Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 65
- Предыдущая
- 65/109
- Следующая
Чи давно тому доказував юний Завадка Борисові Каминецькому, що удача суспільного перевороту — це єдино справа рішучості й сміливості? Адже сама історія підтверджує, що брутальна і смілива меншість завжди накидає свою волю нерішучій і боязкій більшості. Та різниця між ним юним і цими хлопчаками в тому, що він доказував і просив його вислухати, а ці стверджують і домагаються.
Бронкові доводиться повторювати слова, що ними колись вгамовував його власну гарячу голову Борис Каминецький: в наших умовах ще не час на повстання. Повести народ тепер на збройну боротьбу означило б обезглавити, погубити його найкращі сили, що рівнялося б втратити на довгі роки можливість захопити владу у свої руки. Відчував, що хлопці не задоволені ним. А що мав робити?
— Що ж, хлопці, час на мене, а то готов поїзд втратити.
Багатозначним потиском потис по черзі кожному з них руку.
Так, брате, треба об'єктивно визнати, що хлопці ані такі наївні, ані такі смішні, якими видавались мені у свій час. Трохи, може, зазавтрашні, проте в стилі часу. Безсумнівно!
Ех, з якою охотою посвистав би собі з пищика — та ба!
Нагло тишу прорізав свист паровоза. Поїзд, що його мав піймати Бронко у Ставках, вже мчав вишнянськими лугами.
Тепер Бронко не мав іншого виходу, як переночувати у Вишні, а вдосвіта караваном Гершка дістатись до Нашого.
А зараз як?
Повертатись до Загайчиків було задалеко, а по-друге, знав добре, що мама Олексина не зрадіє його появі. В Мартинчуків прийняли б його щиро, але там тяженько, місця мало.
Хлопці, очевидно, почували себе винними в тому, що затримали його, бо до того збентежились, що забули про присутність Бронка і стали поміж собою радитись, де б його примістити на ніч. Ясно, що ні в кого з них не було зайвої постелі, і Бронко силою обставин з бажаного друга став мало не завадою.
— Слухайте, хлопці, я розумію, що ви ще не газди. І тато з мамою не зрадіють, коли ви серед ночі приведете на ніч чужого чоловіка. Мовчи, Зарічний, я все розумію, бо не раз і сам приводжу мамі на голову… Та й не треба, слухайте, щоб постерунковий знав, що я ночував, скажім, у Зарічного. Юрко і без того сидить йому в печінках.
Може, є в селі хтось такий не з наших, розумієте, що міг би за гроші пустити на ніч?
— Є! Є! — вигукнули три голоси зразу. Бронко здав собі справу, з якого клопоту вивів хлопчаків. — Чому немає? Є! Хлопці, мой, — звертались зраділо один до одного, — у Михайла Колісника?
— У Михайла Колісника, — інформували Бронка один поперед одного, — часто ночують ті, що приїздять в село. Хата простора. Для приїжджих відведена окрема кімната. А головне, що немає малих дітей і постерунковий вже знає, що в Колісника сільський готель.
Згаданий Михайло Колісник побудувався на колишній толоці, на вигоні, недалеко кладовища. Крита свіжими драницями хата вирізнялася здалека і у пітьмі вечора.
Парубки показали, куди заходити на обійстя, а самі повернули в село. З темряви поринула пісня:
Поклопотавшись з досить штудерною[117] хвірткою, Бронко ступив на подвір'я. Світло з хати падало якраз на пса біля буди. Він ліниво гавкнув раз і повернув голову в бік хати: виходить господар чи треба ще раз нагадати, що на подвір'ї чужа людина?
На ганок вийшов дебелий мужчина в білій сорочці.
— А чи не міг би я переночувати у вас, газдо? Втратив я поїзд у Ставках.
— А чо би ні? — відповів низький бас. — Пса не бійтесь. Ви-но підійдіть к нему, то зараз сховається у буду. Якраз добрий на злодіїв. Параско, — повернув голову у сіни, освітлені смугою світла з кімнати, — посвіти чоловікові у велику хату.
— Та най пан увійдуть сюди. Може, повечеряють з нами, — озвався з світла дзвінкий сміливий жіночий голос.
«Господиня не з покірних», — прийшло Бронкові на думку.
Увійшов до хати. Над плитою, нахилившись, поралася жінка.
