Маха гола - Ібаньєс Бласко - Страница 48

• Предыдущая
• 48/70
• Следующая

— Хто знає! — прошепотіла хвора з заплющеними очима. — Можливо, ти ще згадаєш про мене, коли я помру… Можливо, відчуєш хоч крихту любові і вдячності до жінки, яка тебе так кохала. Людина завжди прагне того, що для неї навіки втрачене…

Знесилена від перенапруги, хвора замовкла й поринула в тяжку дрімоту, іншого спочинку вона тепер не знала. Після цієї розмови Реновалес відчув, що він жалюгідний нікчема у порівнянні зі своєю дружиною. Вона прощає чоловікові, хоча знає геть усе про його любовну пригоду: читала лист за листом, стежила, як змінюється вираз його обличчя, стежила за кожною його усмішкою, викликаною спогадами про зрадливе кохання, вдихала майже невловний запах парфумів, який струмів від нього, і, мабуть, цілими ночами мучилася у виснажливому безсонні, уявляючи собі квітуче тіло суперниці. І Хосефіна мовчала! І помирає без жодного слова осуду! І він не впав їй у ноги, вимолюючи прощення! І навіть не зітхнув, не зронив хоча б однієї сльозинки!

Він тепер боявся бути з нею наодинці. Міліта знов перебралася в батьківський дім, щоб доглядати матір. Маестро ховався в студії і прагнув за роботою забути про це жалюгідне тіло, яке лежало під одним дахом із ним і в якому помалу згасав вогник життя.

Але марно накладав він на мольберт фарби, брав у руку пензель і готував полотна. Далі мазанини справа не посувалася; здавалося, він зовсім розучився малювати! Раз у раз стривожено обертався, бо йому вчувалося, ніби Хосефіна заходить до студії, щоб продовжити ту розмову, в якій так проявилася її душевна велич і його нікчемність. А то Реновалеса охоплювало нездоланне бажання подивитися, як там дружина, і він підступав навшпиньках до спальні, зазирав у двері і бачив, як Хосефіна, схожа на живий кістяк, туго обтягнений жовтою шкірою, слухає дочку і посміхається моторошною посмішкою живого мерця.

Хоча тіло її зовсім висохло, вона худнула й далі, танула на очах.

Часом вона поринала в болісне марення, і дочка, стримуючи сльози, погоджувалася на фантастичні подорожі, які задумувала мати; вони поїдуть з Мілітою далеко-далеко й оселяться в чудовому саду, де немає чоловіків, немає художників… Жодного художника!

Хосефіна прожила ще майже два тижні. Охоплений жорстоким егоїзмом, Реновалес нарікав на таке життя, не міг дочекатися, коли ж нарешті можна буде відпочити. Якщо дружина однаково мусить померти, то чом не помре якомога скоріше і не поверне спокій усім у домі?

Сталося це надвечір; маестро лежав на дивані, у студії, і перечитував напахченого листа, сповненого ніжних докорів. Скільки днів уже вона, Конча, не бачила його! Як здоров’я хворої? Вона розуміє, що його обов’язок бути вдома; почалися б усякі розмови, якби він до неї приходив. Але як їй тяжко від цієї вимушеної розлуки!..

Художник не дочитав листа до кінця, бо в студію зайшла Міліта. Вона була схвильована, а в очах застиг переляк; такий моторошний жах охоплює кожну людину, коли вона чує, як зовсім поруч прошелестіла смерть, навіть якщо її появи давно чекають.

Голос Міліти уривався риданнями. Мама… вона саме розмовляла з нею, втішала її, обіцяла, що скоро вони вирушать у далеку подорож… і раптом хрипіння… голова її стала хилитись і впала на плече… одна мить… і все скінчено… як пташенятко!

Реновалес кинувся в спальню, зіткнувшись із Котонером, який вибіг йому назустріч з їдальні. Вони побачили Хосефіну в кріслі — скулену, зморщену. Здавалося, що смерть зібгала це тіло і на кріслі лежить тільки згорток одежі.

Дужій Міліті довелося підхопити батька на руки, виявити мужність людини, яка в критичний момент зберігає спокій і самовладання. Реновалес здався на волю дочки; ще тримаючи в руці лист графині, він уткнувся обличчям у плече Міліти, охоплений награним розпачем артиста.

— Тримайся, Маріано! — зі сльозами в голосі утішав його Котонер. — Будь чоловіком… Міліто, відведи батька в студію… Щоб не бачив її…

Маестро дав себе повести. Він тяжко зітхав, але марно силкувався заплакати. Сльози не виступали. Він не міг навіть зосередитись на своєму горі: його увагу відвертав внутрішній голос, голос великих спокус.

