Маха гола - Ібаньєс Бласко - Страница 46
- Предыдущая
- 46/70
- Следующая
Коли хвору було оглянуто, художник і лікар вийшли в студію, щоб поговорити сам на сам. Здавалося, лікар не знав, що сказати. Робити якісь певні висновки рано… Важко вгадати справжні можливості цього змученого організму, що так чіпко хапається за життя… Тож лікар удався до ухильних рекомендацій, як часто роблять люди його фаху. Треба б вивезти її з Мадрида… подихати чистим повітрям… змінити спосіб життя…
Реновалес заперечив. Куди ж вони поїдуть на початку зими, їй і серед літа захотілось додому! Лікар знизав плечима і виписав рецепт. З виразу його обличчя було ясно, що він вважає себе зобов’язаним щось написати, не може піти, не залишивши хоч якогось папірця. Він порадив чоловікові постійно стежити за станом хворої і розтлумачив йому, яких симптомів слід остерігатися. Перед тим як піти, ще раз знизав плечима, засвідчивши цим свою цілковиту розгубленість.
— Зрештою… Хто знає… Буває по-всякому! Організм людини здатний на несподівані реакції, він таїть у собі чудові резерви для самозахисту…
Ці загадкові втішання стривожили Реновалеса, і він почав нишком спостерігати за Хосефіною. Прислухався до її голосу, пильно дивився на неї, коли вона його не бачила. Вони вже не спали разом. Після одруження Міліти батько переселився в доччину кімнату, і вони розбили ланцюг, що приковував їх, наче рабів, до спільного ложа, де вони вже давно не могли спокійно відпочивати. Але Реновалес вважав за свій обов’язок щоранку провідувати дружину.
— Тобі добре спалося? Може, чогось треба?
Вона дивилась на нього вороже, відчуженим поглядом.
— Нічого мені не треба.
А для більшої переконливості ще й поверталась до нього спиною.
Художник сприймав її неприховану ворожість із лагідним смиренням. Це його обов’язок — ану ж вона скоро помре! Але така можливість анітрохи не хвилювала його, він лишався байдужим і лютував на самого себе. Немилосердно картав себе за бездушність, за цілковиту байдужість до стану хворої, за те, що не відчуває до дружини нічого, крім скороминущих докорів сумління.
Якось пополудні, в домі графині де Альберка, після зухвалих розваг, якими коханці ніби кидали виклик священному спокою гранда, що вже повернувся з подорожі, художник боязко заговорив про свою дружину.
— Я тепер приходитиму рідше — хай це тебе не дивує. Хосефіна дуже хвора.
— Справді дуже? — перепитала Конча.
І в очах її замиготіли зловтішні вогники, які здалися Реновалесові знайомими: ті самі, що не раз танцювали перед ним у темряві, турбуючи його совість, мов відблиски пекельного полум’я.
— Важко сказати. Але, думаю, якось обійдеться.
Він відчував потребу брехати. Утішав себе, применшуючи серйозність хвороби. Сподівався розвіяти цією брехнею та самооманою гостру тривогу, яка шпигала його, мов голками. У такий спосіб він намагався знайти собі виправдання, поводився як людина, що дурить сама себе, вдаючи, ніби не усвідомлює всієї ваги свого злочину.
— Нічого страшного, — казав він дочці, яка, стривожена виглядом матері, щовечора приходила ночувати з нею. — Нежить, зимова простуда. Коли потепліє — все минеться.
Він звелів топити в усіх кімнатах; у будинку стало жарко, як у печі. Не відчуваючи найменшого хвилювання, художник раз у раз голосно повторював собі, майже викрикував, що в дружини тільки застуда, а тим часом внутрішній голос твердив: «Брехня! Вона помирає. Помирає, і ти це знаєш!»
Симптоми, про які казав йому лікар, з’являлися з моторошною закономірністю, нанизувались один на один. Спершу він помічав тільки, що Хосефіну майже весь час трясе, як у лихоманці, а надвечір її аж судомило. Потім вона стала жахливо пітніти — від рясного поту простирадла на її ліжку були вранці мокрі як хлющ. Це жалюгідне тіло прямо на очах тоншало, усихало, мовби згорало на невидимому вогні. Вона кашляла безупину, тяжко хрипіла і скаржилася на постійний біль під грудьми. Дочка годувала її, мов дитину, з ложечки, але через кашель і блювоту Хосефіна не могла нічого ковтнути. Язик у неї став зовсім сухий. Вона жалілася, що всередині їй пече як вогнем.
Так проминув місяць. Реновалес, у своєму оптимістичному завзятті, намагався переконати себе, що хвороба далі не зайде.
