Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина - Страница 17
- Предыдущая
- 17/95
- Следующая
— Як же ж спалось, маленька? — питає чийсь теплий голос над нею і зараз переливається в пестливий смішок. — Фе, така велика панна спала так, що аж подушку заслинила…
А то тобі на! Мотря Забейко абсолютно не знає, де вона і хто до неї говорить. Притомніє, щойно мужчина хоче її обняти, а вона інстинктивно заслоняється ліктем.
— З татом не хочеш поцілуватись?
І так виявилась її таємниця. Батько пізніше признався до гріха, що щось спокусило його перевірити торбинку таємної незнайомої… і між іншими дрібницями знайшов карточку, яку послали їй товаришки з прогулянки в Карпатах.
Тепер Мотря сидить в батька на колінах, одною рукою обнявши його за шию, і думає собі, що б на те мама сказала. Очевидно, аякже ж, вона чудово розуміє, що цей чарівний, не старий ще чоловік — це її батько, і саме ця обставина дає їй право сидіти в нього на колінах, але це не її вина, що цей, так би мовити, новоспечений батько для неї, власне, як батько ще зовсім чужий.
— Як я можу казати вам «тату»? Це неможливо…
— Ні, це неможливо, — сміється щасливий доктор Забейко, — я цього ніколи і не вимагав би від тебе. Як ти вважаєш? Я вже дуже… старий на те, щоб бути тобі колегою?
Мотря впадає в черговий захват: її тато старий? Хто посміє щось подібне не то сказати, але навіть подумати, — матиме діло з нею.
— Ти такий гарний, татуську, — мрійно гладить його долонею по щоці, — ти такий… ти навіть сам цього не знаєш. Але знаєш що? — стріляє їй знічев'я до голови. — Тобі буде трохи заважати, не супереч мені, прошу тебе, тобі буде трохи заважати, коли така дівуля, як я, кликатиме тебе «тату». Знаєш що? Ти мій тато, татусько, мій… малий тусько. Я буду кликати тебе «туську», а комусь збоку буде здаватись, що це від твого імені… Туську, Тоську — це так подібне, правда?
— Ей ти… ти!
Забейко розуміє свою доню краще, ніж вона сама себе. Він добре знає, що їй хочеться не тільки підтягти його до молодих, але й їй самій грати при цьому роль молодої дами. Порадившись з Мартою (його передчуття не ошукали його — Марта насправді відійшла від нього, але біль від цього тепер був уже не такий яскравий), він дозволив доні і цю приємність. Одягнута в Мартину вечірню сукню, в модній зачісці, над вік поважна, майже велична, вона викликала сенсацію між знайомих Забейка.
— Туську, — шептала, розпромінена, йому до вуха, — мені здається, що при тобі я теж подобаюсь…
Погладив її по-батьківськи по голові:
— Але ж очевидно, дурненька, тільки…
— Тільки — що?
— Тільки ти повинна знати, що вони тобі більше співчувають, ніж заздрять. Твій тусько вже не молодий, і ми мусимо рахуватися з цим.
Голос мами, владний, терпкий, прозвучав навіть з телеграми, що прийшла від неї:
«Зараз вертатись додому. Мама».
Тепер Мотря збунтувалась направду. Не хотіла вертатись до мами бодай так довго, як довго деренчатиме в її голосі ця суха, непримиренна нотка. Мала досить її. Ах, усього з того боку мала досить. І тих безвтішних вечірніх присмерків, коли мама не бажала собі в кімнаті світла і треба було сидіти мовчки десь у кутку і душитися, буквально душитися від атмосфери, що заповнювала їх дім у таку пору… І тих монотонних, але, власне, яких вбивчих саме своєю монотонністю літаній на тему їх скрутного матеріального становища… Ну що ж, туськові теж не так світло, як це їй першого дня видалось. Либонь, він і працює тільки на те, щоб впору заплатити за це дійсно завелике для нього мешкання. В нього теж бувають сніданки з пісною булкою і вечері з бульбою й огірком тільки, але про це тут не говориться, того роду справи тут загалом не входять у гру, а там, у мами… ох!
