Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 69

• Предыдущая
• 69/109
• Следующая

— Боюсь, що й до цього може дійти… — побілілими устами відповідає Неля.

— Діти… що ви? Діти… — починає ридати Олена. Вона не вміє нічого іншого сказати. Щораз то більше почуває себе чужою між власними дітьми, щораз то менше вміє зарадити собі з ними, бог один знає, чия це вина: її чи дітей?

Шевченко й Франко врятовані. Кілька днів після цього випадку в домі особливо мовчазно. Так дивно: люди, що прожили вкупі вік, зараз не відчувають потреби обмінюватись думками. Мовчки сідають і споживають обід, мовчки стелять собі постіль.

Ця мовчазність, хоч і випливає із взаємної недоброзичливості, робить усіх, бодай зовні, уважливішими. Одне одному заздалегідь поступається з дороги.

— За татка ніколи не було так нудно, — скаржиться тихенько Слава Нелі.

— Ах, за татка…

Неля, здається, вже не вірить в такий час, коли батько був з ними.

Через кілька днів усе поволі стає, як раніше. Починається з того, що Зоні знову потрібно кудись піти.

— Мариню, якби всі вийшли з дому, а прийде поліцай до хати, то хай Мариня прийме його чемно. Не так, як то Мариня вміє… викричатись на поліцая, мов на якогось пса.

— Ей, або то така велика різниця?

— Хай Мариня свої зауваження має для себе, — добре? А тепер слухай уважно, що я кажу. Якби прийшов незнайомий пан, бо Мариня чула, що то може бути і таємний у цивільному одязі, і став випитувати Мариню про нас… про мене… то хай Мариня скаже, що в нашому домі політикою ніхто не займається, що покійний татко походив з польської родини, що в нашого прадідуня вдома говорилося тільки по-польському… Розуміє Мариня?

— Ади, що тут є не розуміти?

Олені Зоня теж зауважила:

— Чого то мама вічно в тому обридливому фартусі ходить? Мама знає, які поляки вражливі на зовнішню елегантність, хай мама одягне зараз чорну репсову сукню. І хай мама так ходить, доки нарешті здобуду ту лояльність. Розуміє мама? Треба чимось заімпонувати поліцаєві, коли прийде вивідувати.

Незважаючи на всі приготування, поліцай таки не появлявся до хати. А коли й був, то тільки таємний, той самий, що колись видав себе за санітарну чи ремонтну комісію.

Та, замість поліцая, прийшло щось жаданіше: Зоня Річинська одержала свідоцтво про лояльність.

Хоч як Зоня чекала на цей момент, звістку зі Львова одержала не вона, а одна із сестер. Зоні припало найнеприємніше. Вбігає (з часу, коли прохання пішло до Львова, вона не могла нормально рухатись) до їдальні і бачить сцену: на дивані жовта, з синюватими тінями під очима лежить горілиць Олена. На стільці біля дивана склянка з водою, папірець від порошку і, це Зоня побачила найперше, великий, жовтий, розпанаханий конверт.

Ясно без слів.

Поряд стоять сестри. Зоня розуміє їх організовану присутність. Являються вони свого роду охороною для Олени перед нападом істерії з боку Зоні.

Зоня приховує розчарування, удаючи перед сестрами спокій, на який тільки здатні її пошарпані довгим очікуванням нерви.

— Що мамі? Мамі болить голова? — нахиляється вона над Оленою. — А де відмова?

Нема відмови. Кудись запроторилась відмова.

— Де відмова? — вигукує вже Зоня. — Це ж найважливіше тепер!

Шукають усі і нарешті знаходять за диванчиком, на якому лежить Олена. Зоня кинула оком на підпис і відразу засіяла:

— Я так і думала! Мама помітила? — звертається до сестер. — На цьому папері підписаний не куратор, а референт, якийсь Ягурий. Бачить мама, яке лайдацтво! Йому навіть не дали до рук мого листа! Що за лайдацтво! — вона вже зовсім опанувала себе. Машинальним рухом поправляє собі волосся над чолом, осмикує світер на стегна.

— А може, Ясінський той навмисне не хотів власноручно підписати листа? Поляки, сама кажеш, такі… делікатні…

— Ну, що за дурниці! Відомо, що і між поляками трапляються порядні люди. Немає, не може бути, бо це дорівнювалось би образі, сумніву в тому, що приятель татка належить до кращих між поляками.

