Маха гола - Ібаньєс Бласко - Страница 42

• Предыдущая
• 42/70
• Следующая

У натовпі елегантного люду, що накочувався хвилями, затопивши весь дім, кілька юнаків поквапно встановлювали фотоапарати. Отже, робитимуть знімки! Ті, хто мав зуб на художника, згадуючи, яку купу грошей він злупив за портрет, тепер великодушно прощали його жадібність. Цей маестро живе як вельможа… А Реновалес ходив і ходив, обертався на всі боки, потискував руки, говорив люб’язності, розмовляв про се про те і сам не знав, куди піде наступної миті. Вийшовши в передпокій, він на хвилину спинився перед вікном і побачив осяяний сонцем куточок саду, дерева, квіти, а за огорожею — чорне з’юрмисько: веселий натовп милувався незвичайним видовищем. Митець вдихнув пахощі троянд та жіночих парфумів і відчув, як роздимає йому груди солодка радість. Чудова це штука — життя. Дивлячись на простолюд, який юрмився на вулиці, Реновалес із гордістю подумав, що батько його був сільський коваль. Святий боже! Як високо він піднявся!..

Художник відчув вдячність до багатого бездіяльного люду, що підтримував його добробут, а сьогодні зійшовся на весілля його дочки; митець хотів догодити цьому добірному товариству і надокучав Котонерові всякими порадами. Старий друг огризався на маестро з гордовитою самовпевненістю людини, яка розуміється на своєму ділі. Твоє місце, мовляв, у домі, серед гостей. Дай мені спокій, я й без тебе чудово знаю, що мені робити. І, повернувшись до Маріано спиною, Котонер давав розпорядження слугам та показував дорогу всім, хто заходив, з першого погляду визначаючи, до якого стану належать новоприбулі. «Прошу сюди, сеньйори».

З’явилася група музикантів, і він провів їх через чорних хід, щоб вони могли зразу пройти до своїх пюпітрів, не змішуючись із гостями. Потім заходився лаяти кухарчуків, які загаялися з приготуванням до ленчу і тепер проштовхувались крізь натовп, несучи над головами гостей великі кошики із закусками.

Раптом Котонер побачив над сходами плюшевий капелюх із китицями, а під ним — бліде обличчя над шовковою, підперезаною ліловим фахіном[26] сутаною з ліловими ґудзиками, яка посувалася вгору між двома простими чорними рясами. Старий художник покинув свій пост і кинувся назустріч отцям:

— Oh, monsignore! Monsignore Orlandi! Va bene? Va bene?[27]

Зігнувшись у шанобливому поклоні, він поцілував прелатові руку, з гарячим зацікавленням спитав про його здоров’я, ніби забувши, що бачився з ним тільки вчора, і рушив попереду, прокладаючи шлях крізь натовп гостей, який вирував у салонах.

— Нунцій! Нунцій його святості папи римського!

Чоловіки з поважністю достойних людей, які вміють шанувати осіб, наділених владою, переставали сміятись та розмовляти з дамами, схилялися у поштивому поклоні і на ходу хапали витончену й бліду, мов у античної красуні, руку, щоб поцілувати величезний діамант персня… Жінки піднімали голови й зволоженими очима дивились на монсеньйора Орланді, славетного прелата, дипломата церкви, аристократа із старовинного римського роду — високого, худорлявого, з білим, як облатка лицем, чорним волоссям і владним поглядом палахкотючих очей.

Кожен його рух був сповнений гордовитої грації, як у тореадора на арені. Жінки жадібно припадали устами до його руки, а він дивився на шеренгу схилених перед ним у шанобливому поклоні чарівних голівок непроникним і таємничим поглядом. Котонер ішов попереду, прокладаючи дорогу крізь натовп і пишаючись своєю роллю. Яку повагу викликав його друг, «красень-прелат»! Яка це велич — релігія!..

Він провів монсеньйора Орланді до ризниці, тобто до кімнатки, в якій перевдягалися натурники й натурниці. Котонер тактовно залишився за дверима; однак щомиті до нього виходив хтось із домашніх священиків нунція, жвавих юнаків із гнучким дівочим станом, напахчених тонкими парфумами. Вони ставилися до старого художника шанобливо, вважаючи його за високу персону, і раз у раз просили, щоб signore Котонер допоміг їм знайти ту або іншу річ, яку монсеньйор велів доставити сюди вчора; щоб уникнути дальших розпитувань, богемник зрештою зайшов у натурницьку і став допомагати своєму знаменитому другові обрядитися для священної церемонії.

Море людей у салонах раптом завирувало; розмови стихли, і всі з’юрмилися біля одних дверей. Потім розступилися, утворивши прохід.

