Маха гола - Ібаньєс Бласко - Страница 9

• Предыдущая
• 9/70
• Следующая

Завжди жвавий і життєрадісний, веселий і товариський, він був бажаним гостем у студіях на Віа Баббуїно, у шоколадних крамничках та кав’ярнях бульвару Корсо, де любили збиратися художники з багатьох країн.

У свої двадцять років Маріано був справжнім атлетом, гідним нащадком того богатиря, який від світання до смерку клепав молотом по залізу в далекому куточку Іспанії. Якось молодий англієць, Реновалесів друг, прочитав на його честь уривок з Раскіна*, що починався зі слів: „Пластичні мистецтва атлетичні по своїй суті“. Каліка, напівпаралітик може бути великим поетом або музикантом; але щоб стати Мікеланджело чи Тіціаном, треба мати не тільки високу душу, а й могутнє тіло. Леонардо да Вінчі гнув у руці підкову; скульптори доби Відродження, мов титани, обтесували своїми руками брили граніту і стругали різцем тверду бронзу; великі художники часто були також архітекторами і, ковтаючи пилюку, пересували важезні камені… Реновалес замислено вислухав слова великого англійського естета, думаючи про те, що й у нього могутня душа в атлетичному тілі.

Маріано в розквіті своєї юності схилявся тільки перед чоловічою силою та вправністю і не жадав інших розваг. Радий, що в Римі було простіше простого знайти натурницю, він приводив до себе в студію якусь чочару, роздягав її і з насолодою змальовував жіноче тіло. Сміявся веселим і гучним сміхом доброго велетня, розмовляв із жінкою невимушено, так само, як із тими дівчатами, які зустрічались йому, коли він увечері повертався сам-один в Іспанську академію; але щойно закінчував малювати, наказував натурниці одягатись і… гайда на вулицю! Він був цнотливий тією цнотою, яка властива лише здоровим і дужим чоловікам. Маріано обожнював людське тіло, але тільки й прагнув що переносити на полотно його форми. Відчував огиду до тваринного парування — без любові, без взаємного потягу, — до випадкових зустрічей, коли чоловік і жінка дивляться одне на одного з острахом і внутрішньою осторогою. Єдине, чого він хотів — це вчитися, а жінки тільки перешкода на шляху до великих задумів. Надмір енергії він витрачав у атлетичних розвагах. Любив приголомшити товаришів своєю силою, і після кожного з таких подвигів почував себе свіжим, збадьореним, спокійним, ніби щойно викупався. Фехтував на Віллі Медічі з художниками-французами; брав уроки боксу в англійців та американців; вибирався з німецькими художниками в ліс поблизу Рима, на далекі прогулянки, про які потім не один день точилися розмови по кав’ярнях Корсо. Перехиляв з товаришами безліч келихів за кайзера, якого не знав і до чийого здоров’я йому було байдужісінько; горланив могутнім голосом традиційне „Gaudeamus igitur“[9], тоді обхоплював за стан двох дівчат-натурниць, що брали участь у прогулянці, носив їх, мов пір’їнки, по всьому лісі, потім легко опускав на траву. І щасливо всміхався, коли добродушні німці — у своїй більшості кволі або короткозорі — щиро захоплювалися його силою, порівнювали його із Зігфрідом* та іншими героями-богатирями своєї войовничої міфології.

Якось на карнавалі іспанці влаштували кавалькаду з „Дон-Кіхота“, і Маріано виступив у ролі кабальєро Пентаполіна*, „рицаря з закасаним рукавом“. Під гучні оплески та вигуки натовпу, що вирував на Корсо, їхав, випроставшись у сідлі, красень-паладин, показуючи величезний тугий біцепс.

Коли настала весна, художники якось уночі урочисто рушили через весь Рим до єврейського передмістя, щоб покуштувати перших артишоків, популярної римської страви, у приготуванні якої здобула бучну славу одна стара єврейка. Реновалес із прапором у руках виступав попереду „артишокової процесії“, заспівуючи гімни, що уривалися криками всяких звірів, а товариші весело марширували слідом, почуваючи себе сміливими й зухвалими під проводом такого могутнього ватажка. З Маріано можна було не боятись нікого. Розповідали, як у одному з провулків кварталу Трастевере він перестрів двох бандитів, відібрав у них ножі й обох прибив до смерті.

Та несподівано атлет замкнувся в академії і перестав з’являтися в місті. Кілька днів про це тільки й розмов було скрізь, де збирались художники. Реновалес малює; скоро має відкритися мадридська виставка, і він хоче послати туди картину, що виправдала б його стипендію. Зачинив перед усіма двері своєї студії; не хоче слухати ні зауважень, ні порад; картина має бути такою, як він задумав.

Незабаром товариші забули про Реновалеса, і він спокійно закінчив роботу й послав своє творіння на батьківщину.

