Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 37
- Предыдущая
- 37/109
- Следующая
— Ти хочеш тим сказати, що ти в тюрмі не читав газет? Був зовсім відірваний, ізольований від подій у революційному світі? Якщо ти це хочеш сказати, то я тобі не повірю…
— Тяжко розумному чоловікові говорити з ідіотом. Гм… чи ти не розумієш, чи, до біса, не можеш розуміти? Чути — крізь вистукування крізь мур. Читати — на цигарковій бібулі. То — одне. Сприймати безпосередньо від очевидця — то зовсім інша річ. Однаково, що пити правдиве «Мокко» чи його ерзац з цукрового буряка. Забавно, що ти, Завадка, не розрізняєш цих речей! Я думав, що в тебе більше фусів[71] у голові.
— Дякую за комплімент!
Дувід не міг говорити про Зеленого, бо йому, у зв'язку з його приїздом у Наше, так багато хотілося сказати про себе.
— Ти пам'ятаєш, Бронику? Ну, що я тебе таке дурне питаю? Ми з тобою разом у хайдер[72] не ходили, так?
— Ти, бачу, заразився від Скиби безперестанку молоти язиком… навіть стиль у вас однаковий.
— Що значить — заразився? Я вже сім років хворію на цю хворобу. А чому вона так вчепилася мене? Та тому, ти чуєш, Броник, що, відколи я себе пам'ятаю, від самого раннього дитинства, сиділо мені в пам'яті (Дувід помацав себе за голову) одне слово «ша!».
— «Ша» — не слово, Дувід…
— Ай, мовчи! Для мене воно десять разів слово. Що значить — не слово? Ви чуєте, «ша» — не слово! Мені хочеться сміятись! Що сміятися? Мені хотілося б ревіти! Оте «ша» мені відобрало дитинство, зламало життя, зіпсувало характер, ну і забрало те, чого всі хочуть… всі на світі — радість від життя, а він бере й каже, що «ша» не слово! Та я таке чути не можу.
— Якщо я тебе вразив, то пробач. Але й дотепер не знаю, про що тобі йдеться…
— Він не знає, що я хочу сказати! Та я тобі й кажу. Я хочу сказати про «ша».
— То говори вже, але більш до ладу.
— Людина вийшла з нервів, а їй кажуть говорити до ладу. Ти комік, Броник, але я аніраз не можу сміятися з твоїх віців. Я ж тобі кажу, що з самого дитинства — я ще в хайдер не ходив — я чув від мами, від тати лише одне «ша!». «Ша, майн кінд, ша!» «Ша», бо тато спить. «Ша», бо мамі голова болить. А я тебе питаю, а чому її не мала боліти голова? «Ша», бо через стіну наш сусід хворий! «Ша», бо збудиш сестру в колисці… Всюди і завжди тільки «ша!». Відвели мене в хайдер… мені ще шість не було, і тут перше слово, яке я почув від учителя, було «ша!». «Ша, кіндер, ша!» Мене набили на вулиці католицькі діти… Ти можеш уявити собі, як їх приваблювала моя руда чуприна? Що? Я побіг до мами. Куди має бігти дитина, як її поб'ють? Вона біжить до мами… Я був малий і думав собі, що моя мама зробить так, як мами католицьких хлопців: вийде на вулицю і погрозить, що піде до їхніх мамів…
Але моя мама не грозила. Вона обтерла мені сльози й сказала: «Ша, майн кінд, ша! Їх багато, а ти один, ша!»
Мій тате був швець. Ти його знав, правда? І швець-єврей, — це вже зовсім смішно, правда, Броник? — захотів, щоб його син учився. Чому ти не смієшся, Броник?
— А чого мені сміятися? Друкар Завадка теж захотів у свій час, щоб його син вчився…
— Він, мій тате, задумав післати мене до гімназії… Він таке собі задумав, але мене не прийняли, хоч — ти віриш мені, Броник? — хоч я здав не гірше за інших. А чому мене не прийняли? Це вже ціла комічна опера, чому не прийняли до гімназії сина Мошка Таненбруха! Зі мною здавав синок дідича Модзінського з Підпечар. І ти подумай! Мусило якраз так випасти, щоб я сидів поруч з ним на одній парті. Малий Модзінський — ти чуєш, Броник? — наскаржився своїй мамі, що від мене часником чути, і тому його голова розболілася, і тому він погано диктант написав… А чому, я питаю, не мало від мене часником чути, коли мама давала його нам рано, вполуднє і на вечерю? Часник і цибуля — то єврейські помідори й банани. Ти, може, хочеш заперечити, Броник?