Спираючись на руку статечного сеньйора, що був весільним батьком, з’явилася наречена, вся в білому: біла, з кремовим відтінком сукня, сніжно-біла вуаль, перламутрово-білі квіти. Яскріли тільки уста й здоровим рум’янцем пашіли щоки. Дівчина всміхалася на всі боки, не відчуваючи ні скутості, ні соромливості, задоволена, що на неї звернена загальна увага. За нею йшов наречений під руку з Хосефіною, яка здавалася ще меншою, ніж була. Оглушена цим гамірним торжеством, що порушило болісний спокій її життя, вона вся зіщулилась у своїй бальній сукні, яка висіла на ній мішком.

Реновалеса не було на церемонії виходу молодих; він забігався, вітаючи та зустрічаючи гостей. В одному з кутків салону, за віялом, яке майже затуляло обличчя дами, несподівано почувся мелодійний сміх. Хтось торкнув художника за плече і, обернувшись, він побачив бундючного графа де Альберка під руку з дружиною. Граф висловив своє захоплення студіями: який артистичний смак! Графиня весело й трохи насмішкувато привітала митця з цією урочистою подією, такою важливою у його житті. Отже, настав момент, коли він має відступити в тінь, назавжди попрощатися з молодістю.

— Вас відтручують, любий маестро. Скоро вас називатимуть дідом.

І весело засміялася, побачивши, як збентежився й почервонів художник. Він збирався щось відповісти графині, але в цю мить Котонер сіпнув його за рукав і потяг за собою. Що він собі думає? Молоді уже стоять перед аналоєм, монсеньйор Орланді приступав до виконання своїх обов’язків, а місце батька досі порожнє. Реновалес пішов за ним і цілих півгодини страшенно нудився, неуважно спостерігаючи за священнодійством прелата…

Удалині, в останній студії, гучним акордом озвалися струнні інструменти, і полилася музика — світська, але таємнича, містична; вона котилася мелодійними хвилями від зали до зали, бриніла в повітрі, напоєному пахощами прив’ялих троянд…

І відразу ж приємний голос під акомпанемент кількох інших голосів, грубіших, заспівав молитву, пронизану любоеграсними ритмами італійської серенади. Над гостями, здавалося, прокотилась хвиля глибокого зворушення. Котонер, який стояв неподалік аналоя і стежив, щоб монсеньйорові нічого не бракувало, неабияк розчулився, слухаючи музику, споглядаючи цей натовп високих гостей і милуючись театральною урочистістю, з якою виконував вінчальний обряд римський вельможа. Дивлячись на Міліту, що стояла навколішках, така вродлива у своїй білосніжній вуалі, старий богемник аж закліпав, стримуючи сльози. Дарма, що був бездітний, він так хвилювався, ніби видавав заміж власну дочку.

Реновалес витягував шию і поверх білих та чорних мантилей шукав поглядом очі графині. Подеколи вони дивились на нього, насмішкувато поблискуючи; а то назорювали Монтеверде в натовпі сеньйорів, що стояли біля дверей.

Потім на якусь мить художник захопився церемонією обряду. Ох і довгий же він!.. Музика нарешті стихла. Монсеньйор повернувся до вівтаря спиною і ступив кілька кроків до молодих, простягши перед собою руки і показуючи, що збирається говорити. Запала глибока тиша, і над головами принишклих гостей зазвучав голос італійця — м’який і співучий. Іноді прелат заникувався і замінював іспанські слова іншими, зі своєї рідної мови. Нагадавши молодому подружжю про шлюбні обов’язки, він з ораторським натхненням став вихваляти їхнє високе походження. Про молодого монсеньйор Орланді сказав небагато: він, мовляв, належить до касти привілейованих, з якої походять проводирі людства — отже, його обов’язки очевидні. Що ж до молодої, то вона спадкоємиця художника із світовою славою, дочка митця.

На згадку про мистецтво римський прелат розпалився і заговорив так красномовно, наче був художником, а не священнослужителем, у словах його бринів захват і глибока переконаність людини, яка весь вік прожила серед прекрасних, майже античних розписів та скульптур Ватикану. «Після бога — немає нічого вищого за мистецтво…» Цими словами прелат дав зрозуміти, що наречена шляхетніша. за багатьох із тих, хто дивиться тепер на неї. Потім він став звеличати її батьків. У високих і зворушливих виразах згадав про узи чистого кохання і християнської вірності, які поєднують Реновалеса та його дружину на порозі старості і які, звичайно, поєднуватимуть їх до самої смерті. Художник опустив голову, боячись зустрітися з глузливим поглядом Кончі. Хосефіна сховала обличчя в мереживо своєї мантильї й глухо ридала. Котонер визнав за доречне тактовно кивати головою на знак схвалення прелатових слів.

• Предыдущая
• 42/70
• Следующая