Маха гола - Ібаньєс Бласко - Страница 39
- Предыдущая
- 39/70
- Следующая
— Татуню, я тебе не впізнаю: ти став світським хлюстом. Коли візьмеш мене з собою?
Батько виправдовувався, напустивши на себе поважний вираз. Цього вимагає його професія; художникам треба жити світським життям. Ну, а її він із собою візьме, неодмінно візьме… іншим разом. Бо сьогодні мусить іти сам: у нього справи, він має переговорити у театрі з багатьма людьми.
Сталася з ним іще одна зміна, яку теж відразу помітила насмішкувата, весела Міліта. Тато помолодшав.
Під безжальними ножицями його патли з кожним тижнем коротшали, а борода зрештою перетворилася на дрібний підлісок тих дрімучих хащів, що колись надавали йому суворого й дикого вигляду. Він не хотів зробитися таким, як усі; мусив щось зберегти від своєї артистичної зовнішності, бо ж люди, зустрічаючи великого Реновалеса, повинні впізнавати його. Але в межах цього бажання митець намагався не дуже вирізнятися серед елегантної, вишукано вбраної молоді, яка оточувала графиню.
Ця переміна не залишилася непоміченою й для інших. Студенти Академії образотворчих мистецтв показували на нього пальцем з райка Королівського театру, а ввечері спинялися серед вулиці й дивились, як він іде в блискучому шовковому циліндрі, що увінчував підкорочену гриву, і в розстебнутому пальті, між розгорнутими полами якого виднів елегантний жилет вечірнього костюма. В захопленій уяві студентів великий маестро завжди стояв з пензлем у руці у своїй студії, вергаючи громи перед мольбертом, дикий, розлючений і неприступний, як Мікеланджело. Отож, побачивши художника зовсім іншим, юнаки проводжали його заздрісними очима. «Ох і розважається наш маестро!» Вони щиро вірили, що за нього змагаються всі світські красуні, бо, на їхню думку, жодна жінка не здатна встояти перед чоловіком, який так гарно малює.
Вороги Реновалеса — титуловані художники, котрі ніде не могли за ним устигнути — в розмовах між собою кляли його на всі заставки: «Блазень! Егоїст! Мало йому тих грошей, які заробляє, то він тепер хизується поміж аристократів! Хоче набрати ще замовлень на портрети і загребти собі геть усе».
Котонер, який іноді залишався на вечір, щоб скласти товариство дамам, дивився, як Реновалес виряджається з дому, і сумно всміхався, хитав головою. «Ох, Маріано! Надто рано ти одружився! В юності, охоплений жагою слави, тільки й думав що про мистецтво, а тепер, на порозі старості, хочеш надолужити прогаяне». Багато людей уже сміялися з маестро, здогадуючись про характер його взаємин із графинею де Альберка, про безнадійну закоханість, що змушувала митця не відходити від Кончі та Монтеверде, вдаючи з себе некорисливого посередника, терплячого й доброго батька. Скинувши із себе свою дику машкару, славетний маестро обернувся на бідолашного невдаху, про якого всі говорили з жалістю; його порівнювали з Гераклом у жіночому вбранні*, що пряде біля ніг прекрасної спокусниці.
Мимоволі зустрічаючись із Монтеверде біля графині, художник зрештою подружився з ним. Уже не вважав його за дурнуватого й неприємного молодика. Бачив у ньому щось від своєї коханої і любив бути в його товаристві. Ставився до Монтеверде з тією спокійною приязню, без нотки ревнощів, з якою декотрі коханці ставляться до чоловіка своєї полюбовниці. Вони сиділи разом у театрі, прогулювались удвох, по-дружньому розмовляючи, і доктор часто приходив до художника в його студію. Своєю дружбою вони збивали з пуття людей, і ті вже не знали напевне, хто ж із двох є володарем сеньйори де Альберка, а хто лише претендує на цю роль, і зрештою погодилися на тому, що, напевне, внаслідок мовчазної згоди, двоє чоловіків мирно змінюють один одного, і вся трійця живе щасливо і безтурботно.
Монтеверде був палким шанувальником маестро, і той як людина славетна і багато старша ставився до доктора з батьківською поблажливістю. Він сварив його, коли графиня була ним незадоволена.
— Ох ці жінки! — казав доктор, знуджено махаючи рукою.
— Ви не знаєте, що це таке, маестро. Вони тільки перешкода на шляху до слави. Ви досягли тріумфу, бо не дали їм узяти над собою гору, бо ніхто ніколи не бачив, щоб ви мали коханку, бо ви чоловік по-справжньому сильний і мужній. Я захоплююсь вами!