Хосефіна померла, і він нарешті вільний. Сам собі хазяїн, без ярма на шиї. Ніхто тепер не гнутиме його до землі, і він піде своєю дорогою. Спізнає всі радощі, які є на світі: втішатиметься коханням, не знаючи ні страху, ні докорів сумління, грітиметься в променях слави!..

Для нього починалося нове життя.

Лише на початку наступної зими повернувся Реновалес до Мадрида. Смерть дружини приголомшила його, і здавалося, він ніяк не міг повірити, що це сталося, що тепер він сам собі господар. Всяке бажання працювати в нього пропало, і він цілими днями бездумно лежав у студії на дивані, ніби снив наяву. Котонер пояснив собі цей стан друга, як мовчазне, глибоко затаєне горе. Але старого художника сердило, що тільки-но померла Хосефіна, як графиня стала вчащати до Реновалеса — провідувати славетного маестро та «свою любу» Міліту.

— Поїдь куди-небудь, — порадив другові старий богемник. — Ти тепер вільний, і тобі однаково, де жити: тут чи десь-інде. Тривала мандрівка піде тобі на користь. Це розважить тебе.

І Реновалес подався в мандри, радіючи, немов студент, який уперше вирвався з-під батьківської опіки. Самотній, багатий, ні від кого не залежний, він вважав себе найщасливішою людиною в світі. Його дочка була заміжня, мала тепер свою окрему сім’ю. Він тішився приємною незалежністю, його ніщо не турбувало, в нього не було ніяких обов’язків, крім солодкого обов’язку прочитувати безліч невимовно ніжних листів Кончі, що летіли йому назустріч у його мандрах. Яке це щастя — свобода!..

Він трохи пожив у Голландії, уперше побував у музеях цієї країни. Потім, почуваючи себе вільним, як птах, скорився раптовій забаганці і вирушив до Італії, де кілька місяців тішився безтурботним життям: нічого не робив, гостював по студіях різних художників і отримував почесті, належні знаменитому маестро, там, де колись долав життєві злигодні, убогий і нікому не відомий. Після Італії поїхав до Парижа, а потім здався на умовляння графині, що кликала його в Біарріц, де проводила з чоловіком літо.

Кончині листи ставали чимраз наполегливішими: їхня розлука надто затяглася, і вона не дочекається, коли вони знов будуть разом. Час йому повертатися — досить уже мандрувати світом. Вона страшенно нудьгує, бо кохає його й не може без нього жити. А для більшої переконливості ще й посилалася на свого чоловіка; сліпий, як завжди, граф де Альберка сам наполягав, щоб дружина запросила митця пожити якийсь час у їхньому домі, в Біарріці. Бідолашний маестро, ставши вдівцем, мабуть, дуже сумує, і добрий вельможа щиро прагнув утішити художника в його самотності. Тут він розважиться; вони стануть для нього новою родиною.

Отож більшу половину літа й усю осінь Маріано прожив у цьому затишному будинку, де почував себе, як дома. Вгадуючи в Реновалесові справжнього господаря, слуги ставилися до нього з пошаною. Знудьгувавшися за коханцем, графиня віддавалася любощам з таким шалом, що художник змушений був стримувати її, умовляв не забувати про обережність. Благородний граф де Альберка оточив гостя приязню й співчуттям. Сердешний славетний друг! Яке це горе — втратити кохану дружину! І в палкого любителя орденів з’являвся на обличчі вираз щирого жаху, коли він пробував уявити й себе вдівцем, без своєї любої дружини, яка так його ощасливила.

На початку зими Реновалес повернувся в Мадрид. Знов опинившись у своєму домі, він не відчув ані найменшого хвилювання. Тепер, коли в тиші лунали лиш його кроки, то студії, зали й кімнати здавалися йому якимись надто просторими, холодними і лункими. Нічого не змінилося, ніби він не був тут лиш кілька днів, а не цілий рік. Друг Котонер приходив у дім і наглядав за роботою воротаря, воротаревої жінки та старого служника, який прибирав у студіях — єдиних слуг, що зосталися в Реновалеса. Не видно було пороху на речах і. не відчувалося затхлості, якою завжди просякнуте повітря в помешканнях, що тривалий час стоять замкнені. Все було чисте, блискуче, немовби життя не уривалося в цьому домі й на мить. Вливаючись потоками у вікна, сонце й повітря розвіяли атмосферу хвороби, що панувала в домі, коли Реновалес вирушив у свою подорож, атмосферу, в якій йому вчувалося шарудіння невидимого плаща смерті.

• Предыдущая
• 48/70
• Следующая