Повнолітні діти - Вільде Ірина - Страница 14
- Предыдущая
- 14/118
- Следующая
Клацнула клямка. Ох, це господиня з кимсь. Той хтось була невеличка, з засмаглою, як у циганки, шиєю, худорлява дівчина.
— Познайомтеся… Це наша панночка, Лідко, а це моя дочка, панно Дарцю.
Познайомивши одну з одною, пані вийшла з кімнати. Лідка розсілася фамільярно на отоманці.
— Ви скоро звикнете до школи й міста. — Дарці було дуже дивно, що Лідка, її ровесниця, говорить їй «ви». — У нас в класі дуже весело. Як хочете, можемо разом на одній парті сидіти.
Дарка, нахилившись над рушниками, думала своє:
«І як же я в цьому місті знайду Данка? Коли б хоч здогадався сам якомога скоріше показатися сюди. А може… ця Лідка знайде якусь раду? Чому б не спробувати?»
— Знаєш (ніяк не може говорити «ви» своїй товаришці по класу), маю клопіт. Тут один… з нашого села… він привіз мене до вас… має мої гроші. Я дала йому в поїзді сховати, а потім забула відібрати. Я не спитала, де він живе тут, у Чернівцях, і тепер не знаю, як то буде…
Діда відразу поставила розумне запитання:
— А він, може, ходить до гімназії?
— Аякже! Він у сьомому класі…
— Ну, то не маєте чого боятися… Чоловіча гімназія міститься в тому самому будинку, що й ми… Тільки вони зранку, а ми після обіду. Можете прийти котрогось дня раніше до школи і зустрінетесь з ним, як буде виходити з гімназії. А ви вже злякалися, що гроші пропали?
Лідка усміхнулася, не відкриваючи зубів. І хоч яка це скупа була усмішка, Дарці відразу потеплішало на душі. Вона подивилася на Лідку й сказала щиро, наче забувши про те, що хвилину тому ця пропозиція вийшла, власне, від Лідки:
— Прошу… Сидімо на одній парті…
Дружба зав'язалася. Від урочистості цього акту наче стіни проясніли. Навіть шафа й ліжко з білим покривалом стали менш чужі.
Лідина порада, що на перший погляд здалася такою рятівною, на практиці не така вже зручна. Перший день у школі почався відправою в церкві. Коли після двох годин випустили п'ятий клас жіночої гімназії, то біля гімназичного будинку не було вже нікого з хлопців. Може, вийшли півгодини тому, може, годину, але досить того, що Данкові не спало на думку зачекати на Дарку.
Певна річ, що Дарка після цього не могла бути веселою.
— Як не маєш на зошити, то моя мама позичить тобі, — так пояснила собі Дарчин настрій Лідка.
— Дякую… я ще маю трохи дрібних…
Наступного ранку вирішила Дарка сама вибратися до міста. Пані зразу начебто не хотіла пустити її. Дарка ще може заблудитись у місті. Господиня мусить бути її опікункою, бо за це їй платять. Але Дарка затялася на своєму: хай ніхто не боїться за неї. Вона вже не маленька і, слава богу, має свій розум.
Що залишилося господині, як не задовольнити Дарчине прохання?
Та Дарці зовсім не потрібно було ні міста, ні ринку. Йшлося тільки про чоловічу гімназію. Адже вона мусить нарешті зустрітися з Данком і домовитись, як їм у майбутньому бути.
Дарка стала в парку напроти вхідної брами гімназичного будинку і чекала, чекала, чекала… Коли задзвонили і брама розкрила свою пащу, Дарка аж зойкнула: де ж вона відшукає Данка в цьому плесі голів?
Збігла з підвищення в парку і вдарилася об той живий мур, але, переможена, відійшла в сторону. Нічого не бачить перед собою, тільки темно-сині плечі, плечі і груди, груди і плечі. В розпуці знову вибігла на пагорбок в парку. Глянула і, задихана, кинулася в одному напрямі… Данко! Гатила перед собою, прокладаючи собі ліктями дорогу, ладна з зубами кинутися на того, хто насмілився б її зупинити!
— Данко!
Хлопці почали вже нарешті самі давати дорогу: може, загубила що дівчина?
Вже… вже… от, здається, доторкнеться до нього рукою.
— Данку! Данку! — кричить на весь голос.
Данко мусив почути її. Повернув голову й, переконавшись, що то вона, подав руку товаришеві, з яким ішов.
— Данку, — переводячи віддих, сказала Дарка, — Данку… ми не умовилися… коли нам зустрітися…
Хтось з гурту хлопців гукнув:
— Хлопці, увага! Данилюк фліртує!
