Выбери любимый жанр

Червоні вітрила - Грин Александр Степанович - Страница 8


Изменить размер шрифта:

8

Ґрей пробув у замку сім днів; восьмого дня, взявши велику суму грошей, він повернувся до Дубельта і сказав капітанові Гопу:

— Дякую. Ви були добрим товаришем. Прощавай же, старший товаришу. — Тут він закріпив істинне значення цього слова жахітним, як обценьки, потиском руки. — Тепер я плаватиму окремо, на власному кораблі.

Гоп, спалахнув, сплюнув, вирвав руку й подався геть, та Ґрей, наздогнавши, обняв його. Й вони посідали в готелі, всі разом, двадцять чотири чоловіка з командою, й пили, їли, й галасували, і співали, й випили, і з’їли все, що було на буфеті й у кухні.

Минуло ще трохи часу, у порту Дубельт вечірня зоря сяйнула над чорною лінією нової щогли. То був «Секрет», трищогловий галіот на двісті шістдесят тонн, якого купив Ґрей. Отак, капітаном і власником корабля, Артур Ґрей плавав ще три роки, аж доля привела його до Лісса. Та він уже назавжди запам’ятав той грудний сміх, повний щиросердої музики, яким зустріли його вдома, й разів зо два на рік відвідував замок, залишаючи жінці зі срібними кісьми нетверду певність у тому, що такий великий хлопчик, либонь, упорається зі своїми іграшками.

ІІІ

СВІТАНОК

Струмінь піни, який відкидала корма Греєвого корабля «Секрет», пронизав океан білою рискою і згас у сяєві вечірніх огнів Лісса. Корабель став на рейді неподалік маяка. Десять днів «Секрет» вивантажував чесучу, каву і чай; одинадцятий день команда згаяла на березі, у відпочинку й горілчаному чаді; дванадцятого дня Ґрей глухо затужив, без будь-якої причини, не розуміючи туги. Ще вранці, насилу прокинувшись, він уже відчув, що ця днина почалася в чорному промінні. Він понуро вбрався, знехотя поснідав, забувся прочитати газету й довго курив, поринувши у світ безцільного напруження, який годі й висловити; серед слів, які невиразно спадали на думку, блукали невизнані бажання, обопільно знищуючи себе рівним зусиллям. Тоді він узявся до діла.

В супроводі боцмана Ґрей оглянув корабель, звелів підтягнути ванти, послабити штуртрос, почистити клюзи, поміняти клівер, просмолити палубу, вичистити компас, відчинити, провітрити й замести трюм. Та діло не розважило Ґрея. Повний тривожної уваги до тужливости днини, він прожив її роздратовано й журно: його немов би гукнув хтось, та він забувся хто й куди.

Надвечір він сів у каюті, взяв книжку і довго заперечував авторові, роблячи на полях примітки парадоксального штибу. Упродовж якогось часу його бавила ця гра, ця бесіда з небіжчиком, який владарював із домовини. По тому, взявши люльку, він потонув у синьому димі, живучи серед примарих арабесок, що поставали у його колихких пасмах.

Тютюн страх як могутній; немов олія, котру вилляли у стрибучий розрив хвиль, приборкує їхній шал, так і тютюн: пом’якшуючи роздратування почуттів, він зводить їх на кілька тонів униз; вони звучать плавніше й музичніше. Тому Греєва туга, згубивши, врешті, після кількох люльок наступальне значення, перейшла в замислену розсіяність. Такий стан тривав ще з годину; коли щезла душевна імла, Ґрей отямився, захотів руху й вийшов на палубу. Була повна ніч; за бортом уві сні чорної води дрімали зорі й вогні щоглових ліхтарень. Тепле, мов щока, повітря пахло морем. Ґрей, звівши голову, примружився на золоту жарину зорі; вмить крізь запаморочливість миль промкнулася до його зіниць огненна голка далекої планети. Глухий гомін вечірнього міста сягав слуху з глибини затоки; вряди-годи з вітром чуйною водою залітала берегова фраза, яку сказали немовби на палубі; ясно прозвучавши, вона згасала у рипінні снастей; на баку спалахнув сірник, осяявши пальці, круглі очі й вуса. Ґрей свиснув; вогонь люльки рушив і поплив до нього; незабаром капітан уздрів у пітьмі руки й обличчя вахтового.

— Передай Летиці, — сказав Ґрей, — що він поїде зі мною. Нехай візьме вудочки.

Він спустився у шлюп, де чекав хвилин з десять Летику; меткий, шахруватий хлоп’яга, гупнувши об борт веслами, подав їх Ґреєві; потім спустився сам, налагодив кочети і запхав торбину з харчами в корму шлюпа. Ґрей сів до стерна.

— Куди накажете пливти, капітане? — поспитав Летика, кружеляючи човна правим веслом.

