Час жити і Час помирати - Ремарк Эрих Мария - Страница 2
- Предыдущая
- 2/78
- Следующая
— Добре, добре. — Мюкке дістав з кишені портсигар вишневого дерева з випаленими на кришці квітами. — Сигарету?
— Можна!
— А фюрер не курить, Штайнбреннере, — недбало кинув Іммерман.
— Стули писок!
— Сам стули!
— Ти тут, видно, розжирів! — Штайнбреннер скоса поглянув на нього крізь довгі вії.— Мабуть, уже все позабував, та?
Іммерман розсміявся:
— У мене не така коротка пам’ять. І я знаю, на що ти натякаєш, Максе. Але й ти не забувай того, що сказав я: фюрер не курить. І тільки. Тут четверо свідків. А те, що фюрер не курить, відомо кожному.
— Годі патякати! — сказав Мюкке. — Треба копати. Наказ командира роти.
— Ну що ж, почнемо! — Штайнбреннер припалив сигарету, яку йому дав Мюкке.
— Відколи це в наряді курять? — запитав Іммерман.
— Ми не в наряді,— роздратовано заявив Мюкке. — Годі теревенити. Гіршмане, це й вас стосується! Ідіть відкопуйте росіянина.
— Це не росіянин, — сказав Гребер. Він сам підтягнув до вбитого кілька дощок і заходився звільняти від снігу руку та груди. Тепер стало добре видно мокрий мундир.
— Не росіянин? — Штайнбреннер спритно і впевнено, немов танцівник, пройшов по хистких дошках і присів навпочіпки біля Гребера. — А й справді! Форма німецька. — Він обернувся. — Мюкке, це не росіянин! Я виграв!
Важко ступаючи, Мюкке підійшов ближче. Пильно поглянув у яму, що повільно наповнювалась водою.
— Нічого не розумію, — промурмотів він. — Ось уже майже тиждень, як ми знаходимо лише росіян. Очевидно, цей з грудневих, тільки провалився глибше.
— А може, ще з жовтневих, — промовив Гребер. — Тоді тут проходив наш полк.
— Дурниці! З тих ніхто залишитись не міг.
— Ще й як міг. У нас тут був нічний бій. Росіяни відступили, а нам одразу ж наказали рушати далі.
— Це правда, — підтвердив Зауер.
— Дурниці! Наша тилова служба напевно підібрала і поховала всіх убитих. Напевно!
— Не дуже це напевно. Наприкінці жовтня випав глибокий сніг. А ми просувалися тоді ще досить швидко.
— Я чую це від тебе вже вдруге. — Штайнбреннер поглянув на Гребера.
— Коли маєш охоту, можеш почути ще і втретє. Ми тоді перейшли в контрнаступ і просунулись більш як на сто кілометрів.
— А тепер ми що, відступаємо?
— Тепер ми знову повернулися сюди.
— Отже, відступаємо — так чи ні?
Іммерман застережливо штовхнув Гребера.
— А що, може, йдемо вперед? — запитав той.
— Ми скорочуємо свою лінію, — відповів Іммерман і насмішкувато поглянув Штайнбреннерові в очі.— Ось уже цілий рік. Стратегічна необхідність, без якої не виграти війни. Це відомо кожному.
— У нього на пальці перстень, — раптом промовив Гіршман. Він прогріб іще й вивільнив другу руку мертвого. Мюкке нахилився.
— Справді,— підтвердив він. — Навіть золотий. Обручальний.
Всі подивилися на перстень.
— Будь з ним обережнішим, а то цей мерзотник ще зіпсує тобі відпустку. Доповість, що ти панікер. Він так і жде нагоди.
— Він просто задавака. Гляди, краще сам не вклепайся. Ти в нього більше на прикметі, ніж я.
— Чхати мені на нього. Я відпустки не матиму.
— На ньому нашивки нашого полку, — мовив Гіршман, розгортаючи руками сніг.
— Отже, тепер немає жодного сумніву, що це не росіянин? Чи не так? — Штайнбреннер ошкірився до Мюкке.
Ні, не росіянин, — сердито відповів той.
— П’ять карбованців! Жаль, що не побилися об заклад на десять. Давай грошики!
— При мені немає.
— А де ж вони? Чи не в рейхсбанку? Ану давай!
Мюкке розлючено подивився на Штайнбреннера. Потім дістав з кишені на грудях гаманець і відрахував гроші.
— Сьогодні мені не везе. Прокляття!
Штайнбреннер сховав гроші.
— По-моєму, це Райке, — сказав Гребер.
— Що?
— Лейтенант Райке з нашої роти. Це його погони. А на правій руці бракує половини вказівного пальця.
— Дурниці. Райке поранило, і його евакуювали в тил. Нам потім сказали.
— І все-таки це Райке.
— Звільніть йому голову.
Гребер і Гіршман відгрібали далі.
