Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 42

• Предыдущая
• 42/109
• Следующая

Але не об цім річ.

Дивиться Йосиф, а в його ворота завертає Борис Каминецький ще з якимсь незнайомим чоловіком. Каминецький, як видно, просто з роботи, бо не встиг і рук витерти від фарби, а тамтой, це й на перший мет ока видно, з інтелігентів. Зрештою, дурному сказати: сірий реглан, черевики, хоч і замарані свіжим болотом, але видно, що були вичищені на глянц, капелюх — такого у Нашому і за виставою не побачиш — і поголений у будній день, як до шлюбу. І з лиця собі отак нічого, симпатичний, та фігура слічна[82].

— Ми до вас, пане Завадка, — починає Каминецький, хоч, може, насамперед годилося б познайомити його з незнайомим чоловіком, — але кому тут дивуватись?

«Та певно, що до мене, — міркує Йосиф. — Бо інакше чого вам було заходити на моє подвір'я?»

— То, може, прошу у хату?

А в хаті той у реглані репрезентувався як представник фірми «Фелікс», що виробляє електричні лампочки і грілки. Електричні грілки, прошу зважити, — це новинка не лише в Галичині, але й у цілій Польщі, без якої людина у віці пана Завадки ніяк обійтися не може. Прошу, він задемонструє. Де тут включатель? Хай пан Завадка подивиться добре: ось тут регулятор. Тепле — римське один, гаряче — римське два, дуже гаряче — римське три.

— Люкс! — вигукнув Борис.

Оцей легковажний вигук і призвів до того, що Йосиф Завадка вийшов з себе.

— А ти що, слухай мене, маєш обіцяне баришівне? Тебе хто просив наводити мені на хату незнайомих людей? Ти що, слухай ти мене, вже мене ввів у графу інвалідів? А може б, ти своїй мамі зафондував таку електричну грілку? Дивіться на нього! Ану, прошу, забирайтеся мені з хати, і аби я тут вас більше не бачив, за перепрошенням!

Певно, пізніше всім трьом було таки досить маркітно, коли виявилося, що Борис з тим у реглані зайшли зовсім чого іншого.

А хто тому винний, слухайте ви мене? Не треба було Борисові досипати до вогню отого «люксу», і все!

І так дізнався Йосиф Завадка, що в Нашому має виходити легальна (чи ж інакше вели б з ним мову?) селянсько-робітнича газета. Розуміється, не буде вона себе афішувати такою, але загальний напрям… Одне слово, їм ясно, що Завадці — ясно.

— Гм, — міркує вголос Завадка, — газета-то взагалі добре діло, але чогось-то Нашому не щастить на друковане слово. Прикро про це говорити людині, яка живе з того друкованого слова, але що правда — то не гріх, а що торба — то не міх. Скільки-то в Нашому, слухайте мене, вилуплювалося тих газет на світ, і всі вони, за винятком жіночої газетки, скоро гинули, мов індичата у сльоту. От і Каминецький може підтвердити, що дійсно так було. Правда, Борисе?

— Ми це знаємо, — трохи начеб незадоволений скептицизмом старого наборщика, з гідністю відповідає незнайомий. — Все дійсно було так. Але газета, про яку йдеться, дуже мало, а то й нічого спільного не матиме з тими недоносками, що про них згадує товариш Завадка. Отакі-то справи, товаришу Завадка. А до вас прийшли ми, бо знаємо, що ви людина чесна і…

— Гм, та ніби досі вважали мене за такого люди.

— Знаємо, що ви ще австрійський соціаліст.

— Я не з тих, слухайте мене, що міняють шкіру, як ящірка.

— В Нашому вас знає і поважає мале і старе.

— Цього я вже не можу судити, хай інші скажуть.

— От ми і є ті інші, товаришу Завадка. Ми до вас відносно тієї газети, що вже з весною повинна виходити…

— Перепрошую вас, товаришу, і тебе, Борисе, якщо ви маєте на увазі друкарську справу, то я вже не того. Але в мене є син. Спеціаліст — перша кляса, і чотири кляси гімназії теж на зарінку не валяються. В разі потреби, це я кажу істинну правду, можна його і директором зробити. Витримає, бестія. Що ви на це обидва? Це я не тому, що він син мені. Ось нехай Каминецький сам скаже…

— Не директора друкарні ми питаємо, Завадка, а редактора для газети, про яку йшла мова.

