Маха гола - Ібаньєс Бласко - Страница 57

• Предыдущая
• 57/70
• Следующая

Крізь шибки великого вікна з різьбленою рамою проникало тьмяне сяйво від ліхтаря, що висів над ближнім канальцем. По стелі бігла світляна смуга, а на ній тремтіли відблиски води, наче снували одна за одною чорні поперечні нитки. Міцно обнявшись, вони дивилися на стелю і милувалися цією грою світла й води. Уявляли, як холодно й вогко на водяній вулиці, горнулися одне до одного й тішилися взаємним теплом, радіючи, що вони разом, — а тиша була така глибока, ніби враз настав кінець світу і тільки їхня спальня залишилася оазою серед холоду й темряви.

Подеколи тишу розтинав моторошний крик: «А-о-о-о!» То застережливо кричав гондольєр, перед тим як звернути в бічний канал. Мерехтіла на стелі світляна смуга, по ній ковзала тінь гондоли, схожої на мініатюрну іграшку, а на кормі, занурюючи у воду весло, згиналась і розгиналась істота завбільшки з муху. І двоє закоханих, думаючи про тих, хто пливе зараз під дощем та пронизливим вітром, відчували ще глибшу, ще любостраснішу втіху палко горнулись одне до одного під м’якою пестливою ковдрою, і зливалися устами, щоб порушити спокій цього затишного кубельця безтурботними розвагами молодості й кохання…

Реновалесові вже не було холодно. Він неспокійно крутився на матрацах. Металеві закрайки диванної подушки впиналися йому в обличчя, а він простягав у темряву руки, і в глибокій тиші лунав його жалібний безпорадний стогін: то був плач дитини, яка вимагає неможливого, яка просить, щоб їй подали з неба місяць.

— Хосефіно! О Хосефіно!

Одного ранку маестро написав Котонерові і попросив його негайно прийти. Старий друг з’явився відразу, наляканий терміновістю виклику.

— Нічого такого не сталося, — заспокоїв його Реновалес. — Я тебе покликав, щоб ти показав мені, де похована Хосефіна. Хочу її побачити.

Ця забаганка визрівала в ньому протягом кількох ночей, у ті нескінченні години, коли він не міг заснути і лежав у темряві з розплющеними очима.

Ось уже понад тиждень, як він переселився до великої спальні. Слуги були вражені, побачивши, як він порпається в постільній білизні і вибирає для себе найзношеніші простирадла. Їхня вишивка будила в ньому давні спогади, і хоча ці простирадла не поширювали таких бентежних пахощів, як одяг у гардеробній, вони багато разів торкалися коханого тіла і зберегли в собі щось від нього…

Реновалес сказав Котонерові про своє бажання спокійно й рішуче, але визнав за потрібне якось виправдатись. Ганьба, звичайно, що він досі не знає, де похована Хосефіна і жодного разу її не навідав. Смерть коханої дружини так його приголомшила, що він забув про все інше… А потім поїхав у мандри…

— Ти клопотався всім, Пепе; ти дбав про похорон, Покажи мені її могилу. Поведи до неї.

Досі Реновалес був байдужісінький до могили небіжчиці. Він згадав про свою награну тугу в день похорону, про те, як сидів у кутку студії, сховавши обличчя в долоні. Близькі друзі в жалобному вбранні підходили до нього з сумними обличчями, брали його руку і з почуттям потискували її: «Тримайся, Маріано! Кріпись, маестро!» А на вулиці, перед будинком, безперервний цокіт кінських копит; за чорними штахетами — густий натовп; подвійна вервечка екіпажів губиться вдалині; газетярі ходять від групи до групи, занотовуючи імена.

Весь Мадрид був на похороні… А потім її повезли геть — повільно сунув катафалк, колихались од вітру пишні султани на кінських гривах, ішли лакеї смерті в білих перуках та з золотими палицями в руках, — і він так і не згадав більше про неї, йому й на думку не спало подивитися, де ж той горбочок на цвинтарі, під яким вона навіки від нього сховалась. Ох, лиходій! Ох, нікчема! Отак образити пам’ять дружини — навіть не поцікавитися, де її поховано!..

— Покажи мені, де вона лежить, Пепе… Ходімо до неї — Я хочу її побачити.

Голос його звучав благально. Охоплений пекучим каяттям, він прагнув бачити могилу дружини негайно, зараз же. Почував себе, як грішник, котрий відчуває наближення смерті і боїться, що йому не встигнуть відпустити гріхи.

