Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина - Страница 22

• Предыдущая
• 22/164
• Следующая

Курочку вдаряє у піт. Хустина, що нею витер обличчя, мокра, як фляк.

— Ой Мартинчуку, Мартинчуку! Ти ще дотанцюєшся! Попадеш ти мені в руки, аби я такий здоровий був, що попадеш! Ади, зближаються жнива. Де ж ти всидиш, мой, спокійно? Чорт тебе знову спокусить з тими рільничими страйками і сам без принуки попадеш мені до рук. А я лише цок — і проковтну тебе, як пес муху!

— Цок то цок, а я за тебе боюся, Штефанику.

В кооперативі збирається щораз більше народу. Хто вже зайшов той не поспішає виходити. Хіба яка жінка, що посадила хліб у піч чи дитину залишила без догляду, вишмигне надвір. Задні витягують шиї, щоб не пропустити жодного словечка з цієї розмови. Цікаво тільки, чим вона закінчиться.

— Мой, ти за мене боїшся? За… з-за… мене? — допитується п'яно Курочка. — За мене боїшся? Ти… з-за… за мене?

— Боюсь, Штефанику! Побий мене сила божа, боюсь! Боюсь, що як станеш мене ковтати, то мої кісточки застрягнуть тобі в горлі, й ти подавишся ними. А шкода тебе! Тобі лише б жити! Є на чому та кому робити на тебе! А от якби мені прийшло дурне до голови: проковтнути тебе, то мені вже легше пішло б. Ти такий гладесенький, такий маснесенький, що сам крізь горло пролізеш. Мені б аби тільки тебе на зуб схопити, а решта піде як по маслі!

— А ти… ти, мой, за що ковтав би… мене? — вилуплює на нього Штефан свої свинячі бульки. — То… н-не досить, що… Польща нас гно-гнобить, то ще… м-ми між собою будемо гризтись? Ти гадаєш… Мар… Мар-ртинчуку, що як я… той… заступник солтиса, то вже мені н-не болить серце… за ту… нашу Україну?!

— А, за вашу Україну, вірю тобі, що може тобі серце боліти! Недовго тривала ота ваша Україна… від листопада до липня, а пани міністри встигли вже покупити собі села…

— Мой, а що я купив?

— Е, бо тебе ніхто міністром не робив! Але ти, Штефанику, не плач, бо тобі теж пощастило. Ти собі поміркуй: якби у двадцятім році Франція й Англія не сунули свого носа, то ми б уже сімнадцять років мали в себе Радянську владу. А ти ще питаєш, що ти купив? Та ти насамперед купив те, що й по сьогоднішній день на тебе півсела працює.

Курочка запирскав, начеб хто йому гірчиці сипнув під ніс.

— Що ти мені, мой… з тими більшовицькими словечками виїздиш! Пфе! Я на тому ніц не розуміюся… І… І… не хочу розумітись! Н-не хочу розумітись — і що… ти, лапсердаку, зробиш мені? Ти… ти хочеш сказати, що я… не працюю? Н-не… товчуся від ранку до вечора… як… як… найгірший наймитюга?

Мартинчук сміється. Коли виставляє отак у сміху ті свої гострі білі зуби, скидає з себе бодай десять років.

— Та ти товчешся, Штефанику, бо нікому не віриш. Ти мусиш кожному сам на пальці дивитись, бо в тебе всі злодії.

— А… а… може, скажеш, що… що… не злодії? Гаддя сорокате. Краде, де… де тільки може…

— А ти годуй краще, то й красти менше будуть. В тебе свині ситіше їдять, ніж люди.

— А я з тим не криюся! Знайшов де мені латку при… пришити! З свині я матиму сало, а що я матиму з злодія? Ти гадаєш, мой, що мені велика приємність схоплюватись посеред ночі і в морози, у сніги… шляк би їх трафив… Іти провіряти, чи лайдак дав коням вівса, а чи, може… Ти знаєш, які вони, га? Зарився десь у сіні й хропе, як свиня.

— А ти йому ще й перини з сіна жалкуєш? Та в тебе не один наймит повідморожував собі п'яти.

— А ти хотів би, щоб жодної різниці не було між газдою й наймитом?

— А певно, що різниця мусить бути між бідним й багатим. То ти, Штефанику, не хочеш бачити тієї різниці, коли кажеш, що всі українці рівні…

— А… а… то по… по… політика… а це наймити. Це моя хатня справа, розумієш, мой?

— Аякже, розумію! А що то було, політика чи хатня справа куркулів, коли тоді, коло читальні — пригадуєш собі! — на стрітення — твої кумпани побили Миколу Івана Лісного, що треба було аж до шпиталю везти?!

— А я теж дав півзлотого… мой. Таж за півзлотого в мене парубчак цілий день картоплю збирає… Маю свідків, мой, — хто бачив, як Штефан Курочка давав півзлотого на шпиталь Миколі Івана Лісного?

— Ти мені не заговорюй зуби своїм півзлотим.

