Циклон - Гончар Олександр Терентійович - Страница 17

• Предыдущая
• 17/62
• Следующая

Катря знов і знов обзиркувала свого віднайденого.

- Змінився ти. Суворий такий став…

Рука її гладила його щоку. Кістляві випнуті вилиці. Широкий вид з твердими брусуватими рисами. Очі з-під важких брв ніби скошені трохи досередини. Суворість, твердість набута. Тільки рот, як і раніш, гарного, майже ніжного малюнка…

- Чи ти про мене хоч згадував там?

- Може, завдяки тобі й вижив…

Мимоволі зітхнув: стільки разів смерть зазирала в вічі… Ночі без сну. Завжди в грязюці… Хліба не підвезти. Навесні картоплю.незібрану в полях викопували, мерзлу, так і тече, як гній… На солідолі оладки з неї пекли… Ну, а табір - хіба його передати словами?

Пошарудів, шукаючи кишеню розстеленої, протхпутої конюшнею шинельчини, і видобув звідти щось схоже на мантачку, на брусок, що ним коси гострять.

- Макуха? - ледве догадалася Катря, взявши той чорний брусок і розглядаючи.

- Оце ж таким пас пригощала Холодна гора… Десь роздобудуть, розпиляють, і тоді за недокурок можна виміняти…

- Сипові візьму, покажу, як виросте, - сказала Катря і заховала брусок у кошик. - Щоб знав, чим батька його гартували.

Іванові добула з хустки яблучок, невеликих, смагляво-червоних.

- Циганочка наша.

- Це хлопцям понесу, хай попробують, - сказав Іван. - Бо фрукту тільки й пробували, як у госпіталі були. Сибірські сестри нам ягід кисленьких з тайги приносили,, вітамінів лісових… На фронті, правда, якось бубку бачив, ледве не загинув через неї. Молоденький садок трапився по схилу, біжимо, кулі дзижчать, і раптом, бачу, вгорі між листям так і сяйнуло рум'яне… Черешенька, перша ягода… Дістану, думаю, хай хоч і вб'є! І про тебе чомусь подумав. Тільки потягся, а тут снаряд, так і кинуло мене, полетів кудись мемелем… Та все ж, мабуть, було у тій бубці щось як знак мені: жити!… І ось як бачиш…

- Пригадуєш йому, що до школи колись ходив з хуторів? - знов загомоніла Катря. - Повернувся в село таким катюгою, в собачники до них пішов… Все каркав: нема вже тебе, зотлів десь.

- Він скоріш зотліє, - зхмарнівши, кинув Іван.

- Де ж ви тут жпвете?

- Ото наш барак на белебені біліє, недавно побілили…

Але туди сьогодні Іван не поспішав. І коней, пригнаних з робіт, товариші прийняли біля стайні без нього, - домовився з ними, щоб самі обійшлись, не відривали його від дружини.

Тут їм, на пахучому сіні, й вечірня зірка зійшла. Може б, тут і заночувати довелось, якби не проїздив поблизу Пауль-управитель з бутлями самогону в тачанці.

- Хто такі? - льодовим тоном спитав, не встаючи з тачанки. Губії злі, тонкі, міцно стиснуті. Вуха з-під жокейки стовбурчаться, лапаті, як капуста.

Може, й справді не впізнав Івана, хоча ж не далі як передучора бачив його в стайні. Ще й похвалив, що чалому гарно хвоста підрізано…

- Та встань, коли до тебе звертаються.

Іван підвівся знехотя, важко.

- Дружина прийшла ось провідати… Дружина, фрау…

- То чому ж не на місці? Хто відпустив сюди - люцерку розтовкувати? Порозпускались! А куди ті дивляться?

“Ті”, тобто Пат і Паташон, були якраз біля колодязя: виднівся там гурт людей, і коло них вартові стовбичили із своїми “палицями”. Управитель щось миркнув кучерові, і той погнав до колодязя. В призахіднім світлі видно було аж сюди, як Пауль зіскочив з тачанки і замашним жокейським нагаєм, з яким ніколи не розлучався, - мабуть, і під подушку собі вночі клав, - усмажив по плечах спершу Паташона, потім, аж двічі, Пата. І після цього вже покотив па гебіт.

Пат і Паташон надбігли з рушницями розлючені, захекані від своєї хортячої служби. Пат, що раніше рідко й озивався до людей, з бігу визвіривсь на Решетняка:

- Забув, що до барака треба? Ану мерщій! Полонений не зрушився з місця. Бо він таки забув. Бо просто не вірилось, що і в такий день хтось посміє відірвати його звідси, порушити його віднайдене щастя, яке вперше - за довгі роки - тут йому щойно голубило душу.