— Це абсолютно неможливе, щоб Ясінський міг відмовити! Немає іншої ради, хоч це й потягне новий видаток за собою, нема іншої ради… сама мушу поїхати до Ясінського…

— А гроші? Звідки грошей на дорогу взяти? — насмілилась запитати Олена. Від смерті Аркадія слово «гроші» втратило для неї свій реальний сенс. Воно перетворилось на зловісний знак, який передує всяким неприємностям. Там, де починається мова про гроші, напевно, заховано якусь прикрість.

— Що значить — гроші? Коли треба, то й гроші знайдуться! Я не розумію, де у мами логіка? То за двадцять, чи скільки там треба, злотих я маю нівечити собі кар'єру, чи так! Хай мама зараз-таки збереться і піде до Катерини. Що то для докторової Безбородькової тридцять злотих?

— Ой дитинко, — зітхає Олена, і губи починають їй кривитись, — має вона і свої клопоти… Ти знаєш, який Філько? Він хоче, щоб украсти в нього і поставити перед ним. Не заздри їй, бо вона має нелегке життя…

— Зате має чоловіка, — буркнула грубо Зоня.

Неля підійшла до Олени і поцілувала їй долоню.

— Хай мама заспокоїться… А ти не чіпляйся до мами! Як тобі кортить до Львова, то сама добудь собі грошей на дорогу…

Зоні стало раптом весело. Вона почала неприємно, пискливо сміятися.

— Мені? Мені кортить до Львова? Мені кортить учителювати в якійсь дірі, де дідько «добраніч» каже? Я цього хочу? Ха-ха… ха… слово даю… можна луснути зі сміху. — І, так само раптово заспокоївшись, вона звернулась до Олени: — Мама мусить позичити мені на дорогу свої чорні рукавички… Слава, а ти шалик «ангора»… Мені здається, Нелю, що твої боти кращі за мої, даш мені свої. — Раптово схопилась за голову. — Чекайте… чекайте, як довго п'ю я вже оті братчики?

Сьомий день, цілий божий тиждень, триває пиятика у вишнянському кооперативі.

П'ють не пияки і якісь фентики, а газди і патріоти.

Важко занедужав наш кооператив і вже, мабуть, не зведеться на ноги.

Єдині ліки, які можуть врятувати не самий кооператив, а бодай капітал пайщиків, — це горілка уроздріб і пиво з грубим шумом.

І пішло гасло по селу, як вогонь у суховій: вважаєш себе за свідомого патріота і українця — йди у кооператив і пий.

Шкодить тобі горілка чи пиво — заплати сусідові чи кумові, але не причинитись для загального добра не маєш права.

За сім днів випили газди запас горілки, розрахований на два місяці. Заки прибуде нова партія монопольки, газди сидять за столом з гембльованих дощок і цідять крізь зуби пиво. Пиво перекисле, мутне, але тим більша заслуга патріотів перед громадськістю.

Заходить Курочка за сірниками. Тут треба сказати, що він ще першого дня, як почалася ця патріотична акція, закотив на своє подвір'я чвертку пива, а заплатив у півтора раза більше, ніби враховуючи шумку на пиві. (З цього боку причепитись до нього не можна. Що правда, то правда).

Дарма нахваляється Штефан, що ще такий не народився, щоб бачив його зажуреним, але сліпий бачить, як він сильно подався за останнього півроку. Пожовтів, очі помутніли, а колись гладке підборіддя теліпається тепер, як шкіра на шиї у старої корови.

Замовив для пристойності гальбу пива. Хотів випити її навстоячки, коли завважив його Мартинчук:

— А ти що, Курочко, відколи зятя у шляхтичі рихтуєш, то вже з нами за один стіл і сісти не хочеш?

— А може, й не хочу, — бутно[123] відповідає Курочка, аби той собі не подумав, що боїться з ним у бесіду заходити. — Але я не такий чоловік… посуньтеся, присяду і я, хоча бочка пива ще тиждень тому була в мене дома. І заплатив я, як має бути…

— І чекатиме те пиво осіннього празнику, — від неохоття кидає Мартинчук.

— Який-бо ти, Мартинчуку, — не лається, а журить його Штефан Курочка, — дурний на язик. І куди він тебе, мой, заведе? Видиш, не хотівсь мене послухати, як я говорив, газди чули, аби злагода між нами настала.

Мартинчук. Не хотів-єм.

Курочка. А казав я тобі: варуйся, бо вкушу.

• Предыдущая
• 69/109
• Следующая