Повнолітні діти - Вільде Ірина - Страница 8

• Предыдущая
• 8/118
• Следующая

Орися маніжилася щось потихо, а Дарка думала: «Але вдає… але вдає… трохи їй очі не повискакують, що буде з Данком грати…»

Данко доніс голосно на весь зал, що він далі гратиме з Ориською, Улянич пристав, і… Дарка, як непотрібна, могла винестись за двері. І вже пустилася до дверей, як запримітив це Улянич і кликнув:

— Заждіть, Дарко, проба вже кінчиться… Я йду у ваш кут, підемо разом…

І вона залишилася. Залишилася, щоб на власні очі бачити, як Данко заскакував з тими дурними нотами коло Ориськи, як притупцював ногою за кожним разом, як вона тільки уста до співу відчинила. Мусила бачити ще й те, як Данко з помешкання виніс якісь олівцем написані ноти і став грати над самим вухом Орисьці.

— Власні композиції, — моргнула Ляля Дарці й прискулила смішно одне око. Але Дарці було не до жартів, і вона вдала, що не бачить Лялиної гримаси. На щастя, проба скінчилася. Ляля стала з Стефком на порозі й зачіпала кожного, хто мусив попри них переходити. Данко стулив скрипку під пахвою і вийшов разом із Ориською. Як проходили коло Дарки, що все ще ждала на Улянича, Ориська відізвалася:

— Йдемо до нас робити пробу при фортепіано… Як маєш охоту, ходи з нами… — Вона навіть пристанула на хвилиночку.

— Панна Дарка не любить музики, — буркнув грубо Данко й потягнув Ориську за собою.

Дарці аж уста затремтіли. «Чого він мститься так на мені? Хіба… хіба це моя вина, що бог не дав мені слуху?» — думала, недалека від плачу.

Нарешті й Улянич з'явився з ключами від класу в руці. Він засміявся до Дарки і, вказуючи бровами на Данка й Ориську, що йшли попереду, сказав:

— З тих двоє шкрабів виростуть колись українські музичні слави… Шкода тільки, що позадурюються в собі й муза піде гуси пасти… Згадаєте моє слово, що тих двоє поберуться ще колись…

Дарка не відзивалася. Хтось там на небі забув того вечора, що пора засвітити світла, і сльози могли вільно котитись одна за одною. Ніхто не бачив їх ані не догадувався.

За якийсь час знову озвався Улянич:

— А вам, мала, здалось би нині порядно вуха вим'яти… Але то порядно! Що ви собі дозволяєте? Костик може бути який собі хоче… але він старший за вас… Запам'ятайте собі, дитино, раз на все: в товаристві вітаємося і з найтяжчими своїми особистими ворогами… але тільки з особистими!

Дарка ще не могла прийти до слова без того, щоб не пізнати було, що вона перед часочком плакала. Тому далі мовчала. Улянич поклав свою мозолисту, як з заліза, руку на Дарчину голову:

— Я вас розумію, Дарцю… Думаєте, що Улянич відразу мав двадцять дев'ять років?

Коли Дарка далі не відзивалася, він сказав, щоб її потішити:

— Не беріть собі так дуже до серця моїх слів, Дарочко… Ви знаєте, що я вам крайчик неба прихилив би…

Коло самої брами ще щось пробував говорити, але Дарка далі не відзивалася. Подала в теміні руку і зникла за хвірткою. Улянич постояв ще хвилинку, потім пішов горі дорогою, підсвистуючи мелодію «Ой у полі при дорозі».

Дні бігли якоюсь нерівномірною ходою.

Дарка далі держалася домашніх порогів, як ластівка стріхи. Хоч тепер, коли після свого упокорення[7] там, у саду Підгірських, виступила проти Костика на пробі у школі, властиво, могла знову без спущених очей приставати з ними. Тим паче, що була там уже Ориська. Ориська завсіди могла бути тією останньою дошкою рятунку, що на ній ані добитись до берега, ані затонути не можна. Та все пішло нанівець, і Дарка почувала себе ще більше самітною, як раніше. Перед тим бодай Ориську мала при собі. Про своїх наймолодших ляльок, що їх так без надуми й серця віддала на поталу Марці, боялася думати. Як би воно там не було, пережилося з ними прегарні години, був час звикнути, і тепер мусило боліти серце над їх недолею.