— Обережно! — гукнув Мюкке. — Не зачепіть голови.
Нарешті З-під снігу з’явилося обличчя. Воно було мокре, в очницях ще лежав сніг, і це справляло дивне враження; здавалося, скульптор недоліпив маску, залишивши її сліпою. Між посинілими губами блищав золотий зуб.
— Я його не впізнаю, — сказав Мюкке.
— А має бути він. Серед офіцерів, крім нього, втрат у нас не було.
— Витріть йому очі.
Якусь мить Гребер вагався. Потім обережно змів сніг рукавицею.
— Так, це він, — мовив тихо.
Мюкке захвилювався. Тепер він сам перейняв на себе командування. Коли йдеться про офіцера, вирішив він, командувати має старший чином.
— Підніміть його! Гіршман і Зауер візьмуть за ноги, Штайнбреннер і Бернінг — за руки. Гребере, обережніше з головою. Нумо, всі разом — раз, два!
Тіло трохи подалося.
— Ану ще разок! Дружніше!
Труп знову трохи подався. Із снігової ями, коли туди проникло повітря, долинуло глухе зітхання.
— Пане фельдфебель, нога відпадає! — гукнув Гіршман.
Це був лише чобіт. Він наполовину зсунувся! Від талої води ноги в чоботях погнили і м’ясо розповзлося.
— Опустіть на землю! — закричав Мюкке.
Та було вже пізно. Тіло випорснуло, і чобіт залишився у Гіршмана в руках.
— Там хоч нога є? — спитав Іммерман.
— Поставте чобіт збоку і розгрібайте далі,— гримнув Мюкке на Гіршмана. — Хто б міг подумати, що тіло вже розклалося зовсім? А ви, Іммермане, помовчте. Майте повагу до смерті!
Іммерман здивовано поглянув на Мюкке, але нічого не сказав. Через кілька хвилин усе тіло відгребли від снігу. В мокрому мундирі знайшли гаманець з документами. Літери порозпливались, але дещо можна було розібрати. Гребер не помилився; це був лейтенант Райке, той самий, що восени командував взводом у їхній роті.
— Треба негайно доповісти, — сказав Мюкке. — Залишайтеся тут! Я одразу ж повернусь!
Він подався до хати, де жив командир роти. Це була єдина більш-менш придатна для житла будівля. До революції вона, очевидно, належала попові. Рае сидів у світлиці. Мюкке з ненавистю подивився на широку російську піч, у якій палахкотів вогонь. На припічку спала лейтенантова вівчарка. Мюкке доповів, і Рае вийшов з ним на вулицю.
Зупинившись біля мертвого тіла, Рае хвилину мовчки дивився на нього.
— Закрийте йому очі,— мовив нарешті.
— Неможливо, пане лейтенант, — відповів Гребер. — Повіки надто розм’якли, можуть одірватися.
Рае перевів погляд на розбиту церкву.
— Перенесіть його поки що туди. Домовина знайдеться?
— Домовини довелося покинути, — доповів Мюкке. — У нас було кілька про всякий випадок. Тепер вони дісталися росіянам. Гадаю, вони їм знадобляться.
Штайнбреннер зареготав. Рае не сміявся.
— А можна зробити домовину?
— Швидко її не зробиш, пане лейтенант, — відповів Гребер. — А тіло вже зовсім розклалося. Та й навряд щоб у селі знайшовся підходящий матеріал.
Рае кивнув.
— Загорніть його в плащ-намет. Отак у ньому й поховаємо. Викопайте могилу і збийте хреста.
Гребер, Зауер, Іммерман і Бернінг понесли мішкувате тіло до церкви. Гіршман, обережно ступаючи позаду, ніс чобіт, з якого виглядали рештки ноги.
— Фельдфебель Мюкке! — гукнув Рае.
— Я, пане лейтенант!
— Сьогодні сюди пришлють чотирьох російських партизанів. Завтра на світанку їх треба розстріляти. Доручено нашій роті. Підберіть добровольців у своєму взводі. Інакше людей визначать у ротній канцелярії.
— Слухаюсь, пане лейтенант!
— Одному господу відомо, чому робити це мусимо саме ми! Але в цьому шарварку…
— Я йду добровільно, — вихопився Штайнбреннер.
— Гаразд.
Обличчя Рае залишилося непорушним. Немов на ходулях, він подибав прочищеною стежкою до хати.
«Пішов до своєї печі,— подумав Мюкке. — Ганчірка! Що ж тут такого — розстріляти кількох партизанів! Наче вони не розстрілюють наших товаришів сотнями!»
— Якщо росіян приведуть вчасно, хай вони заразом викопають могилу і для Райке, — сказав Штайнбреннер. — Нам не доведеться місити грязюку. Ви як гадаєте, пане фельдфебель?
- Предыдущая
- 2/78
- Следующая
