Червоні вітрила - Грин Александр Степанович - Страница 3
- Предыдущая
- 3/17
- Следующая
Якось, посеред отакої мандрівки до міста, дівчинка сіла біля шляху з’їсти шмат пирога, який поклали до кошика на сніданок. Підобідуючи, вона перебирала іграшки; з-поміж них дві-три виявилися новинкою для неї: Лонґрен зробив їх уночі. Одна така новинка була мініятюрною перегоновою яхтою; біле суденце те несло червоні вітрила, зроблені з обрізків кармазину, що його застосовував Лонґрен для обклеювання пароплавних кают, — іграшок заможного покупця. Тут, либонь, зробивши яхту, він не знайшов придатного матеріялу для вітрил, уживши те, що було, — клаптики ясно-червоного шовку. Ассоль перейнялася захопленням. Полум’яна весела барва так яскраво палала в її руці, немовби вона тримала вогонь. Шлях перетинала річечка з перекинутим через неї містком із ворин; річечка о праву й о ліву руч прямувала в ліс. «Якщо я пущу її на воду поплавати трохи, — міркувала Ассоль, — то вона не намокне, я її потім витру». Відійшовши в ліс за місток за течією річечки, дівчинка обережно пустила на воду біля самісінького берега судно, яке її полонило; вітрила відразу ж сяйнули червоним відкидом у прозорій воді; світло, пронизуючи тканину, лягло дрижачим рожевим випромінюванням на білому камінні дна. «Ти відкіля приїхав, капітане?» — поспитала Ассоль уявну особу й, відповідаючи сама собі, мовила: «Я приїхав… приїхав… приїхав я з Китаю». — «А що ти привіз?» — «Що привіз, про те не скажу». — «Ага, он як ти, капітане! Ну, тоді я тебе посаджу назад у кошик». Щойно капітан приготувався уклінно відповісти, що він пожартував і що ладен показати слона, як зненацька тихий відбіг берегової струмини обернув яхту носом до середини річечки, й, наче справжня, повним ходом полишивши береги, вона рівно полинула вниз. Миттю змінився масштаб видимого: річечка здавалася тепер дівчинці величезною рікою, а яхта — далеким великим судном, до якого, замалим не падаючи у воду, перелякана і приголомшена, простягала вона руки. «Капітан злякався», — подумала вона й побігла за іграшкою, яка пливла від неї, сподіваючись, що її десь приб’є до берега. Хутко двигаючи кошика, який був не і важкий, але таки заважав, Ассоль повторювала: «О господи! Ото халепа…» Вона силкувалася не губити з очей прегарного трикутника вітрил, який плавно втікав, зашпортувалася, падала і знову бігла.
Ассоль ніколи не була так глибоко у лісі, як тепер. Їй ніколи було роззиратися навсебіч, настільки її поглинуло нетерпляче бажання зловити іграшку; коло берега, де вона метушилася, була доста перепон, які переймали увагу. Моховиті стовбури полеглих дерев, ями, гінка папороть, шипшина, жасмин і ліщина заважали їй на кожному кроці; долаючи їх, вона потроху губила сили, зупиняючись дедалі частіше й частіше, щоб перепочити або зметнути з обличчя липке павутиння. Коли почалися в ширших місцях зарості осоки й очерету, Ассоль геть було згубила з очей червоне сяяння вітрил, та, оббігши закрутину течії, знову вгледіла їх, — вони статечно й неухильно бігли геть. Раз вона озирнулася, й лісове громаддя з його строкатістю, що переходила від курних світляних стовпів у листі до темних розпадин дрімучої сутіні, глибоко вразило дівчинку. На мить зніяковівши, вона згадала знову про іграшку й, декілька разів видихнувши глибоке «х-ху-у-у,» погнала, скільки снаги було.
В такій невдатній і тривожній погоні втекло десь із із годину, коли з подивом, та і з полегшею Ассоль угледіла, що дерева попереду вільно розсунулися, пропустивши синій затон моря, хмари і край жовтого піщаного урвища, що на нього вибігла вона, майже падаючи з утоми. Тут було гирло річечки; розлившись нешироко і плитко, аж видніла плинна голубінь каміння, губилася вона в зустрічній морській хвилі. З невисокого, поораного корінням урвища Ассоль побачила, що біля річечки, на плескатій здоровецькій каменюці, спиною до неї сидить чоловік, тримаючи в руках яхту-втікачку, і зусебіч розглядає її з допитливістю слона, який зловив метелика. Почасти запокоєна тим, що іграшка ціла, Ассоль сповзла урвищем і, близенько підійшовши до незнайомця, втупилася в нього, очікуючи, коли він підніме голову. Та незнайомець так занурився у споглядання лісового сюрпризу, що дівчинка встигла розгледіти його з голови до ніг, встановивши, що таких людей, як цей незнайомець, їй бачити ще жодного разу не випадало.
