Повнолітні діти - Вільде Ірина - Страница 19

• Предыдущая
• 19/118
• Следующая

Дарка не відповідає на цей виклик. Її мовчанка — найкраща оборона: чи ж не думають усі, що вона знає і свідомо не хоче говорити по-німецькому? Чи ж не підносить її ця обставина на подвійну височінь хоч би в очах самого Циганюка? Дарка ні на кого не дивиться, але відчуває, що всі розглядають її з цікавістю, навіть говорити перестали. Тоді Лідка обриває цю тишу сміхом. Нічого не говорить, тільки довго сміється. Перехилилася через спинку крісла і сміється. Ледве можна зрозуміти те, що вона хоче сказати поміж вибухами сміху.

— Ой, не можу… таж… Дарка… приїхала з села… І не знає й слова по-німецькому… А ви думали… ви, певно, думали… — і сміх заглушає кінець речення.

Але всі догадалися, що вона хотіла сказати, і в кімнаті стало тихо. Наче всі зрозуміли свою помилку і вона присоромила їх. Брови над окулярами підводяться на кілька міліметрів угору. Що це може означати?

Дарці хочеться плакати від зовсім не знайомого їй досі болю і кричати, щоб аж шибки у вікнах дзвеніли:

«Неправда, неправда!»

Проте Дарка стоїть собі осторонь, зовні спокійна, хоч так підступно вражена в саме серце. Тут її висміяли! Поглузували з неї люди, яким мама платить за те, щоб мали до неї добре серце. Вона стоїть серед цих людей одинока, принижена, висміяна, і ні мама, ні тато не йдуть захищати її перед ними.

Лідчина мама звертається до неї ласкаво. Так преласкаво, що хочеться прискочити до неї, затулити долонею вуста і гукнути в самі вуха:

«Досить! Досить! Не треба до цього всього ще й фальшу!»

Олімпка тягне її за руку до сусідньої кімнати. Зараз буде музика, може, й танці.

Дарка виривається безцеремонно і заявляє зухвало, зовсім невиховано:

— Не треба мені ніякої забави! Іду додому! Іду!

Всі бентежаться. Чого? Ну, чого вже додому? Що сталося? Хіба Дарка не розуміє жартів?

Дарка стримується, аби не відповісти щось, що могло б усіх образити.

— Маю листа додому писати.

— Смішно! Хіба це таке негайне! А завтра? А післязавтра?

— Ні, — стоїть міцно на своєму Дарка. Листа мусить написати ще нині.

Але Дарка може заблудитися!

Це правда.

— Я вас відведу, — Олімпка хоче взяти на себе роль провідниці.

— Ні! Ні… не треба! — не приймає такої чемності Дарка.

Лідка хихоче в кулаки:

— Хай доктор Івонко відведе Дарку! З них добра пара!

— Лідко, дитинко, дай спокій! — дуже вже по-материнськи лає господиня свою язикату доньку.

Дарка розглядає присутніх і бачить, зовсім виразно бачить, що тітка Іванчукова надута від сміху, як капшук, що ось-ось вибухне голосним ляскотом.

А Циганюкові окуляри націлені просто на неї. Яка думка ховається за цими скляними очима? Чи він сміється з неї, чи стоїть на її боці? Івонко схилив голову до грудей. Він, мабуть, дуже червоний, дуже збентежений, коли аж на сорочці відбилася рожева смуга від лиця. Чи цей мужицький син відчуває, що тут сміються і з нього? Підібрали їх обох, селюків, до пари. Чи все це не глум?

— Може б, я показав дорогу панні Дарці, — лунає низький, лінивий голос Циганюка.

Дарка не знає, чи це доказ лицарства, симпатії, співчуття, а чи, може, гасло до нового глуму. Звідки може знати?

— Я не хочу… не хочу! — огризається вона. — Коли мене вже має хто провести, то попрошу пана Рахміструка!

Так! Навмисне так! На зло всім, що хотіли її збентежити, накинули їй, селючці, товариство селюка, що хотіли її принизити, засоромити. А що тепер?

Тепер ревуть усі, як божевільні:

— А… а… а… а!..

Це вже не бентежить Дарку. Тільки бідний Івонко купається весь у власному поті.

На вулиці, куди вже не долітає відгомін цих ненависних голосів, Дарка отямилась. Нема від кого тепер їй утікати і ні до кого поспішати. З сизих лісів Цецина[9] долітає ласкавий легіт. Дарка підставляє під його крильця-віяльця своє розпалене, збуджене обличчя і чує, як разом з цими свіжими холодними поцілунками вливається і спокій у серце.