Данко, почувши це, подивився на Дарку, злий, аж побілілий, начебто вона могла тому дурневі рота заткнути. Та хіба це таке важливе? Видно, що для Данка цей дурний вигук має неабияке значення, бо він питає Дарку без усмішки, зовсім сухо:
— Ти мала мені щось сказати?
— Я… ми… не умовлялися, — белькоче Дарка, — коли ми… Я не знаю, де ти живеш… І чи ти на цьому тижні прийдеш до мене… чи…
— Ет! — сіпнувся Данко. — То ти задля таких дурниць маєш мене перед всією гімназією соромити? Ти думаєш, що це село, де можна з ким хочеш і коли хочеш ходити? Ти не знаєш, що нам… заборонено ходити з дівчатами? Ти хочеш, щоб через тебе мене вся гімназія взяла на сміх… Ти ж… — Раптом помітив краплинки сліз на її віях і заговорив по-іншому: — Більше не роби цього, Дарко. На цей раз я збрешу, що ти моя двоюрідна сестра… Ти не журися… Як буду мати вільний час, сам прийду до тебе… Ну, на все добре!
Він скоро зник у натовпі синіх плечей і грудей. Дарка постояла ще хвилину, потім довгим поглядом повела за ним услід і пішла своєю дорогою.
Це звалося місто і початок нового життя в ньому.
В коридорах шкільного будинку відгонить натертими пастою підлогами й сирим вапном. Лідка пхнула двері п'ятого класу і пропустила Дарку першою.
— Це та, що складала в нас перед канікулами, — представила Дарку кільком товаришкам у класі, але жодна з них не сказала бодай слово на це.
З коридора через розчинені двері виглянула Ориська, з розгубленими, зляканими очима, чистенька, вичепурена, як цяцька на ялинку.
— Орисько!
Більше не мали нічого сказати, як люди, що несподівано, після років розлуки, зустрічаються на чужині. Нарешті Ориська спитала (попередні два дні не було ще справжнього навчання) як про само собою зрозуміле:
— Сидимо разом?
Дарка змушена була пожалкувати через свою поквапність:
— Чи я знаю, як то буде? Я вже обіцяла Лідці… Знаєш, тій, що я в них на станції.
— Бачиш, Дарко, яка ти!
Дарка подивилася з серцем на Ориську, потім звернулася прохально до Лідки:
— Може б, ми сиділи втрьох на бічній лавці? З нами б сиділа і Підгірська… знаєш, Ориська…
Лідка покрутила своєю тоненькою, як стеблина, неприємною чорною шиєю:
— Ні-і… Я сидітиму з Кентнер, а ти сиди з нею… Сиди вже, сиди… Ті, що приходять з одного села, завжди мусять разом сидіти. Можеш сидіти з своєю Ориською — мене це не обходить.
Повернулася до вікна і почала рисувати гострим нігтем якісь геометричні фігури на свіжолакованій віконній рамі. Дарка відчула у Лідчиних словах більше, ніж Лідка бажала: погорду до себе, Ориськи, до їхнього життя і до тієї сентиментальності, що дало їм село на дорогу. Якась товаришка з червоними щічками (напевно, найбільш важлива особа в цьому класі), блондинка, усміхалася до Дарки: не роби, мовляв, нічого собі з Лідки Дутківни, нова товаришко! Вона така нетактовна, що вже навіть ніхто не ображається на те, що меле її пустий язик. Переконаєшся сама, товаришко!
Тоді підійшла до Дарки й Ориськи учениця, що досі стояла, нерухомо притулившись до печі. Ця висока дівчина, з плоскими грудьми і щоками, сказала невиразним голосом:
— Як хочете, можемо сидіти втрьох на бічній лавці.
Дарці не подобалася нова товаришка: не мала нічого такого у цілій своїй постаті, на що можна було б з приємністю подивитися. Вона мала вигляд засушеної риби. Мабуть, навіть її щільно стулені губи в поцілунку мусили залишати по собі солоний смак. Ні, Наталка Оріховська не сподобалася Дарці. Але в дуже неприємній хвилині для Дарки вона виявила так безкорисно свою прихильність, що не годилося її не прийняти. Тим паче, що Ориська — наче метелик, від якого не можна вимагати, щоб був вірний тільки одній квітці.
— Добре, сидімо разом! — простягнула Дарка руку до Наталки Оріховської. Ориська наслідувала її приклад.
Оріховська пішла по свої зошити й книжки, щоб перенести їх до бічної парти. Ориська тим часом шепнула Дарці:
— Коби хоч добра учениця була…
- Предыдущая
- 14/118
- Следующая