Виставка стала для нього тріумфом; він ступив перший упевнений крок до майбутньої слави. Тепер йому соромно й совісно було згадувати про той галас, який знявся тоді навколо його „Перемоги під Павією“*. Люди юрмилися перед величезною картиною, забувши про інші виставлені полотна. А що тими днями уряд тримався твердо, кортеси не засідали, жоден тореадор не попав бикові на роги, то газети, за браком актуальніших новин, стали одна поперед одної подавати репродукції Реновалесової картини та розводитися про неї; друкували портрети автора, — і у фас, і в профіль, і великі, й малі; в усіх подробицях описували життя художника в Римі та його дивацтва, розчулено згадували про бідолашного старого коваля, що десь у глухому селі клепає собі залізо і навіть гадки не має, яку славу здобув його син.

Одним стрибком перескочив Реновалес із мороку невідомості до осяйного апофеозу. „Діди“, які мали винести йому присуд, виявили доброзичливість із відтінком поблажливого співчуття. Дике звірятко приручалося. Реновалес побачив світа й тепер повертається до добрих давніх традицій, стає таким самим художником, як і інші. На його картині були мазки, покладені, здавалося, пензлем Веласкеса, фрагменти, гідні самого Гойї, деталі, що нагадували манеру Ель Греко. Від самого ж Реновалеса там не було майже нічого, і ця суміш різнорідних стилів якраз і стала головною прикметною рисою полотна. Саме тому всі так захоплювалися картиною, а її автор здобув першу премію.

Чудовий, дебют. Одна вдова-герцогиня, велика покровителька мистецтва, котра за все життя не придбала жодної картини чи статуї, але збирала в своєму салоні відомих скульпторів і художників, знаходячи в цьому дешеву втіху і вважаючи, що таке оточення додає світській дамі блиску, висловила бажання, щоб їй представили Реновалеса. Досі молодий художник уникав світського товариства, але запрошення такої вельможної дами зламало його впертість. Чом би йому й не познайомитися з вищим світом? Він піде, нехай навіть там доведеться удавати з себе іншу людину. Отож Реновалес пошив собі перший фрак і побував на кількох бенкетах у герцогині, де всіх насмішив своєю манерою сперечатися з академіками. Відвідав він також інші салони і на кілька тижнів опинився в центрі уваги вищого світу, трохи скандалізованого його „нетактовними вихватками“, але задоволеного, що колишній зухвалець дав себе приручити. Молоді сеньйори шанували його за те, що він володів шпагою, як святий Георгій мечем. Хоча цей художник і син коваля, особа він досить пристойна. Дами зваблювали його найчарівнішими усмішками: кожна сподівалася, що модний живописець захоче зробити їй приємність і задарма намалює її портрет, як уже намалював портрет герцогині.

У ту пору світського життя, коли щовечора після сьомої Реновалес красувався у фраці й не малював нічого — тільки жінок, що хотіли здаватися вродливими і довго радилися з художником, у якому вбранні їм позувати, — у ту пору й познайомився Реновалес зі своєю майбутньою дружиною Хосефіною.

Коли Маріано вперше побачив її серед стількох блискучих і гордовитих дам, що теревенили не вмовкаючи, він відчув до неї потяг з любові до контрасту. Його вразило, як боязко, скромно і непримітно трималась ця дівчина. Невеличка на зріст, граційна, з напрочуд тендітним станом, вона була гарна, але тільки вродою, яку дає молодість. Те створіння, як і молодий художник, перебувало в цьому товаристві лише завдяки поблажливості всіх інших; дівчина так нітилася, так боялась привернути до себе увагу, ніби займала позичене місце. Завжди бачив її Реновалес в одній і тій самій вечірній сукні, яка всім своїм виглядом свідчила, що її не раз перешивали, аби не відстати від моди. Рукавички, квіти, стрічки здавалися новенькими й елегантними, але на них ніби було написано, з якими зусиллями нашкребли грошей, щоб їх придбати. Дівчина розмовляла на „ти“ з сеньйоритами, які з’являлися в салонах у розкішних уборах, викликаючи загальний захват та заздрощі. Її мати, велична носата сеньйора в окулярах у золотій оправі, була запанібрата з найвельможнішими дамами. Та, незважаючи на таку інтимність, навколо матері й дочки відчувалася якась порожнеча. До них ставилися приязно, але з помітним відтінком зневаги, з домішкою співчуття та жалості. Вони були бідні. Батько дівчини, дипломат досить високого рангу, помер, не залишивши дружині інших засобів до існування, крім удовиної пенсії. Два його сини перебували десь за кордоном як аташе посольства й докладали неймовірних зусиль, щоб жити на свою невелику платню так, як вимагало їхнє високе становище. Мати й дочка жили в Мадриді, розпачливо, чіпляючись за суспільство, в якому народилися — покинути його означало б для них повний крах. Удень вони ховалися на третьому поверсі мебльованого будинку, серед решток колишньої розкоші, і відмовляли собі геть у всьому, щоб мати змогу достойно з’являтися ввечері поміж тих, хто був колись їм рівнею.

• Предыдущая
• 9/70
• Следующая