І тих дійсних чи вигаданих жалів і претензій до світу, виходило б, тільки на те придуманих, щоб ними дітям затруїти кожний день, вбити до останнього волоконця віру в людину… і тих болів голови, і… всього, що було по тім боці…
А проте це була їх мама. Мама, яку так тяжко скривджено в житті і яка, властиво, поза нею, Мотрею, і Олею не знала і не хотіла знати іншого світу. Вони стали для неї всім. Її очима і серцем. А та мама не завжди мала такий вигляд, як сьогодні. Фотографії з-перед чотирнадцяти, а навіть з пізніших років показують когось іншого… Треба бути справедливим і визнати, що якби та сама мама хотіла в інший спосіб приглушити свій біль, то їй не бракувало б нагоди. Не скористатися з права, яке кожній людині дає молодість, не тому, що занадто любила того, хто зламав її життя, але тому, що не хотіла свого серця, яке ціле віддала своїм дітям, ділити ще з ким. Чи ж мають вони, її діти, сьогодні не оцінити цієї жертви?
— Ти чогось посумніла, Мотроньку?
Вечеряли саме. Відклала виделку.
— Я? Думаю про нашу маму, туську… Здається мені, що якби вона мала інакше життя… хочу сказати, що якби інакше склалися її життєві обставини, то її характер був би інший…
— Можливо, — притакнув і теж задумався.
— Туську, а що б то було… — я тільки так питаю, тусику, і ти не повинен мені з місця давати категоричну відповідь… — що б то було, якби наша мала родина знову зійшлася?
Забейко вчув, як йому закалатало серце. Мав враження, що його ввело у цей приспішений рух друге маленьке серце, що билося в цій хвилині так тривожно.
— Не знаю, маленька…
— Чому не знаєш?
«Чому?» Для нього був це такий простий рахунок. Нічого, абсолютно нічого не в’язало його сьогодні з жінкою, яка колись за таку дешеву ціну, от просто щоб догодити своєму егоїзму, відцуралася його. Але як це передати дитині тієї жінки? Ламав собі голову ще над добором слова, коли Мотря підійшла з іншого боку:
— Туську, ти сказав раз, що ми з тобою колеги… Скажи мені, — запевняю тебе, що мені можеш сказати, — твоя провина супроти мами аж така велика… що мама навіть тепер, по стількох роках, не зможе тобі вибачити?
Мовчав.
Пересіла на його бік, підійшла і притулила його голову собі до грудей.
— Чому ти не довіряєш мені, туську? Кажу тобі, що. мені можеш все сказати… навіть… найнеприємніше. Сміливо, тусик!
Забейко був зворушений. Насправді був глибоко й ніжно зворушений. Його рідна дитина хоче йому суддею бути, але не для того, щоб його судити, а виправдати. З блиску її очей, з риски поміж бровами (як ця дитина подібна до нього!) зрозумів, що вона готова мужньо вислухати і найстрашніші речі. Навмисно потримав її ще хвилинку в цьому непорушному настрої, щоб тим приємніша була несподіванка, що готував для неї…
— Поцілуй тата…
Трохи наче розчарована таким оборотом справи, виконала прохання й далі чекала.
— А тепер слухай, — не спускав з неї ока, слідкуючи за враженням, яке справить на неї ця велика новина, — ніякої провини — на це даю тобі чесне слово — за твоїм татом немає…
Її очі широко розкрились:
— Як-то ніякої? А хто винен в такому разі?
Оповів їй історію з Ельвірою так, як вона фактично була.
— То значить, — спитала якимсь не своїм голосом, — не було ніякої поважної причини до того, щоб ви розходились… то значить… то…
Сльози ув'язнили її дальші слова, але вона героїчно перемогла їх. Її голос став тепер високий, недобрий.
— То значить, — тепер вона вже обвинувачувала свідомо, з болем, — то значить, що так, через ніщо… бо так вам захотілося… бо ви гралися в подружжя… так легко… зламали нам, своїм дітям, життя… Ой, які ви були погані обидвоє… які безсердечні егоїсти… Ви обидвоє… ти й мама… ви думали тільки про себе… тільки про себе… Чому ви не хотіли подумати й про те, що з нами станеться? Яке право ви мали на це?
Забейко встав. Здавалося йому, що як встане, то удари, що сиплються на його голову, менше болітимуть. З її гарячкових слів зрозумів тільки одне: його дитина легше вибачила б йому найтемнішу справу, ніж його безпровиння.
Мотря глянула на нього, але не посміхнулася до нього, хоч не могла не бачити глибокої скорботи на його обличчі.
«Злигодні зробили її дорослою, — з почуттям остраху подумав Забейко, — доросла людина в тілі підлітка… Це ж жах!»
Та жах ішов ще й від того, що він не міг вгадати, який вирок ухвалить йому ота… доросла людина!
- Предыдущая
- 17/95
- Следующая
