Маха гола - Ібаньєс Бласко - Страница 28
- Предыдущая
- 28/70
- Следующая
Він помиляється, коли думає, що вона ненавидить Кончу. Пхе! Вона добре знає жінок і навіть ладна повірити — оскільки він весь час про це торочить, — що між ними справді нічого нема. Але тільки тому, що графиня стомилася від поклонників і не хоче отруювати життя Хосефіні, пам’ятаючи про їхню давню дружбу. Це Конча не захотіла, а він би ще й як захотів!
— Я знаю тебе як облупленого. Та й для тебе не таємниця, що я вгадую твої думки, по очах читаю. Ти зберігаєш вірність тільки через боягузтво, та й нагоди досі тобі не траплялося. Але голова твоя завжди напхана розпусними думками; в душі у тебе сама бридота.
Він навіть не встиг заперечити, бо дружина накинулася на нього знову і за одним разом вилила усі свої спостереження над поведінкою свого чоловіка, обтяживши кожне його слово та вчинок витонченими домислами хворої уяви.
Вона помічала все: і з яким захватом дивився він на вродливих жінок, що сідали перед його мольбертом позувати для портрета, і як вихваляв, в однієї — шию, у другої — плечі; а в якому майже святобливому екстазі милується він голими красунями на фотографіях та гравюрах, зроблених із картин інших художників, котрих він мріє наслідувати в їхньому розпусному малюванні.
— Якби я тебе покинула, якби раптом кудись пощезла, твоя студія перетворилася б на дім розпусти! Туди не змогла б зайти жодна пристойна особа. Там завжди виверталася б перед тобою яка-небудь гола потіпаха, щоб ти малював її соромітні принади.
І голос Хосефіни аж тремтів від гніву та гіркого розчарування, бо чи ж легко було їй весь час бачити, як він поклоняється культові краси, як постійно вихваляє жіночу вроду, не помічаючи, що його дружина — завчасно постаріла, негарна, хвора і змарніла — усе це бачить і чує, що кожне його захоплене слово ранить її, мов докір, нагадуючи, яка прірва розверзлася між її зів’ялою жіночністю та ідеалом, що заполонив думки чоловіка.
— Гадаєш, я не знаю, про що ти думаєш?.. Я сміюся з твоєї вірності… Брехня! Лицемірство! Що старіший ти стаєш, то дужче мордує тебе шалена хіть. Якби ти міг, якби мав досить мужності, то ганявся б, як навіжений, за тими бестіями з гарним тілом, що їх так вихваляєш… Ти просто грубий, неотесаний селюк і не маєш у собі нічого духовного. Тільки й думаєш що про форму, про людське тіло. І таку людину вважають митцем?.. Краще я вийшла б за якогось шевця, за одного з тих простих і добрих чоловіків, що в неділю водять спою бідну жіночку до таверни і кохають її, не знаючи жодної іншої.
Реновалес почав дратуватись. Його лаяли вже не за вчинки, а за думки. Це було гірше, ніж трибунал святої інквізиції. Отже, вона шпигує за ним щохвилини, не випускає його з-під нагляду Ні на мить; помічає його найвипадковіші слова чи жести; проникає в його мозок, знаходить підстави для ревнощів у його помислах та вподобаннях.
— Замовкни, Хосефіно… Це ганебно. Я так не зможу думати, не зможу творити… Ти шпигуєш за мною і переслідуєш мене навіть у моєму мистецтві.
Вона презирливо знизала плечима. Пхе, мистецтво! Чого воно варте — оте мистецтво?
І заходилася паплюжити живопис та гірко каятись, що поєднала свою долю з художником. Такі, як він, не повинні одружуватися з порядними жінками, з тими, кого називають жінками домашнього вогнища. Доля таких, як він, — залишатись одинаками або жити з дівчатами без сорому й совісті, закоханими в своє тіло і ладними розгулювати голяка по вулиці, хизуючись своєю наготою.
— Я кохала тебе, ти знаєш? — провадила вона холодно. — Колись кохала, а тепер ні. Спитаєш чому? Бо знаю, що ти не будеш мені вірний, навіть якби присягався в цьому стоячи навколішки. Може, й не відходитимеш від мене, але думкою будеш далеко, дуже далеко, голубитимеш тих безсоромниць, яких так обожнюєш. У твоїй голові цілий гарем. Я нібито живу з тобою одна, та коли подивлюся на тебе, наш дім зразу наповнюється жінками, вони аж кишать навколо, набиваються в кожен закутень, глузують з мене; і всі гарні, мов служниці сатани, і всі голі, як диявольські спокуси… Залиш мене, Маріано. Не підходь, я не бажаю бачити тебе! Погаси світло.
А що художник не ворухнувся, то вона сама повернула вимикач і, захрускотівши в темряві кістками, натягла на себе простирадла та ковдри.
