Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина - Страница 47

• Предыдущая
• 47/164
• Следующая

Хто-хто, а Катерина розуміє Рафаїла Сулімана.

Після відходу Сулімана їй потрібна якась хвилина, щоб отямитись. Стискує кулаки біля висків, застигає в цій позі. Хвилину пізніше здригається, начеб здрімнула, потирає долонями скроні і рішучим кроком входить у кімнату, де чужі люди кладуть батька в труну.

В день Іоанна Хрестителя, що припадає на сьоме липня, в селі Вишня сталося чудо: дочка Петра Мартинчука, Марічка, почувши слово боже, прийшла до притомності. Марічка хворіла вже близько трьох тижнів. З того дня, як дізналась, що Дмитро Ілька Повішеного засватав Доцьку Штефана Курочки, щось поробилося з дівчиною.

На щастя, тієї неділі, коли ксьондз оголошував першу оповідь Доцьки й Дмитра, вона не була в церкві, бо тут же, на місці, могла б трупом упасти. Коли отець парох оголосив, що Дмитро Савицький буде брати Явдокію Курочку, то в церкві аж зашуміло від бабських шепотів.

Дівчата, молодиці, ба навіть старі баби перепитували одна одну, бо кожній здавалося, що їй учудилося.

— Сестрички, а що ж тепер Марічка? Кому ж тепер вже вірити, коли навіть у таке сердечне коханнячко увірвалася зрада?

— Та Дмитро ж, чуйте, проходу не давав дівчині. Якось було посперечалися між собою, то він, чуйте, до самого сходу сонця простирчав під її вікном, як дуплява верба.

— А тепер, скарав би його бог, полакомився на багацькі скрині! А ще, чуйте, говорять, що хотів уже з Марічкою на оповіді нести. Пішов до ксьондза, а той йому каже, що дівка Мартинчуків записана у книгах не Марічка, а Йосафата, а Дмитро як те вчув, як згидилася йому дівка, так і відступив від весілля.

— Ідіть, ідіть, не говоріть дурниць! Через отаке ніхто нікому ще не згидився.

— Багатства захотілося парубкові, та й все! Але оте багатство, чуйте, ще йому боком вилізе. Не буде йому щастя з Доцькою, згадаєте, що не буде. Адже як ото співають:

Поб'ють, бігме, поб'ють, бо ж сльози падають не на камінь, а на чиюсь голову.

Не одна, може, думала собі, що Марічка, коли дізнається про цю страшну вістку, то рватиме на собі волосся, повибиває вікна багацькій суці, випарить очі тому лайдакові, побіжить до ксьондза заперечити шлюб, а вона — нічого. Тільки тиха-тиха стала. Така тиха, що аж ляк брав дивитись на неї.

Ткне їй мати ложку в руку, то вона понесе її до рота, а якщо ні, то й день могла не їсти. Приведе її Петриха до цебра, нахилить голову, то вона підставить долоні, а ні, то й три дні могла ходити не вмивана.

Возив Петро дочку до лікаря.

Нічого розумного не порадив йому той учений лікар. Краще, каже, було б, якби вона плакала, кричала, ба навіть посуд била. Вона б тоді скоріше видужала.

Старий Мартинчук не схотів навіть до кінця вислухати такі небилиці. Пожалкував тільки, що витратив на пусте робочу днину й дитину безпотрібно потривожив.

Приїхав у село лікар до Петрика Пилипа Мочернюка. Закликав його Петро до своєї Марічки.

Подивився той на неї, запитав щось, побачив, що Марічка не хоче говорити, та й ні з чим і поїхав. Був бодай настільки порядний чоловік, що хоч грошей не зажадав.

— Ваша дочка, — сказав отой лікар Мартинчукові, — має велику травму. Її міг би повернути до здоров'я лише якийсь великий струс. Треба, щоб вона або сильно зраділа, або чимсь дуже засмутилася, чи несподівано налякалася чогось.

Мартинчучка, як учула такі слова, так і заголосила:

— Вже її так стрясло життя, так стрясло, що ледве дихає, а ви ще стрясу хочете на неї?

Питає її, бувало, що-небудь мати, а Марічка подивиться, стисне плечима і мовчить. Іноді кине слово-два, але й те рідко бувало.

— Марічко, — каже мама, — розповідають, помер Петрик Пилипа Мочернюка. Чуєш, як дзвони дзвонять?

— Ага, — каже і посміхається так, що всім, хто в хаті, аж мурашки поза шкірою бігають.

А якось, розповідає Мартинчучка, заговорила сама, непитана:

— Мамо, ануко, подивіться мені в голову. Мені здається, що в мене на голові гудзь росте.

— Та що ти говориш, дитинко, — бере мама її пальці та водить ними Марічці по голові, — де той гудзь? Нема жодного гудзя. Ади, яка гладенька голівка. Ану, помацай собі голівку. Гладенька, правда? Мама сама своїми руками розчесала тебе, сама кіски заплела. Звідки мав би той, не про нас кажучи, гудзь взятись? Це тобі приснився, Марічко, той гудзь, щез би він! Нема гудзя, донько!