Ще, ще, вітрику-дударику! Так добре від твого дотику!

Сонце, після гарячого полудня зсунулося на край неба і тепер гріє, але не пече. Івонко пропонує дорогу через горб навпростець. Чи добре буде? Бо горб стрімкий. «Хай», — погоджується Дарка. Їй, власне, подобаються різні небезпеки і перешкоди. Виходять аж на гребінь горба, й Івонко спускається першим по карколомних глиняних виступах. Якби він не був селянський син, то знав би обов'язково, що перш за все треба дамі допомогти зійти вниз.

— Я зараз… Зачекайте! Зачекайте там на мене! — гукає йому Дарка.

Звідси, мов з літака, видно ціле Монастирисько, з його рясними садами, з кукурудзою в обдертій від вітру і граду одежині, з хатками, що мають низькі віконця.

Видно ще дальше, ще більше. Виписані, як буковинські скорци[10], верхи метрополії, вежу ратуші на довгій шиї… Парк… І всюди зелень, зелень, зелень. Не місто, а сад, що аж мерехтить у повітрі від тієї зелені, яка вже де-не-де ніжно переходить у червоне золото.

— Ох, які ж гарні наші Чернівці! — в захопленні схрещує Дарка руки.

А над усім — над писаними верхами метрополії[11], над кам'яницями з червоними дахами, що наче мухомори над цими зеленими горами й долинами, — над тим усім ця безмежність простору, що її ніколи не відчуєш там, в улоговині, ця безпосередня близькість людини до неба.

Івонко вже втратив терпець. І знову ж таки: якби він виховувався у місті, то він знав би, що дамі дозволено спізнятися і затримуватись.

— Ідемо! — опускається Дарка навмання вниз.

Згодом переходять на тротуар. Дарці починає смішним видаватися те, що побіч неї дуднить (закаблуки в нього, напевно, з залізними підківками) цей німий хлопчисько з великими, мов дві сковороди, руками.

— Чи ви у Дутків на станції? — починає нарешті Івонко розмову. Дарка не дивиться на нього, але побилась би об заклад, що він знову блищить від поту.

— Еге ж, я ходжу з Лідкою до одного класу, — трохи дивується Дарка, що він питає про речі, які всі знають.

— Я бачив вас у Лужанах, як ви пили воду коло криниці на вокзалі.

Ах, сцена зовсім не така мила, щоб пригадувати її. Але уже саме те, що він запам'ятав Дарку, настроює її прихильніше до нього.

— Це було, мабуть, перед канікулами, як я поверталася з іспиту… Так… так, пригадую собі, ми тоді з Орисею пили воду у Лужанах.

Дарці здається, що вона повинна з чемності і його щось запитати.

— А ви з котрого села, товаришу?

Аж дивно, як цей хлопець оживає від цього звичайного запитання — запитання з чемності!

— Я з Жучки, панно. Ви, мабуть, чули про таке село… недалеко від Чернівців… — і дальше розповідає, непитаний. — Шість років їздив я до школи, а цього року пішов уже на станцію, треба в сьомому і восьмому класах добре підтягнутись, бо це вже матура.

Чи не вимовив він цього слова з особливою насолодою?

— А по матурі що ви гадаєте студіювати?

Це вже справді цікавить Дарку. Дійсно цікаво, які інтереси може мати цей селянський син, який не вміє поводитись у товаристві дами.

— Я? Ви питаєте, що я буду студіювати? Медицину… В Бухаресті… Я маю багатого вуйка у Кіцмані, який обіцяє мені допомогти, як буду у Бухаресті, але… хоче… вимагає, щоб я спершу здав на матуру.

— А ваш вуйко повинен знати… що для того, щоб здати за першим разом… та ще українцеві… потрібен великий бакшиш[12]. Він гадає вам бакшишем допомогти?

— Та ціле нещастя в тому, що вуйко ще старих переконань. Він вважає, що як хтось підготовлений до екзамену, то здасть його і без бакшиша.

— Я дивуюся вашому вуйкові…

— Правда? Я йому кажу, а він мені не вірить… З мене сміється Циганюк, що я вчуся, а я гадаю… що, може… може, як буду знати все на «відмінно», то й за першим разом здам на матуру…

В Дарки аж язичок свербить запитати:

• Предыдущая
• 19/118
• Следующая