— Вона не помре, Пепе, — заявляв він рішуче, ніби був готовий зчепитися з кожним, хто наважиться йому заперечити. — Правда ж, не помре, лікарю? Ви згодні зі мною?
Лікар, як завжди, тільки знизував плечима. «Хто знає… Цілком можливо». А що хвора рішуче відмовлялася від будь-якого обстеження, то він довідувався про розвиток хвороби лише по симптомах, із розповідей дочки й чоловіка.
Незважаючи на те, що з Хосефіни лишились самі кістки та шкіра, її тіло раптом почало набрякати. Збільшився живіт, одна нога розпухла, а друга навпаки — зовсім висохла.
Реновалес раз у раз надокучав лікареві розпитуваннями. Що він думає про всі ці симптоми? Лікар опускав голову. Він не знає. Треба почекати — природа багата на несподіванки. Але якось таки набрався духу і, під приводом того, що йому треба виписати рецепт, зайшов у студію поговорити з чоловіком хворої віч-на-віч.
— Мушу вам сказати правду, Реновалесе… Мені несила далі витримати цю комедію милосердя… — може, вона й добра для інших, але ж ви чоловік мужній… У вашої дружини скоротечні сухоти. Можливо, їй залишилося жити всього два-три дні, можливо — ще кілька місяців. Але вона помирає, і я не знаю від цього ліків. Якщо хочете, пошукайте іншого лікаря.
Помирає!.. Реновалеса як громом ударило. Він не міг отямитися, наче ніколи не вірив у можливість такого кінця. Помирає!..
Коли лікар вийшов твердою ходою людини, яка щойно скинула з себе важкий тягар, художник подумки повторив це слово, але воно не справило на нього ніякого враження. Його огорнула тупа байдужість. Помирає! Невже й справді може померти ця вічно хвороблива жіночка, що так знівечила йому життя?..
Він і незчувся, як заходив по студії, голосно вигукуючи:
— Вона помирає! Вона помирає!
Він повторював це, щоб схвилювати себе, щоб застогнати і заридати від горя, але не відчув нічого.
Хосефіна скоро помре, а він спокійнісінький! Йому хотілося заплакати, умитися гіркими слізьми, він мучився, як мучиться людина, що відчуває гостру потребу виконати свій обов’язок і не може цього зробити. Закліпав очима, набрав повні груди повітря і стримав віддих, намагаючись уявити собі всю глибину свого нещастя. Але очі його залишились сухими, а думка вперто не хотіла пройматись розпачем. Він прикидався перед самим собою, лише вдавав, що жаліє смертельно хвору дружину. Щось вигукував, ходив по студії, але й далі нічого не відчував, мовби так і не повірив у можливість цієї смерті.
Йому стало нестерпно соромно, він здавався самому собі справжнім страховищем. Охоплений поривом, який колись змушував святих самітників накладати на себе тяжку покуту за грішні мислі, пригнічений гірким каяттям, Реновалес дав собі слово не відходити від хворої. Він більше не вийде з її кімнати, витримає її мовчазну зневагу, буде з нею до останньої миті, забувши про сон і голод. Він аж холонув від страху, думаючи про свою черствість, і палко бажав спокутувати її великодушними й благородними вчинками.
Тепер Міліта вже не сиділа ночами біля постелі матері і повернулась додому, не надто потішивши цим чоловіка, який дуже зрадів, коли несподівано дістав змогу знов зажити парубоцьким життям.
Котонер приходив щодня і йшов додому тільки опівночі. Реновалес не лягав спати. Він мовчки блукав по яскраво освітлених кімнатах; раз у раз заходив до спальні й дивився на Хосефіну, що лежала зрошена потом, тіпаючись від жахливого кашлю, занурена в передсмертну дрімоту і така висхла, така маленька, що її жалюгідне тіло здавалося під укривалами тільцем дитини. Решту ночі маестро просиджував у кріслі, багато курив. Очі його були розплющені, але мозок затуманювався, поринав у сон.
Думки художника витали далеко. Марно він картав себе за жорстокість: здавалося, його заворожила таємнича сила, куди могутніша, ніж докори сумління. Він забував про хвору і запитував себе, що зараз робить Конча; в уяві бачив її зовсім голу, знеможену від любощів; з усіма подробицями згадував їхні побачення — ніжний шепіт, жагучі слова, палкі обійми. А коли зусиллям волі проганяв від себе ці видіння, то підходив, наче для покути, під самі двері кімнати, в якій лежала хвора і прислухався до її уривчастого дихання; болісно кривив обличчя, але так і не міг заплакати, не відчував суму, хоч як прагнув його відчути.
- Предыдущая
- 46/70
- Следующая