Капітан мовчав. Матрос знав, що в цю мовчанку не слід вставляти слів, а тому, й собі замовкнувши, почав чимдуж гребти.

Ґрей узяв напрям до відкритого моря, потім почав триматися лівого берега. Йому було байдуже куди пливти. Стерно глухо жебоніло; дзенькали і хлюпали весла; решта була морем і тишею.

Упродовж дня людина вчуває таку многоту думок, вражень, промов і слів, що все це склало б не одну грубу книжку. Обличчя дня набуває певного виразу, та Ґрей сьогодні марно вдивлявся у це обличчя. В його невиразних рисах світилося одне з тих почуттів, яких багато, та яким не дано наймення. Хоч як їх називати, вони залишаться назавжди поза словами й навіть поняттями, подібні до навіяння пахощів. Під владою такого почуття був тепер Ґрей; він міг би, щоправда, сказати: «Я чекаю, я бачу, я небавом дізнаюся…» — та навіть ці слова дорівнювали не більше, ніж окремі креслення щодо архітектурного задуму. В цих повівах була ще потуга світлого збудження.

Там, де вони пливли, ліворуч хвилястим згустком пітьми вимальовувався берег. Над червоним шклом вікон літали іскри з бовдурів; то була Каперна. Ґрей чув сварню і гавкіт. Вогні села скидалися на дверцята грубки, пропалені дірочками, крізь які видно палаючі жаруки. О праву руч був океан, виразний, немов присутність сонної людини. Поминувши Каперну, Ґрей завернув до берега. Тут тихо прибивало водою; засвітивши ліхтаря, він угледів ями урвиська і його горішні, навислі виступи; це місце йому сподобалося.

— Тут будемо ловити рибу, — сказав Ґрей, ляскаючи матроса по плечі.

Матрос невиразно гмукнув.

— Вперше плаваю з таким капітаном, — пробурмотів він. — Капітан путній, та несхожий. Кручений капітан. Втім, люблю його.

Затявши весло в намул, він прив’язав до нього човна, й обоє піднялися нагору, спинаючись по камінцях, що вискакували з-під колін і ліктів. Він урвиська тяглися хащі. Пролунало гупання сокири, яка стинала сухий стовбур; поваливши дерево, Летика розклав багаття на урвищі. Рушили тіні й відбите водою полум’я; морок відступив, і в ньому висвітилася трава й гілля; над вогнищем, перенизане димом, висяваючи, тремтіло повітря.

Ґрей сів біля вогнища.

— Ну ж бо, — сказав він, простягаючи пляшку, — випий, друже Летико, за здоров’я непитущих. До речі, ти взяв не хінову, а імбирну.

— Вибачте, капітане, — відказав матрос, зводячи подих. — Дозвольте закусити оцим… — Він відгриз відразу половину курчати й, вийнявши з рота крильце, провадив: — Я знаю, що ви полюбляєте хінову. Тільки було темно, а я квапився. Імбир, бачте, розлючує людину. Коли мені треба побитися, я п’ю імбирну.

Поки капітан їв і пив, матрос зизом поглядав на нього, потім, не стримавшись, мовив:

— Чи правда, капітане, що, кажуть, ніби родом ви з шляхетної родини?

— Це не цікаво, Летико. Бери вудочку й лови, як хочеш.

— А ви?

— Я? Хтозна, можливо. Але… потім.

Летика розмотав вудочку, примовляючи віршами, до чого був мастак, на превелике захоплення команди.

— З волосіні та лозини я зладнав собі дубця і, гачечок почепивши, свиснув, мов бабак з кіпця. — Потім полоскотав пальцем у коробці з червяками. — Цей хробак в землі копався і життю свому радів, а тепер на гак попався — щука хап, і поготів. — Нарешті він пішов собі, співаючи: — Тиха ніч, горілка з перцем, тож тремтіте, осетри, млійте, браття-оселедці, — вудить Летика з гори!

Ґрей ліг біля багаття, дивлячись на воду, яка відбивала вогонь. Він думав, але без участи волі; в цьому стані думка, розпорошено утримуючи оточення, невиразно бачить його; вона мчить, немов кінь у тісному натовпі, давлячи, розштовхуючи й зупиняючи; порожнеча, сум’яття і затримка через раз ідуть у парі з нею. Вона блукає в душі речей; від яскравого хвилювання поспішає до таємних натяків; кружеляє землею і небом, життєво бесідує з уявними особами, гасить і прикрашає спогади. У хмарному русі цьому все живе й опукле, й усе недоладне, як марення. Й часто усміхається свідомість у спочинку, бачачи, наприклад, як у розмисли про долю раптом заявляється гостем образ геть непридатний: якась галузка, зламана два роки тому. Так думав біля багаття Ґрей, але був «десь» — не тут.

8
Перейти на страницу:
Мир литературы