Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина - Страница 27
- Предыдущая
- 27/164
- Следующая
— То ти з місця почав тікати, щоб усі бачили, що ти вбивця? От ще раз… Я не знав, що ти такий…
Бронко нишпорить по кишенях за цигаркою. Цигарка знайшлася, але сірника — бог дасть. Нема — то обійдеться і без цигарки. Потримає лише її трохи насухо в зубах для заспокоєння. Розстроїв його той Олекса.
— Я не тікав. Хтось узяв мене за плечі і випхав з того місця, де я стояв, потім зчинився заколот…
— Ти, і ти нічого не здогадуєшся? Напевно, хтось з наших був біля тебе. «Заколот», «заколот»! Тебе рятували, дурний!
Бронкові стає жаль хлопця. Злість, що кипіла в ньому на Олексу, поволі остигає. Як ненавидить він у собі ці спалахи, а побороти їх не може! «Говоримо, до бісової матері, багато, лише говоримо про роботу серед селянських мас, а що конкретно я, Бронко Завадка, зробив для того, щоб підтягти ті маси до рівня свідомості робітничого класу?»
— Ходи в хату. Ляжемо на моє ліжко і ще трохи передрімаємо до ранку.
Тільки-но Бронко торкнувся клямки, як мама відізвалася з свого високого ліжка:
— То ти, Бронку?
— Спіть, мамо. Олекса ляже зі мною…
На це мама відповіла стогоном. Незадоволена вона гостем у таку пору. Весь цей візит здається Павлині Завадковій дуже підозрілим. Ох, не любить вона, коли Бронко приводить когось на ніч чи сам заночовує бозна-де. Чи сяк, чи так, а добром не пахне.
О господи, коли вже настане мир на цьому світі, а з ним і спокійні ночі для чесних людей?
А неспокій на світі, метикує вона далі, від того, що люди неспокійні. Не будемо далеко шукати. Візьмемо для прикладу її сина. Чи їй, матері, чи батькові, може, треба було, щоб серед ночі до хати вдиралась поліція й виводила його на «остро», як бандита якого? Пустили. Потримали кілька днів і пустили, а скільки це здоров'я коштувало? І чого шукає її син? Жив би собі мирно та працював, як інші людські діти. Яку працю має, така є, але, слава богу, не вистоює на ринку серед безробітних. І чого він хоче? Головою мур пробити? Мур міцніший за людські голови, дитино, хоч би тих голів не знати скільки зібралося б докупи.
А може, коли б одружився, то покинула б його ота політика, яка до добра не доведе. Ой, не доведе, чує її материнське серце!..
І з ким йому одружуватись? Чей же не з Сташкою Кукурбівною?
І вже відлітає від матері турбота про сина з приводу цих незрозумілих для її розуму недобрих справ і звільняє місце новій гризоті: Сташка Кукурбівна — не пара її синові. Не тому, що він має чотири класи гімназії, а вона заледве чотири класи народної школи. Жінці освіта — як перо до капелюха: може бути, а може й не бути, капелюх від цього не набагато зміниться. І навіть не тому, — хоч трохи і це має значення, — що Сташка, крім половини тієї хатчини, нічого більше не дістане від матері. А Бронко, що правда, то правда, міг би оженитися з такою, що кам'яницю має. Що ж, дівчина не має великого приданого, зате має фах у руках. З чотирнадцяти років працює у ткальні Гольдштрома, — це теж щось важить. Справа навіть не в тому, що в дівчини трохи ноги колесом і тих веснянок на носі, хоч лопатою згортай. І це байка! Павлина сама не грішила красою, а ось якого чоловіка дістала!
Все можна було б стерпіти, якби не те, що дівка, кажуть, надто вже падка до чоловіків! Кажуть, що їй — тьху, раз плюнути, намітити собі хлопця, залюбити його в себе, покрутити ним, а потім кинути та полювати за новим! А хлопці, кажуть, геть-чисто тратять голову через цю веснянкувату. І що в ній такого? У меді купана, чи яка біда? От як вона і Бронкові закрутила голову, а тепер він, неборак, і радий би відв'язатись від неї, та не в силі. Такої невістки не бажає собі Павлина.
— Чого ви зітхаєте, мамо? Спіть…
— А я й сплю. О, вже сплю…
Вдає, що спить. Плямкає губами, наче уві сні, аби тільки Бронко заспокоївся і заснув.
Та Бронкові не спиться. Олекса лежить біля нього випростаний, нерухомий, хоч у труну клади. І він не спить. Батько теж не спить. Всі не сплять і думають про одне й те ж, тільки кожний по-своєму.