Катря, все ще сидячи на розстеленій шинелі, подала голос:

- Виходить, уже й любов провиною стала? До мужа ж свого, не до кого прийшла…

- А ти мовчи, заховай свою пазуху! - перепинив Пат її мову брутальністю. - Невидержка? За любощами привіялась? Ану змотуйся!

Іван стуманів від образи. Лагідного, тихого Решетняка більше не було. Стояв інший, гнівом налитий. “І це ви, підголосичі німецькі, прийшли любов мою топтати? Не маємо Й вже права й на це?” Катря бачила, як поволі стискуються його загрубілі від праці кулаки. Тепер і вона стривожилась. щоб по заходив далі в суперечку, щоб не скоїв чого, підвелася, сказала зласкавленим голосом:

- Добре, йди. - І, тулячись всім тілом до чоловіка, додала: - Я в людей переночую, а завтра знову зустрінеімось, - і погладила його по голові.

Іван, розчулений ласкою, погамував себе. Нагнувшись, Дішдібрав облиплу люцеркою свою шинельчину, накинув її наопашки. Куца вона була, якась кривобока, з обпаленими краями внизу.

- Ведіть.

Не відриваючи очей, стежила Катря, як віддаляється між конвоїрами в тій шинельчині наопашки його постать, відливає нечутно у вечорову прозорість. Конвоїри йшли біля Іяього, довгий попереду, малий позаду, і видно було, як гвинтивки стирчать при плечах у них, цівками вгору, як палиці. Відійшли вже па чималу відстань, прямуючи через маєток до барака, що ще білів від заходу на пагорбі, як зненацька десь там, де вони йшли, зринуло, вдарило піснею, немов зі і єну, з неймовірності:

Ой зійди, зійди, ясен місяцю…

І тієї ж миті угледіла Катря, як із-за барака, з-за вечірніх полів саме сходив місяць йому, червоно, млисто. Викотивсь, величезний, і над самим пругом сидів.

Як млиновеє коло!…

Залилась сльозами Катря. Заслухались конюхи біля стаєнь. І хлопці, що зібрались біля бараків. І дівчата десь біля ферм. Всі обернулись лицем до тієї давно вже тут не чутої пісні, що її, арештовану, зараз під конвоєм через мавток вели до барака. Весь простір степу повнився нею, піснею-протестом, піснею-жагою, і була вона на цьому гіркому світі як знак чийогось оживання, знак повернення до життя.

З сльозами па очах слухала Катря Іванове пісенне прощання, вона цього вечора вдруге закохувалась у нього, що, віддаляючись ніби назавжди, набезвік, був їй зараз найкрасивіший з усіх людей на світі. Вже зовсім розтанула в присмерках його постать, розпливлися й тіні конвоїрів, сама, здавалось, конвойована пісня іде, відпливає в заслухану далеч. І хай в обстрьопаній шинельчині та пісня і боса, зате висока-висока…

Тієї ночі, колії в бараці поснули, Колосовський на нарах (знову на нарах!) підсунувся до Івана:

- Так от, друже, в завдання…

- Тільки б не збитися на пригодництво, - сказав Сергій -оператор, дійшовшії до цього місця. - Розумію, що для вас кожен факт з пережитого дорогий, кожна листівка, вами від руки переписана, здається подією - куди якою значною…

- Тоді не було незначного. За листівку розплачувались життям.

- А якою буде музика? Чому б не взяти на супровід щось із музики старовинної? Не знаю, як кому, а мені… Буваю в тривозі, знаю хвилини розпачу. Але коли я сиджу на концерті і бачу, як студентка політехнічного в глибокій задумі, в якомусь майже неземному натхненні слухав Баха, грізну зливу органної музики, я стаю спокійним за майбутнє людини.

- Це вже немало.

- Про Шаміля й Прісю більше б хотілось. На них зосередитись. В них є ота трагічна поезія, що її завжди шукало мистецтво.

- Шаміль і Пріся на екрані… Не можу до цього звикнути ніяк.

- Шаміля я, скажімо, радив би дати стилізовано, під нашого найзагадковішого. з лицарів - Мамая. Ось він сидить серед степу в своїй класичній позі, зафіксованій на всіх отих потемнілих парсунах. Бандура в руках… Поряд кінь, повід накинуто на ввіткнутий в землю спис… Ні, не спис, а рожен - рожен, високий до неба!… І так на весь екран… Випуклі очі, що поглядом віщуна-характерника вдираються тобі просто в нутро підсвідомості. І та містика підпису, старовинною в'яззю: “Ось ти дивишся на мене, а не знаєш, хто я і звідки я родом…”

• Предыдущая
• 17/62
• Следующая