Мартинчук, що досі вів розмову у жартівливому тоні, різко підвищив голос. Хотів був сплюнути спересердя, але, глянувши на лантухи з мукою, відштовхнув тільки від себе ковбасу, за яку заплатив Курочка.

Ти вже й свідками обклався, але тих п'ятдесят грошів не врятують тебе! Це я тобі кажу, і нічого не допоможуть тобі й твої свідки. Нічого… нічого… Щораз то краще… Дотепер мали-сьмо польську пацифікацію, а тепер маємо вже свою, українську… Аякже, пане Курочко, свій до свого по… свої буки. Дасть бог надію, що незадовго діждемося і своєї, української, Берези Картузької…

Курочка вже п'яний. Його раз по раз клонить до сну. Голова падає то на власні груди, то на плече сусіда. Та слова «Береза Картузька» зразу ж протвережують його:

— Я не хочу, мой, Берези Картузької! Я не хочу комуни, а чого ті шмаркачі хочуть? Га, ти не скажеш? Комуну завести? Поле в мене відібрати? Іти проти… проти уряду? Ха-ха-ха… То така глупота, Мартинчуку, ти чуєш, Мартинчуку, то така глупота, як би я, мой, збирався плечима хату розвалити. Ти скажи їм, мой, що Штефан Курочка казав, що їх комуна — глупота. Скажи… ха-ха… що Курочка сміється з них… най знають. Скажи: Штефан казав, що ви дурні… а ваша комуна… ха-ха-ха… дуренство…

— Та най тобі буде дуренство! Але я б хотів, щоб ти відповів мені тільки на одне питання: що це таке, що тим дуренством зацікавився весь світ? Міг дехто в нашому селі здуріти… Не дивно було б… люди ми, рахувати, темні й малоосвічені. Але ж бо такі дурні знайшлись і у Львові, й у Варшаві… І у Кракові… Та коби хоч самі лапсердаки, але поміж тими, що здуріли, є й учені люди… Ну, хай би Польща… Але, як читаємо по газетах, голос подають комуністи і в Італії, і у Франції, і в Іспанії, і десь аж у Індії… І десь аж на тій, біс його знає де, аж на Кубі… То як? Можливо таке, щоб весь світ здурів? Що ти мені скажеш на це?

Курочка лупнув оком, ляснув язиком, ніби хотів щось сказати, а вкінці махнув рукою, дурнувато засміявшись:

— А ти що? Піп, аби я тобі всю правду казав? А як мені не хочеться тобі відповідати? То що тут — суд? А язик у тебе, мой, гострий… але то нічого… він тебе однаково не врятує від шибениці… А заки… заки ще повиснеш — ти чуєш, що Штефан Курочка говорить? — заки повиснеш — ти видів, як висів Ілько? — то я тобі скажу: двом нам… завузько в одному селі… Або ти… або я… або я… або ти, а обом нам завузько!

— А що робити, Штефанику? Ти не залишиш своїх моргів і не виїдеш з села, та бо й я не гадаю через тебе покидати Вишні. І як нам бути?

— А я… я… підтинатиму тобі коріння… от так, от так! Доти буду цюкати під тобою, доти цюкати, доки не всохнеш, як скошений будяк…

— А я перемінюся у пирій, Штефанику. Ти присічеш мене в одному місці, а я запущу коріння в іншому і тобі на злість зазеленію ще буйніше.

— Га-га… пирій! Пирій! Добре ти, мой, сказав! А… а не діждеш, гадино, зеленіти! Я візьму і придумаю на тебе таку мотику, таку мотику, що як тебе тільки раз цюкну, то вже фертіг[48] по тобі! Я… я хотів згоди з тобою. Правда, люди, що хотів? А ти, шляк би тебе трафив, не хотів! А тепер аби-сь не плакав на свій дурний розум. А може, ти роздумався і хочеш миру зі мною? Кажи, може, хочеш?

— Мир з тобою? Та якби ми з тобою помирились, то світ скам'янів би й став на одному місці, а йому треба рухатись вперед, Курочко! Дивись, земля не хоче ні одного дня стояти на місці.

— А-а? — виривається хриплий стогін з грудей Курочки. — То ти таки ані раз не хочеш миру зі мною? Тоді знай, ади при свідках кажу: відтепер на що ти скажеш біле, я скажу чорне, на кого ти скажеш: бреше, я скажу: сам ти злодій… Хто твій заклятий ворог, а ти ворогів маєш більше, ніж я волосся, то той відтепер мій сердечний приятель… Аби-сь знав, гадино! Відтепер війна поміж нами на кожному кроці, на кожному слові.

— А я скажу тобі… — Мартинчук раптом встав з ящика з мармеладом і подався до гурту людей біля дверей, звідкіль продиралась до нього його дочка Марічка. Хто не знав, що то його дитина, той, глянувши на батька, відразу вгадав би: такий самий обрізаний ніс, те ж відкрите чоло і ті ж вузькі очі.

• Предыдущая
• 22/164
• Следующая