Тоді ще Йосиф Завадка не знав, що у протокольній книзі людських доль стоїть коло його прізвища слово «редактор», і тому можна уявити собі, яке враження зробили на нього ці слова.

Якби не знав, хто такий Каминецький Борис, то, їй-бо, був би подумав, що цей панок у реглані прийшов, щоб посміятись з старого друкаря.

Каминецький, мабуть, зауважив, що ця пропозиція приголомшила Йосифа, бо зразу ж узявся розтлумачувати:

— То так, пане Завадка, фактичним редактором газети буде хто інший… будем усі…

— Дуже мені приємно, — бевкнув Йосиф, бо що міг інше сказати?

— Газета вже робиться, до вашого відома. Потрібно лише людини, яка б перед староством офіціально підписувала газету, як відповідальний редактор. Попросту ви мали б бути підставною особою, — розумієте? Газета вже робиться, і у вас за неї голова не болітиме.

Йосиф Завадка розуміє, хоч той Борис міг би і тут бути огляднішим у слові. Що значить у нього не болітиме голова за газету? А може, і серце його болітиме за неї, як болить за долю всього трудящого люду?

— Ясно вам, товаришу Завадка? — запитує незнайомий довірочно.

Ясно. Аякже, не перший рік Йосиф Завадка працює в цьому фаху. Слава богу, мав з ним справу ще за небіжки Австрії і знає, що таке відповідальний, чи то пак підписний, редактор. Що ж, як треба, то він з радою душею послужить громаді, як то кажуть.

Гості посиділи ще трохи, незнайомий спитав про стан здоров'я господаря дому, похвалив його майстерню на свіжім повітрі, завважив, що це особливо корисно для людини, яка понад половину свого віку провела у друкарні, попрощались гречно і вийшли з хати.

Завадка, як годилося господареві, пішов за ними аж до воріт, постояв ще хвилину, дивлячись їм услід, а потім поплентався до своєї майстерні. Долото в руку взяв, дзьобнув навіть ним разів зо два, але на тому і крапка.

Почував, що втратив апетит до роботи. Так його ошелешила оця звістка про редакторство.

«Згода, — метикував, — підписний редактор — це лише фірма. Але чому тоді, слухайте ви мене, не звернулися з цією пропозицією до першого-ліпшого безробітного з вулиці, а вибрали саме його, Йосифа Завадку? З того виходить, коли подумати на хлопський розум, що й підписний редактор мусить бути якась фігура? А крім того (як добре, Павлино, що чоловік може час до часу поговорити з собою!), хто з пересічних, звиклих, як кажуть у Нашому, людей знає, що відповідальний редактор — це тільки підставна особа? Таж для дев'яноста дев'яти з половиною процентів нашівців Йосиф Завадка буде справжнім редактором. Гей, Юзик, слухай мене, чи твій тато, чи твій дід думали коли, що біля прізвища Завадків стоятиме слово «редактор»?»

Може, хтось не йме віри, але Йосифові Завадці в цю хвилину дуже шкода, що розбилося його посвоячення з старим Кукурбою. Хто як хто, а сват зрозумів би його в новій ролі. Той гине за політикою, як циган за музикою.

На порозі хати з'явилася Павлина. Має жінка добру звичку зникати з очей, коли хто з чоловіків навинеться на обійстя.

— Чого приходили? — відразу, дивись, напала на чоловіка.

Суперечливі почуття шарпнули грудьми старого Завадки: і кортіло йому похвалитися перед жінкою честю, що йому зробили добрі люди, і начеб стримував його від цього острах, що Павлина, хоч і золота жінка, неспроможна буде зрозуміти його гордої чоловічої радості.

— Ти що, прийшла протокол з мене стягати? — хоче Завадка веселим тоном прихильно настроїти жінку до себе і до всієї справи, але затія не вдається.

Павлина не вірить його показовій веселості і залишається при сліпім неспокої, що починає скипати в ній.

Чого приходив Борис з незнайомим? Чого їм треба від її мужа? Чому люди нарешті не забудуть дороги до її воріт?

— Гість в хату — бог в хату, — перекривляє вона мовчазного Завадку, ніби відгадуючи його думки. Ого, вона знає тих «богів»! Через них не одна жінка, не одна мати товче головою об стіну. Агі, не бувало так, щоб прийшов хтось чужий у хату, а за ним добро посунуло в її дім, а все навиворіт, а все навиворіт!

— Чого Каминецькому потрібно? — запитує вона ще раз.

• Предыдущая
• 42/109
• Следующая