Котонер відразу погодився повести друга. Хосефіну поховано на кладовищі Альмудена, давно закритому. Ховають на ньому лише тих, хто має спадкове право клаптик тієї землі. Котонер домігся, щоб сердешну Хосефіну поклали біля її матері, в тій самій огорожці, де стоїть покрита тьмяною позолотою гробниця, в якій поховано «дочасно померлого генія дипломатії». Старий друг вирішив, що небіжчиці буде приємніше спочивати серед своїх.

Дорогою Реновалес відчув, як його охоплює неспокій. Він дивився у віконце карети бездумним поглядом сновиди. Мимо пропливали міські вулиці, потім коні стали спускатися крутим схилом і за шибкою потяглися занедбані сади, де під деревами спали якісь волоцюги або сиділи жінки, розчісуючи коси і гріючись на сонечку. Переїхали місток, проминули злиденні халупи передмістя і покотили дорогою, що петляла з пагорба на пагорб, аж поки побачили кипарисовий гай за валькованим муром, а поміж деревами — вершки мармурових надгробків, крилатих ангелів із сурмою, великі хрести, канделябри, підвішені на триногах; а вгорі висіло густо-синє прозоре небо, яке, здавалося, велично й байдуже сміється з цієї схвильованої ’мурашки, на ім’я Реновалес.

Він хотів побачитися з дружиною; відчути під ногами землю, що стала для неї останнім укривалом; ковтнути повітря, у якому, можливо, він відчує тепло небіжчиці, легкий подих її душі. Що ж він їй скаже?..

Заходячи на кладовище, художник подивився на сторожа — потворного чолов’ягу з похмурим обличчям, жовтавим і масним, як воскова свічка. Ось хто весь час живе поруч із Хосефіною!.. У пориві вдячності Реновалес хотів був віддати сторожеві всі гроші, які мав при собі, і не зробив цього лише тому, що посоромився Котонера.

У глибокій тиші було чутно тільки човгання ніг, і здавалося, що це занедбаний сад, у якому альтанок і статуй більше, аніж дерев. Друзі пройшли під зруйнованим портиком. Їхні кроки якось моторошно відлунювали поміж колонами; земля глухо стогнала — то озивалися під ногами порожні могильні склепи.

Мертві, які тут спочивали, були таки справді мертві, вони не воскресали навіть у спогадах і лежали в цілковитому забутті, розкладаючись на первісний порох, безіменні, назавжди відлучені від життя, бо майже ніхто не приходив сюди з недалекого людського мурашника, щоб плачем або приношеннями підтримати ефемерне буття мерців, хоча б якось оживити примарні істоти, від яких лишилися тільки імена, викарбувані над могилами.

На деяких хрестах висіли вінки — пообламувані, чорні, густо вкриті якимись комахами. Не топтана нічиїми підошвами буйна рослинність вільно розповзалася всюди, вона розколювала корінням могильні плити, підважувала тесані брили кам’яних сходів. Крізь щілини вглиб просочувалися дощові води, призводячи до обвалів та зсувів. Гробниці тріскались, і не в одній зяяли глибокі розколини, звідки пахло вогкістю і тхнуло гнилизною.

Здавалося, лунка порожниста земля може щомиті провалитися під ногами; доводилося йти дуже обережно, обминаючи ями, яких було на кладовищі безліч; нерідко біля проваленого надгробка із потьмянілими золотими літерами та фамільним гербом виднілися тоненькі кістки скелету та невеличкий череп — жалюгідні останки жіночої голівки з чорними провалинами очниць, крізь які, наче крізь браму, снували туди-сюди ланцюжки мурашок.

Художник ішов, здригаючись, засмучений і глибоко розчарований. Усі його рожеві мрії зненацька здалися йому абсурдними. То ось воно яке, наше життя!.. Ось де знаходить свій кінець краса людська! Ось де лежатиме вмістище прекрасних почуттів, яке він носить на плечах, ось тут буде воно закопане з усією своєю гординею!..

— Вона отам, — мовив Котонер, і художники звернули у вузенький прохід між двома рядами хрестів; вони йшли, зачіпаючи зотлілі вінки, які від доторку розпадалися.

Могила була досить скромна і скидалася на труну з білого мармуру, що виступала над землею п’яді на дві. На одному з кінців здіймався надгробок, схожий на бильце ліжка і вивершений хрестом.

• Предыдущая
• 57/70
• Следующая