— Добрий вечір!..
— Добрий вечір, — відповів той самий сміливий голос, але спина не розігнулася, і обличчя не повернулося в бік гостя. Бронко помітив, що господиня одягнена по-святковому. Посередині добротної шерстяної, перетиканої золотими нитками запаски ішла вздовж складка від довгого переховування у скрині. Либонь, затримавшись у селі, молодичка взялася готувати наборзі[118] вечерю, щоб задобрити сердитого з цієї причини чоловіка.
На плиті зашипіло. Жінка метнулася до відра з водою, що стояло на ослінчику зараз же біля дверей.
Бронкові видалося, що господиня дому чимось схожа на Юрка Зарічного: вузьке обличчя, тонкий, продовгастий ніс, кошлаті темні брови і довга шия та ноги.
Несучи кварту з водою, вона, мабуть, хотіла обминути гостя, щоб не хлюпнути на нього, і круто повернулася до плити, але притому так із-за плеча зиркнула на Бронка, що він відчув її погляд у хребті, наче укол шпилькою.
«Тьфу, на пса уроки!»
— А мо', ви повечеряли б з нами? — досить байдуже чи то запросив, чи то поспитав господар. — Моя газдиня запізнилася сьогодні… при неділі.
— Дякую, дякую… Можу, — відразу заявив Бронко свою готовність взяти участь у трапезі.
Був голодний, як приблудне щеня. А крім того, — не хотілося йому тепер аналізувати, звідки це пішло, — хотів продовжити своє перебування поблизу господині дому.
Господар (мабуть, це належало до його почесних функцій) взявся ниткою, прикріпленою до ручки кружка, краяти мамалигу на пластинки.
У великій полив'яній мисці парував борщ.
(«У Загайчиків теж був борщ на обід. Тут, мабуть, всі варять в неділю борщ, щоб мати спокій на цілий день»).
— Налий панові в тарілку та подай залізну ложку. В нас, мо', вам казали в селі, ночують різні пани, то ми вже стараємося, аби було, як вони люблять…
Не хотів їсти окремо. Дурість зайшла на нього. Хотілося йому мати її поближче й подовше навпроти себе.
— Не треба мені окремої миски. Дайте лише ложку. Ні, слухайте, не треба, — доторкнувся її руки, і знову гостре до болю відчуття черкнуло йому по нервах.
Коли взялись їсти, якось само собою виходило, що їх ложки одночасно ритмічно набирали з миски. За кожним разом, коли ложки підводились на висоту рота, їх очі зустрічалися. Було в цьому якесь приховане, злодійське порозуміння, яке відчували вони обоє. Не знали ще одне одного, а вже порозумілись між собою.
Коли кінчався борщ, його і її ложки заплутались у вузькому дні миски і вдарились одна об одну. По дурній асоціації Бронкові вдарила в голову кров.
«Що за дідько? Дотепер дерево було поганим провідником тепла».
Скінчили вечеряти. Господиня квапливо стала готувати свині їсти.
Бронко заздалегідь був певний, що цебрик з хати винесе господар. Мало того:
— А ти як виллєш свині, то почекай, аби вона з'їла. Бо інакше вифолькає рийкою з корита. Там коло корита лежить прутик. Бий, як зачне рийкою розкидати. А потім заглянь у стайню до корови. Вчора ввечері встримила ногу між ланци і була б задусилася, якби я не надійшла.
Господареві забаглося ще цигарку викурити в хаті, очевидно, щоб не йти з вогнем до стайні.
Бронко від нетерпіння не міг спокійно всидіти.
Йому стало здаватись, що коли за тим безшиїм великаном замкнуться двері, то тут станеться щось неповторне, одноразове в житті.
Чого сподівався від тієї жінки?
Чого прагнув би, коли б мав на це право? Нічого не знав. Взявся його блуд, як кажуть у народі, і вже не міг відповідати за себе.
Відчував наростаюче нездорове піднесення, яке начебто передавалося йому від неї. Заливала його повінь, а він не опирався і не волав рятунку, бо знав, що однаково доведеться йому згинути в каламутних хвилях води.
Бачив колись такий сон у дитинстві.
Господиня взяла лампу з стола. Заграла тінь на стелі.
— Тепер я вам покажу, де будете спати.
- Предыдущая
- 65/109
- Следующая