— Нема? То добре, що нема.

І заспокоїться на хвилинку-дві, а там знову мац-мац пальцями: гудзя шукає. Вранці зірветься з постелі і, як мара, не підперезана, в сорочці по землю, біжить перед дзеркало, розплітає коси — гудзя шукає.

А тут ще старий вперся, як віслюк: у силу молитви не вірить, у знахарів не вірить, одну медицину подавай йому, а вславлена медицина — безсила!

Мати бачить, що через батькову впертість дитина може з світу зійти, давай потайки кидатись до ворожок і знахарів. Та, на жаль, їх зела, примовки й прикурювання помогли стільки, скільки й краплі та порошки, що їх виписували лікарі. Різниця була хіба в тому, що ворожки вміли вициганювати гроші вправніше від лікарів.

Від знахарів кинулася бідна мати до бога. Продавала, що було ціннішого у скрині, та потай від чоловіка пускала на служби божі й акафісти за здоров'я Марічки.

І от господь почув її молитви. Одужання Марічки наступило саме у церкві. Старий, прости йому боже гріх, не вірить у чудо, що сталося з його дитиною. Це великий гріх з його боку. А що вона може сама проти його чоловічої впертості? Може тільки молитись за нього, грішного, та просити матінку божу, щоб не пам'ятала йому цього великого гріха.

А з Маріччиним одужанням вийшло так: на саме різдво Іоанна Хрестителя повела мама Марічку у церкву. Коли одягла її, причепурила, як годиться дівчині, сказала: «Тепер, Марічко, підемо до церкви», — то по очах дівчини було видно, що вона зрозуміла, чого від неї хочуть. Розуміти розуміла, а в церкві стояла, як фігура[71]. Ані хрестилася, ані ставала навколішки (всі, хто був у церкві, впали навколішки, а вона стоїть, ніби справді та придорожня фігура) і тільки розглядалась по стінах.

Панотець кінчив читати євангеліє, вийшов на амвон, а Марічка хоч би лицем повернулася до нього. Мусила сама Петриха направити її в бік амвона:

— Дивись, донько, на отця! Вони будуть зараз гарну-гарну проповідь говорити, ану, послухай!

Нікому й у гадці не було, яка це буде проповідь. Оскільки неділя припала на різдво Іоанна Хрестителя, то отець парох почитали те місце з євангелія від святого Луки, де Ісус Христос відповідає посланцям Іоанна Хрестителя.

«Ідіть і перекажіть Іоаннові, що ви бачили й чули: сліпі прозрівають, криві починають ходити, стають чистими хворі від прокази, і глухим повертається слух, та воскресають мертві».

Відколи Петриха пам'ятала, кожна проповідь на Іоанна починалася з цих слів, так що від сімнадцятого року життя знала вона їх уже напам'ять.

— І сьогодні поміж нами, — відклав отець євангеліє, а Мартинчучка штовхнула Марічку ближче вперед, хай би і на її хвору дитину впало слово боже, — є в нашому селі, о дорогі мої парафіяни, сліпі, що не бажають бачити правди, прокажені душею, які не прагнуть очищення своєї совісті, які вперто, свідомо — і це, о дорогі мої браття і сестри, залічується до смертельних гріхів — не бажають, щоб совість їхня випросталась, глухі, які не дають собі відкрити вуха на слово боже. Сумний це, дуже сумний стан, о дорогі мої парафіяни, але я вас питаю: що ти, що він, що вона, що вони, що ми всі разом зробили для їх спасіння? Що зробив, дорогі мої браття і сестри во Христі, той батько, який знає, що його син зачитується безбожними, спрямованими проти святої католицької церкви, книжками? Що зробила, о дорогі мої сестри во Христі, та жона, яка бачить, що її чоловік не ходить до церкви, ба, ще більше, водиться з такими, що явно зневажають святу церкву та нехтують її заповідями, з яких першою є: «Аз єсмь господь бог твій і не будеш мати інших богів, крім мене», що зробила та жона, щоб врятувати душу свого супруга? Сказано ж: хто сіє вітер, той збиратиме бурю! А господарем нив, що породжують бурю, є не хто інший як сам диявол. Він вже, о дорогі мої браття і сестри, не далі як учора зібрав перші жнива! З роздираючим серце смутком мушу повідомити вас, дорогі мої браття і сестри во Христі, що вчора упокоївся в бозі в розквіті своїх сил вірний син католицької церкви й гарячий її оборонець, заслужений діяч на народній ниві, незрівнянний проповідник, великого серця людина, прекрасний батько своїм парафіянам, колишній парох села Вишня, блаженної, незабутньої пам'яті — отець Аркадій Річинський.

• Предыдущая
• 47/164
• Следующая