Маха гола - Ібаньєс Бласко - Страница 26

• Предыдущая
• 26/70
• Следующая

— Я вже йду, cher mailre. Залишатися тут небезпечно. Намагатимусь приходити раніше й раніше йти, щоб нас із вами не захоплювали сутінки. Це година непевна: людина в цей час здатна на великі дурниці.

Художник став просити Кончу побути ще. Нехай зачекає хоч кілька хвилин, поки прибуде її карета. Він обіцяв поводитися спокійно; не розмовлятиме, якщо їй це неприємно.

Графиня залишилась, але сідати в крісло не схотіла. Пройшлася по студії і зрештою відкрила кришку фісгармонії, яка стояла біля вікна.

— Потішмо себе музикою — це заспокоює… Ви, Маріано, сидіть смирненько в кріслі і не підходьте. Ну ж бо, будьте хорошим хлопцем!

Її пальці лягли на клавіші, ноги натиснули на педалі, і студію затопила чарівна мелодія, — Largo religioso Генделя* — сумна, містична, мрійлива. Музика розтеклася по всьому нефу, що вже поринув у сутінки. Просочувалася крізь килими, шаруділа невидимими крильми в інших двох студіях; здавалося, це гуде в безлюдному соборі орган, торканий невидимими пальцями у таємничу годину смеркання.

Конча розхвилювалася, охоплена поривом чисто жіночої сентиментальності, тієї неглибокої і примхливої чуттєвості, через яку друзі вважали її великою артисткою. Музика зворушувала графиню де Альберка, і вона докладала неабияких зусиль, щоб не заплакати; очі її набігли слізьми, вона сама не знала чому.

Нараз графиня перестала грати і стривожено обернулася. Художник стояв у неї за спиною; вона відчула, як його дихання лоскоче їй шию. Конча хотіла розгніватись, безжально засміятися, як вона вміла, і цим змусити його повернутися на своє місце, але не змогла.

— Маріано, — прошепотіла вона, — ідіть сядьте. Ну, будьте ж добрим і слухняним хлопцем. А то я справді розсерджуся!

Але своєї пози не змінила: сиділа на стільчику, напівобернувшись і спершись ліктем на клавіатуру, й дивилася на темне вікно.

Запала довга мовчанка. Конча не ворушилася, а Реновалес стояв і дивився на її обличчя, яке в щодалі густіших сутінках здавалося розмитою білою плямою.

На чорному тлі тьмяно світилося матово-синє вікно. Гілля дерев у саду мережало шибки покрученими рухливими лініями, ніби наведеними чорнилом. Було чутно, як поскрипують меблі: у темряві й тиші дерево, порох та всякі речі, як відомо, оживають і дихають.

Художник і графиня були зачаровані таємничістю вечора; здавалося, зі смертю дня згасають і їхні думки. Обоє відчували, що поринають у якийсь невимовно солодкий сон.

По тілу графині пробіг любострасний дрож.

— Маріано, відійдіть від мене, — сказала вона млявим голосом, немовби їй коштувало великих зусиль говорити. — Мені якось дуже приємно… Таке враження, ніби я купаюся… купаюся не тільки тілом, а й душею. Але це негарно, маестро. Світло, увімкніть світло! Негоже так…

Маріано не слухав. Він нахилився і взяв Кончу за руку, холодну й безживну, що ніби зовсім не відчула доторку його пальців. Під напливом раптового почуття художник поцілував ту руку і ледь стримався, щоб не вгородити у неї зуби.

Графиня наче прокинулась і підхопилась на ноги, гордовита, ображена.

— Це хлоп’яцтво, Маріано. Ви зловживаєте моєю довірою.

Але, побачивши, як збентежився Реновалес, знову засміялась своїм безжальним сміхом, у якому, проте, бриніло щось схоже на співчуття.

— Вважайте, маестро, що ваш гріх відпущено. Поцілунок у руку нічого не означає. Це звичайний вияв люб’язності… Я дозволяю таке багатьом.

Байдужість графині прикро вразила маестро, бо він вважав свій поцілунок запорукою того, що ця жінка йому належатиме.

А вона все мацала рукою в темряві й повторювала роздратованим голоском:

— Світло, увімкніть же світлої Де тут вимикач?

Світло спалахнуло, хоча ні Маріано не ворухнувся, ні Конча не знайшла жаданої кнопки. Під стелею студії загорілися три електричні лампи, і сліпучі вінчики білих дротинок вихопили з пітьми позолочені рами, барвисті килими, мерехтливу зброю, розкішні меблі, яскраві фарби на картинах.

Обоє примружилися, засліплені цим раптовим спалахом.