Перед нею був не хто інший, як мандрівник-пішаниця Еґль, — відомий збирач пісень, легенд, переказів і казок. Сиві кучері бганками випадали з-під його солом’яного бриля; сіра блуза, заправлена в сині штани, й чоботи з високими халявами надавали йому вигляду мисливця; білий комірець, краватка, пояс, понизаний сріблом блях, ціпок і сумка з новісіньким нікельованим замочком зраджували в ньому городянина. Обличчя його, якщо можна назвати обличчям ніс, губи й очі, що виглядали з буйної променястої бороди, з пишних вусів, що, мов ті роги, люто стирчали догори, здавалося, було мляво прозоре, якби не очі, сірі, мов пісок, і лискучі, мов щира сталь, з поглядом сміливим і дужим.
— Тепер віддай мені, — несміло сказала дівчинка. — Ти вже погрався. Ти як зловив її?
Еґль підняв голову, впустивши яхту, — так несподівано пролунав схвильований голосочок Ассоль. Старий хвилину розглядав її, усміхаючись і помалу пропускаючи бороду у великій, жилястій долоні. Прана-перепрана ситцева сукенка насилу прикривала до колін смагляві ноги дівчинки. Її темні густі коси, пов’язані мережаною хусточкою, збилися, торкаючись пліч. Кожна риса Ассоль була виразно легка і чиста, мов політ ластівки. Темні, з відтінком сумовитого запитання очі здавалися старшими від обличчя; його неправильний м’який овал був обвіяний того роду чудовною засмагою, що притаманна для здорової білини шкіри. Розтулений маленький рот сяяв лагідною усмішкою.
— Клянуся Гріммами, Езопом і Андерсеном, — сказав Еґль, зиркаючи то на дівча, то на яхту, — це щось особливе! Послухай-но, ти, рослино! Це твоя штука.
— Авжеж, я бігла за нею по всій річечці; я гадала, що помру. Вона була тут?
— Біля самісіньких моїх ніг. Корабельна катастрофа — причина того, що я за берегового пірата можу вручити тобі цей приз. Яхта, яку полишив екіпаж, була викинута на пісок тривершковим валом — між моєю лівою п’ятою і кінцем кия. — Він гупнув ціпком. — Як тебе зовуть, крихітко?
— Ассоль, — сказала дівчинка, ховаючи до кошика іграшку, яку подав Еґль.
— Добре, — провадив незрозумілу річ старий, не зводячи очей, у глибині яких мерехтіла усмішка приязного настрою. — Мені, власне, й не слід було запитувати твоє наймення. Добре, що воно таке дивне, таке однотонне, музичне, мов посвист стріли або гомін морської мушлі; що б я робив, якби ти звалася одним із тих милозвучних, але нестерпно звичних імен, які чужі Прегарній Невідомості? Тим паче не бажаю я знати, хто ти, хто твої батьки і як ти живеш. Навіщо порушувати чарівливість? Я поринув, сидячи на цьому камені, у порівняльне вивчення фінських і японських сюжетів… аж раптом річечка вихлюпнула цю яхту, а потім з’явилася ти… Така, як є. Я, любонько, поет у душі, — хоча ніколи не творив сам. Що у тебе в кошику?
— Човники, — сказала Ассоль, струшуючи кошиком, — потім пароплав, а ще троє таких будиночків із прапорами. Там вояки мешкають.
— Чудово. Тебе послали продати. По дорозі ти почала гратися. Ти пустила яхту поплавати, а вона втекла. Хіба не так?
— Невже ти бачив? — з сумнівом запитала Ассоль, намагаючись пригадати, чи не розповіла вона про це сама. — Тобі хтось сказав? Чи ти вгадав?
— Я це знав.
— А як же?
— Тому що я — найголовніший чарівник.
Ассоль збентежилася; її напруга з цими словами Еґля переступила межу переляку. Пустельний морський берег, тиша, виснажлива пригода з яхтою, незрозуміла мова старого з сяйнистими очима, велич його бороди і чуприни почали здаватися дівчинці мішаниною надприродного з дійсністю. Якби зараз Еґль скорчив гримасу або закричав що-небудь, то вона помчала б геть, заплакавши й умліваючи від страху. Та Еґль, помітивши, як широко розплющилися її очі, зробив крутий вольт.
— Тобі немає чого боятися мене, — поважно мовив він. — Навпаки, мені хочеться з тобою говорити по щирості.
- Предыдущая
- 3/17
- Следующая