«Мужній чоловік» пильно дивився в очі Монтеверде, чи той, бува, не глузує з нього. Йому кортіло відшмагати цього хлопчиська, який так зневажливо ставиться до того, про що сам він палко й нестямно мріє.
Конча звіряла маестро свої найпотаємніші думки. Признавалася в тому, в чому ніколи не наважилася б признатись докторові.
— Вам я розповідаю геть усе, Маріано. Не можу тепер жити, щоб вас не бачити. Знаєте, що я думаю? Доктор — це ніби мій чоловік, а ви — обранець мого серця… Не робіть такого обличчя… Сидіть спокійно, а то подзвоню… Я кажу це щиро… Надто люблю вас, щоб миритися з тими брутальними намірами, які ви плекаєте.
Подеколи Реновалес заставав її страшенно збуджену і знервовану. Тоді голос її звучав хрипко, а тонкі пальці ворушилися, наче вона хотіла вгородити у когось нігті. Це були жахливі дні, коли графиня перекидала все в домі догори дном. Марі бігала своєю нечутною ходою із салопа в салон, переслідувана безперервним дзеленчанням дзвінків; граф тікав на вулицю, мов переляканий школяр. Конча нудилася, усе їй остогидало — у такі хвилини вона ненавиділа своє життя. Коли з’являвся художник, графиня мало не кидалася йому в обійми.
— Заберіть мене звідси, Маріаніто. Я помираю з нудьги. Від цього життя так і кортить накласти на себе руки. Мій чоловік!.. тут і сказати нічого. Мої подруги!.. дурепи, що перемивають мені кісточки, тільки-но я одвернуся. Мій доктор!.. непостійний і легковажний вітрогон. А поклонники, що збираються в моєму салоні!.. Які то йолопи й дурні! Пожалійте ж мене, маестро. Заберіть звідси куди-небудь далеко. Ви повинні знати інший світ, ви ж бо митець…
Ох, якби вона не жила на такій видноті, якби маестро не був відомий усьому Мадриду! Збуджена до краю, графиня складала найбезумніші плани. Вони вийдуть уночі під руку з Реновалесом, вона — закутана в шаль, він — у плащі та капелюсі з опущеними крисами. Маріано буде її чуло[23]. Вона граційно вихилятиметься й стукатиме підборами, як це роблять жінки з простолюду, й обоє підуть, мов два нічні голубки, у якесь найогидніше кубло; там нап’ються і зчинять бійку, він хоробро її захищатиме, а ніч перебудуть у поліційному відділку.
Художник обурювався. Що за безглузді примхи? Але вона хилила на своє.
— Смійтеся, маестро, смійтеся… Роззявляйте рота… страховище ви патлате! Що такого в моїх словах? Хоч ви й носите артистичну гриву та богемне вбрання, а проте ви звичайнісінький міщанин, пліснява душа… Ви просто нездатні утнути для розваги щось справді оригінальне.
Згадуючи двійко закоханих, які зустрілися їм у Монклоа того пам’ятного вечора, Конча ставала меланхолійною й сентиментальною. Їй також хотілося б «побути гризеткою»; прогулюватися під руку з маестро, ніби вона модисточка, а він якийсь дрібний службовець, і закінчити прогулянку в шинку; потім він колихатиме її на зеленій гойдалці, вона скрикуватиме від радості, літаючи то вгору, то вниз, і спідниця метлятиметься навколо її ніг… Це, маестро, ніяке вам не безумство. Звичайна собі розвага… але така буколічна!..*
Як шкода, що їх обох так добре знають! Але вони зроблять принаймні ось що: якось уранці перевдягнуться й вирушать у передмістя; підуть на Растро, ніби парочка молодят, яка хоче обставити собі дім: такі собі «компаньйон» і «компаньйонка», як кажуть у народі. На тій околиці Мадрида їх ніхто не впізнав. Згода, маестро?
Кінець кінцем художник з усім погоджувався. Але коли приходив наступного дня, Конча здавалася збентеженою, кусала губи і зрештою голосно реготала, згадуючи, які дурниці вчора верзла.
— Ото, мабуть, ви сміялися з мене!.. Бувають дні, коли я сама не своя, роблюся як божевільна.
Реновалес охоче погоджувався. Атож, вона таки божевільна. Але це божевілля, що проявлялося то в шалених вихватках, то в скороминущих нападах нудьги і сповнювало його то розпачем, то надією, було куди приємніше, ніж те, яке чатувало на нього вдома; тягуче, мовчазне, невблаганне, воно ховалося у глибині хворобливо блискучих, завжди заплаканих очей, що дивилися на нього з відразою, але повсюди стежили за ним; а коли з жалості чи каяття він пробував виявити хоча б найменшу ніжність, у тих очах спалахувала ворожість, і вони робились гострі, як ножі…
- Предыдущая
- 39/70
- Следующая