— Добривечір, — почувся від дверей медоточивий голос.

— Хосефіна!..

Графиня кинулася до подруги і палко її обняла, цмокнувши в обидві запалі червонясті щоки.

— Вам, мабуть, було темно? — провадила Хосефіна з посмішкою, яку Реновалес так добре знав.

Конча оглушила її зливою слів. Славетний маестро не захотів увімкнути світло. Йому подобаються сутінки — химери митця! Її карети досі немає, і вони оце якраз говорили про любу Хосефіну. Не вмовкаючи ні на мить, Конча раз у раз цілувала кволу жіночку, трохи відхилялася, щоб краще її роздивитися, і захоплено повторювала:

— Яка ж ти сьогодні гарна! Ти так покращала, відколи я тебе востаннє бачила, три дні тому.

Хосефіна все посміхалася. Спасибі, спасибі… Карета вже біля дверей. Їй це сказав слуга, коли вона спустилася вниз, почувши музику.

Графиня заквапилася йти. Несподівано згадала про тисячу невідкладних справ; перелічила людей, які на неї чекають. Хосефіна допомогла їй надіти капелюшок, і навіть крізь вуаль Конча ще кілька разів цмокнула подругу на прощання.

— До побачення, ma chere[19]. До побачення, mignonne[20]. Ти пам’ятаєш школу? Ах, які ми були там щасливі!.. До побачення, maitre.

Вже у дверях вона обернулася, востаннє цмокнула Хосефіну і сумно поскаржилася, немов просила, щоб її пожаліли:

— Я так тобі заздрю, chere. Ти принаймні щаслива: ти зустріла чоловіка, який палко тебе кохає… Піклуйтеся про неї, маестро… Плекайте її, щоб вона завжди була такою гарненькою. Бережіть її, а то ми з вами посваримося.

Реновалес, за своїм звичаєм, переглянув у ліжку вечірні газети і, перш ніж погасити світло, глянув на дружину.

Вона не спала. Лежала, натягши простирадло до підборіддя, й вороже дивилась на нього широко розплющеними очима. З-під мереживного нічного чепчика вибивались жалюгідні пасма рідкого волосся.

— Ти не спиш? — ніжно спитав художник. У його голосі бриніли нотки тривоги.

— Не сплю.

І повернулась до нього спиною.

Реновалес погасив світло і лежав у темряві з розплющеними очима, трохи занепокоєний, бо його лякало це тіло, з яким вони були накриті однією ковдрою; воно лежало зовсім поруч, але щулилося від огиди, не бажаючи до нього торкатися.

Бідолашна!.. Добряга Реновалес відчув пекучі докори сумління. Його совість зненацька прокинулась і, розгнівана й невблаганна, вчепилась у нього, мов лютий звір. Але ж те, що сталося цього вечора, було дрібничкою: якась мить забуття — і більше нічого. Нема сумніву, що графиня вже про все забула, а він, зі свого боку, не збирається починати знов.

Нічогеньке становище для батька родини, для чоловіка, чия юність давно минула, — ганьбити себе любовними походеньками, впадати на смерканні в меланхолійний настрій і цілувати білу жіночу ручку, наче закоханий світський хлюст! Святий боже! Як би сміялися друзі, побачивши його в такій позі!.. Треба гнати від себе цей «романтичний» настрій, що опановує його подеколи. Кожна людина мусить скорятися своїй долі, приймати життя таким, яким воно є. Він народився, щоб бути доброчесним; отож повинен берегти відносний спокій свого сімейного життя, втішатися його рідкими радощами і вважати їх винагородою за моральні муки, яких завдає йому хвороблива подруга. Віднині він задовольнятиметься лише грою своєї уяви, жадібно впиватиметься красою тільки на тих ілюзорних бенкетах, які іноді влаштовуватиме собі в думках. Триматиме свого плоть у шорах подружньої вірності, а це те саме, що добровільно зректися всіх утіх. Сердешна Хосефіна! Каяття за хвилинну слабкість, що здавалася йому тепер злочином, спонукало Реновалеса підсунутися до дружини, ніби, торкнувшись її теплого тіла, він сподівався дістати німе прощення.

Гаряче тіло, спалюване повільним вогнем лихоманки, відсахнулося від нього і скулилося, наче якийсь із тих полохливих молюсків, що ховаються в мушлю від найлегшого доторку… Вона не спала. Лежала в непроглядній темряві, майже не дихаючи, наче померла. Але чоловік виразно бачив в уяві її широко розкриті очі, її насуплене чоло і відчував страх, який охоплює людину в чорній пітьмі перед незнаною небезпекою.

• Предыдущая
• 26/70
• Следующая