Реновалес залишився в густій пітьмі. Він навпомацки підійшов до ліжка і теж ліг. Більше не умовляв дружину; мовчав, ледь стримуючи глухе роздратування. Ніжне співчуття, яке допомагало йому витримувати нервові напади Хосефіни, розвіялось. Чого їй ще від нього треба?.. Чи буде коли цьому край?.. Він живе як аскет, притлумлюючи в собі пристрасті здорового чоловіка, з пошани і за звичкою зберігаючи цнотливу вірність дружині і шукаючи полегшення в полум’яних видіннях своєї уяви… І навіть це вона вважає за злочин! Своєю хворобливою думкою пронизує чоловіка наскрізь, угадує його помисли, невідступно стежить за ним і зриває завісу, за якою в години самоти він утішається бенкетами ілюзій. Навіть у його мозок проникає цей всевидющий погляд. Неможливо витерпіти ревнощі цієї жінки, пригніченої втратою своєї привабливості!
Хосефіна знову зайшлася плачем. Схлипувала в темряві, захлиналася слізьми, груди її хрипіли й важко здіймалися, ворушачи простирадла.
Спересердя чоловік зробився нечутливим і черствим.
«Стогни, голубонько! — думав він майже зловтішно. — Хоч ти й лусни від плачу, більш не почуєш від мене й слова».
Хосефіна, не витримавши його мовчанки, стала між риданнями викрикувати й слова. З неї глузують люди! Це не життя, а мука!.. Як, мабуть, сміються друзі славетного маестро та дами, що приходять до нього в студію, коли чують, з яким захватом він розводиться про красу в присутності своєї хворої й замученої дружини! Хто вона така в цьому домі, в цьому моторошному склепі, оселі журби? Нещасна ключарка, що охороняє художникове майно! А пан ще й вважає, ніби виконує свій обов’язок, бо не утримує, бачте, коханки, і мало виходить із дому! Наче це не він щодня ображає її своїм базіканням і виставляє на глум перед усім світом! О, якби ще жила її мати!.. Якби її брати не були егоїстами, що мандрують світом від посольства до посольства і зовсім не відповідають на її сповнені нарікань листи! Вони, бачте, цілком задоволені зі свого життя і вважають її божевільною — чого б то, мовляв, страждати, маючи знаменитого чоловіка і бувши такою багатою!..
Реновалес, невидимий у темряві, аж затулив обличчя долонями — так його розлютило це бубніння, у якому не було й крихти правди.
«Твоя мати!.. — подумав. — Нехай буде пухом земля цій нестерпучій дамі. Твої брати! Безсоромні жевжики, які канючать у мене гроші, щоразу як мене бачать… О господи!.. Дай мені снагу витерпіти цю жінку; дай смирення і спокій, щоб я залишився холодним, щоб поводився, як личить чоловікові!»
Він обзивав її подумки найзневажливішими словами, щоб якось дати вихід своїй люті і зберегти показну незворушність. Пхе! Вона вважає себе за жінку… ця каліка! Кожна людина повинна нести свій хрест, і його хрест — Хосефіна.
Але дружина, ніби вгадавши думки оцього чоловіка, з яким ділила ліжко, перестала плакати і заговорила тягучим голосом, що аж тремтів від зловтіхи й іронії.
— Від графині де Альберка ти не сподівайся нічого, — мовила вона зненацька з чисто жіночою непослідовністю. — За нею упадають десятки чоловіків, щоб ти знав. А молодість та елегантність для жінки важать куди більше, аніж талант.
— А мені що до того? — заревів у темряві Реновалес голосом, що зривався від люті.
— Я тобі це кажу, щоб ти не плекав даремних ілюзій… Маестро, тут ви приречені на невдачу… Ти вже старий, чоловіче, — не забувай, роки минають… Такий старий і негарний, що якби я познайомилася з тобою тепер, то не вийшла б за тебе, незважаючи на всю твою славу.
Завдавши цього удару, вона відразу втішилась і заспокоїлась; перестала плакати і, здавалося, заснула.
Маестро не ворушився. Випроставшись і підклавши руки під голову, він лежав горілиць і широко розкритими очима дивився в темряву, в якій раптом закружляли червоні цятки, потім стали розпливатися, утворювати вогняні кружальця. Від гніву нерви його напружилися до краю; останні дошкульні слова Хосефіни не давали йому заснути. Самолюбству художника було завдано глибокої рани, яка нила, проганяла від нього сон. Йому здавалося, що поруч лежить його найзаклятіший ворог. Він люто ненавидів це миршаве висмоктане хворобою тіло, якого міг торкнутися, простягши руку; йому здавалося, що воно зібрало в собі жовч усіх ворогів, з якими він будь-коли стикався в своєму житті.
- Предыдущая
- 28/70
- Следующая
