Кленовий лист - Ле Иван - Страница 51
- Предыдущая
- 51/65
- Следующая
Дівчина вчепилася за люк і, не перестаючи тремтіти, плакала. Та не протестувала більше. Тільки лячно озиралася на трюм, немов стереглася когось звідти.
Хлопець уже вирнув з перших хвиль і оглянувся. Ледве помітив, як вітер кужелив біляві кіски Ніночки над люком. Невимовно рідним і дорогим стало хлопцеві це нещасне дитяче життя.
Піонери вже не спали, але досі ще не виходили із затишної хати, вилежуючись у теплі під новою покрівлею. Льотчик нетерпляче ліз у розмову, йому охоче відповідали навперебій. За цей час звикли до нього, та і йому кожен з них здавався в такий мажорний ранок добрим другом.
Раптом у дверях з'явився Олег. Його майже разом усі помітили і немов іскрою пройнялися чимсь тривожним. Посхоплювалися на нарах, у свого вартового очима втупилися. «Щось трапилось»,— з ляком думав кожен.
— Олег, що з тобою, браток? — першим запитав його Ваня.
А хлопець ухопився за одвірки, не може слова вимовити. Тривожно билося серце від швидкого бігу, не вистачало повітря, зникли слова.
— А де ж зброя? Тебе...— угадував Роман, припускаючи щось страшне. 1 жаль, і співчуття, і тривога відчувалися в словах друга.
— Друзі!.. Все, все чудово! Ніночка!..
— Що-о!—разом вигукнули всі. Навіть полонений підвів брови.
— Яка Ніночка, Олег? Ти не хворий?
— Він хворий, Ваню. Чуєш, як калатає серце в грудях?
Олег ледве спромігся на дружню посмішку, і його товариші разом вибухнули енергійним «ура-а!». Навіть льотчик приєднав свій басовитий голос до загального захоплення.
— Тихо, чудаки робінзони! — спинив Олег друзів.— У хвилях океану... справжнісінький морський катер! Справжнісінький! Рубка, лебідка, якір... Вночі був морський бій. Гайда негайно ж на катер! Там Ніночка.
Наперебій один у одного ще допитувалися: що він сказав, чи не хворий справді?
Олег, уже на бігу, розповідав як міг про ранкові свої пригоди, про трофей, консерви, ковдри і про Ніночку. Коли спустилися до берега, Ваня спинився, затримав Романа і Юру.
— Лишайтесь і разом з Горном примотайте дротом до Романової колоди ще оті три, що зосталися в нас від накату. Без плота Ніночки нам не вивезти з океану!
— І трофеї ж, казав Олег,— розсудливо додав Роман.
— І трофеї, точно. Катай, хлопці, не баріться. Олег і Ваня добігли до коси найшвидшим алюром.
Перед вів Олег. Йому здавалося, що все це раптом обернеться на сон. Або ж хвилі зірвуть корабель з якоря, і хлопці побачать тільки порожній океан та почують його знущальний регіт.
Але катер погойдуючись стояв сторчма на тому ж місці. І біляву голівку дівчинки вихрив легкий океанський бриз. Дівчинка помітила, як по берегу бігло двоє хлопців, і одного з них, Олега, впізнала.
— Оле-ег!..— почули обоє з берега тоненький нелюдський зойк.
Хлопці привітно замахали дівчинці руками, втішали словами, яких, напевне ж, вона й не чула. Ваня вже біля самої води спинився. Рукою затримав і Олега:
— Спочинь перед плавбою.
— Вода тепла, Ваню.
— Але ж ми так бігли, треба передихнути. І попливеш сам, а я повернуся до наших. Треба мерщій злагодити пліт.
Без єдиного слова, лише хитнувши головою, погодився Олег. Йому було приємно, що Ваня не його посилає на допомогу хлопцям, а сам іде, щоб він, Олег, якнайскоріше дістався до врятованого дівчати.
В'язати пліт допомагав уже й Горн. Льотчикові, який мав чималий життєвий досвід, це було значно легше робити, аніж піонерам, у яких запал переважав усе. Чотири товстих і довгих колоди, зв'язані дротом, вільно трималися на воді самі і майже не осідали, витримуючи на собі трьох хлопців та Горна. Довгими жердинами відіпхнулися, і пліт загойдався на хвилях, швидко посуваючись до катера.
— Катер німецького райху! — вигукнув Горн на під'їзді до судна.
Троє піонерів відчули в тій репліці стільки сумного жалю, що мимоволі перезирнулись. Багато краще було б лишити полоненого на березі. Та пізно вже пере-вирішувати, підпливали до катера. Горн лагодився першим стартувати на борт з кінцем дроту.