Невеличка кімната набивається думками по стелю. Ще трохи — і будуть, як мати, один за одним вдавати, що засипають, поки їх направду не здолає сон.
Коли Нестор і ще якийсь незнайомий чоловік втягли розкуйовдженого Аркадія в розхристаній на грудях рясі, то всі дома, не виключаючи Олени, були певні, що він п'яний.
Олена якнайскоріше подбала про те, щоб за дівчатами замкнулися двері їх кімнат. Вважала немислимою річчю, щоб діти бачили батька в такому вигляді.
Олена знала, що Аркадій ніколи не зловживав алкоголем. Відколи лікар заявив, що це йому шкідливо, Аркадій перестав уживати спиртних напоїв, крім чистого виноградного вина, яким причащав мирян у церкві.
Це штучки того чорта Нестора. Він витяг його з хати, він і довів до того, що Аркадій втратив людську подобу.
Олена розпорядилася, щоб Мариня зварила свіжої натуральної кави. Пам'ятала, що колись цим способом тітка Ладикова протвережувала свого чоловіка. Тим часом Нестор гримнув на Мариню, щоб якнайскоріше стелила постіль. Мариня з того всього стала посеред хати і розкричалася, що не може роздертися на дві половини.
Олена затиснула долонями вуха і сама пішла готувати каву. До того ж не могла дозволити, щоб сторонні люди стягали в її присутності штани з мужчини, навіть коли той мужчина був її чоловіком. Не минуло й п'яти хвилин, коли по кімнатах запахло кавою. Несучи склянку, вдихала Олена в себе, як озон, аромат кави. Олена думала при тому, що доля ні в чому не пощадила її.
Через вузьку кімнату, що служила Аркадієві за кабінет, з простягнутими наперед себе руками, як сліпець, ішов Нестор. Був так мало подібний до себе, що Олена аж звернула вбік.
— Негайно лікаря! — пробелькотів він і тут же, як мішок, звалився на найближчий диван. — Цієї ж хвилини лікаря!
Оля чи Слава намагалися пояснити Олені:
— Татко захворів… ні… ні… о господи, не п'яний, а захворів…
Слова відбивалися від вух Олени, не зачіпаючи порога її свідомості. Ніяк не могла погодитися з тим, що Аркадій, який вийшов з дому в прекрасному настрої, міг так раптово захворіти. Тут щось приховують від неї. Так, ні з того ні з сього, не захворюють. Можна раптово захворіти від каменя в печінці, від приступу мігрені, від сердечного припадку, але отак захворіти невідомо на що?
Крім того, неможливо, щоб хвороба могла так звалити Аркадія. За двадцять п'ять років свого співжиття з ним Олена не пам'ятає жодного випадку, щоб Аркадій пролежав у ліжку довше, ніж п'ять днів. Ба навіть у постелі, з температурою, давав розпорядження по господарству та знаходив засоби перевіряти, чи виконується його воля.
Все ще не певна, чи Нестор не обдурив її, Олена підступила ближче до ліжка і схилилася над Аркадієм. Лежав спокійно, але обличчя видалося їй якимсь зміненим. Не могла, власне, з'ясувати, чим саме, начеб злегка перекошеним, а може, він тільки так затиснув один бік губи? Ліве почервоніле око сльозило.
— Що з тобою? — з співчуттям запитала Олена. Заспокоїлася, бо зрозуміла, що він не п'яний.
Око почервоніло, і сльоза покотилася по скроні. Око, яке сльозило, заплющилося. Друге залишилося відкритим, але без будь-якого прояву життя. Блищало в чорній ямі, наче скляне.
— Аркадію!
Серце в Олени забилося так шалено, що їй аж боляче стало дихати.
— Аркадію! — не витримала й заридала, опустившись на коліна та припадаючи до постелі. — Ти впізнаєш мене? Це я… Олена.
Живе око відкрилося, але сльоза залила його. Правий кутик губ засмикався. Губа полізла на губу:
— М-м-м-а-ма.
— Мариню, — вигукнула Олена до наймички, відчуваючи, що їй теж паралізує шию. — Отець паралізований!
Мариня, яка, очевидно, знала про все, затулила Олені уста долонею:
— Хай їмосць будуть тихо… отець, здається, чують. Не треба гармидеру робити. Я зараз побіжу по п'явки, і все минеться…
Та не довелося Марині бігти по п'явки, бо лікар, якого привів Нестор, захопив з собою і баночку з п'явками. Олена відвернулася, коли лікар прикладав Аркадієві чорні слизькі потвори за вуха.
- Предыдущая
- 27/164
- Следующая
