красуня, в якої нещодавно вкрали песця під час нічної прогулянки в автомобілі, ось Ліна з дерев'янкою замість однієї ноги — вона й досі знаходила собі ще коханців; ось Фріці, дебела дівка, що кохала плоскостопого Алоїса, хоч давно могла б мати власну квартиру і приятеля, який би її утримував; ось Марго, червонощока Марго, що завжди ходила вбрана, як домашня служниця, і цим приваблювала елегантних кавалерів; ось Маріон, наймолодша з них усіх, промениста й безжурна; ось Кікі, що не правив за чоловіка, бо носив жіночу одіж і рум'янився; ось Мімі, бідне створіння сорока п'яти років; їй, з розширеними венами на ногах, уже нелегко було бігати по вулицях… Було тут іще кілька жінок-подавальниць з бару, просто гостей — їх я не знав. І, нарешті — другий почесний гість — матінка, маленька, сивенька, зморшкувата, як зимове яблуко, матінка, довірена особа всіх нас, втіха й підтримка нічних мандрівців, матінка, що торгувала гарячими сосисками на розі Ніколаїштрасе, нічний пересувний буфет і міняльна лавка. Поряд з франкфуртськими сосисками торгувала вона потайки ще й сигаретами та гумовими виробами; можна було в неї і гроші позичити.
- Предыдущая
- 10/97
- Следующая