— Так, геносе Горн, катер був німецьким, а тепер став власністю Радянської держави! Адже так? — мовив Ваня, надаючи своїм словам цілком серйозного тону...
— Так єсть, товаріщ Ваня... Тепер он єсть блахародний трофей совієтські робінзона!
— І держави,— додав Юра.
— Да... он єсть трофей Совієтські держава,— поквапно згодився Горн, з кінцем у руці видираючись на похилу палубу катера. Ваня подав йому руку, допоміг.
На палубі біля люка товаришів зустрічав Олег. Він теж подав руку льотчикові, допоміг утриматися в першу мить на хисткій палубі. Виглядаючи плота, хлопець часто вискакував на палубу. Дівчинку поки що перевів до тої ж каюти, де і знайшов її. За час очікування хлопців він устиг побувати в кількох напівзатоплених приміщеннях і каютах катера. Озброївся новим біноклем і оглядав простори океанські. Тепер квапливо інформував товаришів, що від сьогодні вони стануть справжніми мандрівниками,— з картами, з біноклем, з компасом! На кораблі він знайшов чимало і не замоклого паперу, зошитів. А в каюті Ніночки залишено цілу теку якихось документів, ділових паперів.
— Це вже будемо просити товариша Горна розібратися і доповісти,— закінчив свою скоромовну інформацію, посміхаючись до Горна.
Звернув Олег увагу і на інструменти. Їх цілком вистачило б не тільки на їхню бригаду: молотки, ключі, терпуги. Навіть цвяхи... В одному з незатоплених приміщень лежали величезні мотки стального троса, дроту, ремінні паси, машинні деталі.
— Це таки трофей, друзі! — не міг не висловити свого захоплення.
Товаришів Олег зустрів, як господар, як морський вовк-капітан, з біноклем на шиї. Коли зайшли в майже єдину, зовсім не затоплену каюту, від Олега ні на крок не відходила дівчинка, весь час крутилася біля нього, хапаючись за його ноги, щоб не впасти на ворухкій посудині. Заздрісні багатозначні погляди, які кидали товариші на бінокль, сприймав без гордування. Тут же конфіденціально повідомив:
— Певне, тут є ще і не такі речі. Задраєно все, затоплено. Навіть радіорубка... Друкарська машинка, консервоване молоко. Правда, на машинці хіба що тільки Горн зможе друкувати, не на нашу мову настроєна!
Хлопці статечно віталися з Ніночкою, як з дорослою. Кожен намагався якось заспокоїти її, хоч дівчинка вже і не скаржилася. Навіть переляк в очах потух, і натомість вони загорілися дитячою цікавістю до нових, таких своїх людей. Тільки посмішку Горна сприйняла з неприхованим застереженням. Дитяча інтуїція підказувала, що лише ті четверо піонерів можуть замінити їй у цих просторах океану маму, тата і рідну хату. А цей дядя льотчик, як рекомендували їй Горна, на жаль, скидався на тих, які ще недавно так грубо поводилися з нею.
Першим рейсом на плоту везли дівчинку, ковдри та інші потрібні речі з каюти. Олег на руках тримав уже важкувату для нього Ніночку, а Юра стеріг усе те манаття, тримаючи його в оберемку, щоб не промокло на плоту. Роман лоцманував, відпихаючись довгою жердиною. Тільки Ваня з Горном лишилися на кораблі. Олег по-господарському порадив їм куди зайти, щоб оглянути хоч трофеї. Горн тільки посміхався на ті поради.
— Просім, пусть не безпокоїсть товаріщ. На етом скоростной катер мі десят мієсяца морской служба стажіровал в Бремен, пока переходіть на гідроавіація.
— Чудово, геносе Горн! Я хочу бути першим вашим учнем. Капітани морфлоту — моя мрія! Вперед, повний...
Піднесений настрій піонера зрозумів і Горн. Він подав руки Олегові і Вані на знак цілковитої згоди з усім.
Другим рейсом відвезли на берег ящик сухарів і кілька десятків банок всіляких консервів. Олег захопив і пачку паперу та кілька зошитів. Усе це багатство віднесли тільки до перших кущів.
Дівчинку теж посадили під кущем у холодку, щоб стерегла трофеї. Налякана, весь час між чужими людьми, вона уважно стежила за метушнею хлопців, і особливо за Олегом. Це ж були свої вже!
З третім рейсом Ваня запропонував почекати. Вантажити троси та інше не першої потреби майно не було рації.
- Предыдущая
- 51/65
- Следующая