— А чого я мав би заперечувати? Я хотів лише сказати, що не для всіх євреїв часник і цибуля — то банани…
— Ой, кинь ти мені тут політграмоту! Ти ж знаєш, що я мав на думці.
— Ну, далі… слухаю тебе. А то ти збиваєшся…
— Що значить — збиваюся? Я тобі говорив, що я сім разів заражений балакучістю.
— Ти почав, чому тебе не прийняли в гімназію…
— Так, так. Пані Модзінській видалося, що я буду у класі сидіти якраз з її синком. І вона попросила директора, щоб мене не прийняли за браком місця… Мій тате пішов до директора. Я не знаю, що він там говорив… може, й кричав, але то однаково нічого не допомогло. А я й не дивуюся: кого мав послухати директор — шевця чи дідичку?
А я, дурний, плакав. А що мені міг сказати тате? Він витер брудною шевською долонею мої сльози і сказав: «Ша, ша!» Потім… ну, як і підріс, в мені почав назбируватися бунт проти того «ша». Мої очі стали розумніші… Я бачив, що в житті не все так, як має бути… І я хотів… я думав, я хотів, але я нічого не зробив, бо мій тате сказав мені: «Ша, Дувід, ша! Якби бог того не хотів, то його не було б. Ми з тобою заслабкі, щоб проти людей іти. А що допіру проти бога?»
А треба знати, що Мошко Таненбрух був побожний єврей. По смерті тати… Я не забагато говорю? Ой, як та тюрма вчить чоловіка думати вголос, просто страх!
— Ні, ні…
— По смерті тати… Ну, як тобі сказати? То був розумний і справедливий чоловік, бо він був моїм татом. По смерті тати на мене почали ще більше «шакати». Не досить мені було горя, що тате помер, то я ще мусив з усіх боків чути оте зненавиджене «ша»: «Ша, Дувід, не говори, що на світі нема справедливості!», «Ша, не вигукуй на бога, бо він тебе покарає!», «Ша, не читай заборонених книг, бо це погано скінчиться для тебе!» «Ша» і «ша»! Мені було сімнадцять років, а вони затикали мені долонями рота… Це не поетичний образ, Броник, а таки правда… затикали долонями рота! «Ша»! Потім ти пам'ятаєш той вечір над Прутом?
— Дурне питаєш…
— Правда, що дурне… бо таке не забувається, — що? Ми здибалися з тобою в комсомолі. Там я вперше за своє життя перестав чути «ша!». Це правда. Але є ще одна правда, ну, я думаю, що ми не будемо її боятися. Броник, як ти вважаєш?
— Я не знаю, що ти маєш на думці…
— Не знаєш? Як це ти не знаєш? Нам давали читати революційні книги, — так? Нас кормили нелегальною літературою, ми самі складали й розліплювали бойові листівки.
— І що?
— Вони нам не говорили «ша», боронь боже, — так кажуть у вас? — але весь час тримали нас за руки такі, як Борис Каминецький. Скажеш, ні?
— Допустимо, скажу «так»!
— А бачиш! А ми так рвалися до роботи, — може, ні? Ти пригадуєш собі, як нас мало що з комсомолу не вигнали за якісь там лівацькі замашки? Ти пам'ятаєш, чому не мав би пам'ятати, як нас переконував Борис, що підпалювати панські скирти — це, — ну, я вже забув, як він точно говорив, — це майже вигода панам, а нещастя народові. Так він говорив? Ніби пани дістануть відшкодування за спалені вимолочені (чому зараз — вимолочені?) скирти, а на село стягнеться пацифікація… Ой, ти розумієш? Ми з тобою хотіли пацифікації.
— Не перекручуй, Дувід…
— Ну, не просто, а так з того виходило… А, Броник, слухай, Броник, а ти пам'ятаєш, як мені, євреєві, приписали український націоналізм? Це було б сильно смішно, якби не було трагічно. А пригадуєш, — ну, чого я вічно запитую, чи пригадуєш, коли ти й без того все пам'ятаєш? — як на сходинах у Княждвірському лісі сказав один секретар повіткому: «Ми нічого не робили, бо ми боялися ухилів…»
— Пригадую. Скажу тобі навіть дату. Це було третього липня…
— Пощо пам'ятати дати?
— Пусте говориш! А хто буде колись писати історію революційного підпілля, як не ми з тобою?
— Ти так думаєш? Ой Броник, чути такі речі — то для мене хліб з маслом. Але я хотів би докінчити… Нас тримав Борис за фрак, а хлопці таки вирвались… І таки пішли з димом панські маєтки. Що — не так воно було? Ну, нам з Юльком таки пощастило — сім років. Могло так само добре бути й п'ятнадцять.
- Предыдущая
- 37/109
- Следующая