Правда, залишилася ще велика лялька в шафі, як королева на вигнанні. Дарка почувала, що завинила й перед нею. Хіба ж ляльки це вина, що їй, Дарці, доскочив ще один рік і ще один клас? Нишком ушила ляльці нову сукенку (хоч навіть порівняти її не можна було до того, що колись носила та лялька на собі), прибрала, причесала і — щоб не було багато балачки в хаті на ту тему прикрила серветкою, як мерця.

Залишилася хіба одна Марця. Брудна, із злодійкуватими очима, невірна й хитра, але жива істота і близька сусіда.

Дарка могла цілу годину блукати в саді попри межу Марциного городу, щоб тільки зарвати її на розмову. Могла перескочити через перелаз і прийти до Марці в гості, але не хотіла вганяти тамту в гордість, що школярка її товариства шукає. Прецінь Марцин дід був циган. Це кожний в селі знає.

Марця показала якось свою розкудовчену, перетикану пір'ям голову з-за плоту і спитала одразу:

— Дарко, а яке ім'я дадуть, як буде хлопець?

Дарка розсміялася:

— Ото дурна!

— Ти сама дурна, — відрубала з місця Марця, — дурна Дарка не знає, що її мама має дитину мати… Іди помацай свою маму за черево, то будеш знати… хто дурний…

Свиснула, як вуличник, і побігла собі.

Так припадково довідалася Дарка про те, що відібрало їй сон, охоту до життя й їжі. Це були страшні дні: її мама мала мати дитину. Дарка не розуміла самого акту породу. Скільки б над цим не думала — загадка без розв'язки. Але під порогом свідомості товклося вже десь неясне передчуття, здогади, що їх навіяли недоскази служби й сусідок, статечних молодиць з соромливими очима й масними словами про те, якою дорогою дістається та дитина до лона матері.

А це була безсоромність… безсоромність… безсоромність… І, власне, цього не могла мамі дарувати. Особливо мамі, своїй мамусі, яку, не боялася гріха, порівнювала до матінки божої. Коли думала, коли уявляла собі, що та мама…

Чим, хай хтось скаже, чим різниться тепер її мама від Олени, що мала дитину з парубком? І яким правом, власне, яким правом виповіла їй мама службу, коли сама не краща від Олени? Може, навіть гірша… бо Олена проста мужичка й не має доньки, що вже до п'ятого гімназійного буде ходити…

На тата теж не могла дивитись. Погорджувала ним явно й уникала стрічі віч-на-віч. Аж вірити не хотілося, що це той самий золотий татусь. Тато… Все почувала до нього якусь дивну шану, що онесмілювала і клала наче перегороду між нею і татом. Може, це взялося ще з тих часів, як татко вчив її в школі і вона за звичаєм сільських дітей зверталася під час науки до тата «прошу пана».

Не раз думала тайком: «А прецінь це нічий, тільки мій татусь… мій золотий татусь… І якби я хотіла, то могла б навіть по лиці погладити татка…»

Не раз відчувала просто болючу тугу притулитись лицем до татового лиця і хоч раз сказати татові одне з тих гарних, солодких слів, що обсипала ними маму щодня від ніг до голови. Але на дорозі все стояла та невидима перегорода. Бо цей татусь був теж і паном вчителем, що питав її в школі таблички множення.

Згодом підросла трохи і вже соромилася своїх дитинячих, наївних почувань до батька, хоч туги за дотиком татового лиця не визбулася навіть тоді, коли здала до п'ятого гімназійного.

Тепер мусила дожити до того, щоб таке довідатись про татка. Світ від цього видався таким брудним, таким не гідним того, щоб ходити по ньому, що не раз просила Ісуса, щоби забрав її до себе.

Вночі не могла тепер спати. Відгомін батькових кроків по підлозі, як і цілковита тиша за стіною однаково доводили Дарку до незрозумілого, темного розпачу.

Рано вставала роздражнена, як би в постійнім підгарячковім стані. Ходила й робила тепер все, як навпомацки. Старалася умовити себе, що це все — тільки злобна видумка Марці, але і годі було. По мамі вже було так пізнати, що навіть без Марці була б догадалася всього.

Мама тепер ходила повільніше й була до всіх ласкава. «Що за фальш — так усміхатись», — думала Дарка й воліла не ставати з мамою на розмову. Мама любила тепер годинами пересиджувати в спальні, примкнувши двері за собою. «А все ж таки соромиться», — пояснювала собі по-своєму Дарка й була в душі рада за маминого упокорення.

• Предыдущая
• 8/118
• Следующая