Маха гола - Ібаньєс Бласко - Страница 23

• Предыдущая
• 23/70
• Следующая

Реновалес знову сів на диван, відкинувся назад і з напівтемряви довірчо заговорив до Котонера, стишуючи голос та раз у раз косячи очима на двері, мов боявся, що його підслухають.

Уже давно він мріє про велику картину. Обміркував її й вивершив у своїй уяві до найдрібніших деталей. Заплющує очі й бачить картину так ясно, ніби вже намалював її. Там буде зображена Фріна*, славетна афінська красуня, що показується голою прочанам, які з’юрмились на дельфійському узбережжі. Уся недужа людність Греції стеклася сюди на берег моря до знаменитого храму, шукаючи божественного заступництва й полегшення своїх страждань: розслаблені з покрученими руками й ногами; прокажені, вкриті бридкими пухлинами; хворі на водянку в роздутими тілами; змучені жіночими хворощами бліді прочанки; тремтячі діди; юнаки, скалічені ще в утробі матері. Величезні голови, зведені судомою обличчя, кощаві, як у скелетів, руки, спотворені слоновою хворобою ноги; тут зібралися всі покидьки Природи, всі муки й страждання відбивалися на цих залитих слізьми і перекошених від розпачу обличчях. Побачивши на березі, над самою водою, славу Греції — Фріну, чия краса була національною гордістю, прочани спиняються й дивляться на неї, повернувшись спинами до храму, що його мармурові колони біліють на тлі темно-брунатних гір. А прекрасна гетера, зворушена процесією бідолах, хоче полегшити їхні страждання, сипнути на ці жалюгідні нивки жменю краси й здоров’я, і зриває з себе одіж, щоб подати їм царську милостиню своєї наготи. Біле осяйне тіло з плавно вигнутим животом і півкулями тугих персів чітко вирізняється на тлі темно-синього моря. Розметані вітром коси золотими зміями звиваються по. плечах, ніби виточених із слонової кості; хвилі падають красуні до ніг і обдають її бризками білого шумовиння — від бурштинової шиї до ніжно-рожевих п’ят. На вологому піску, — гладенькому і блискучому, — мов у дзеркалі, відбивається божественна нагота; перекинута й розмита, вона розпливається хвилястими лініями, що губляться вдалині, переливаючись кольорами веселки. Охоплені святобливим екстазом, прочани падають навколішки і простягають до смертної богині руки, вірячи, що це їм явилася сама Краса, сама Тілесна Гармонія.

Описуючи свою майбутню картину, Реновалес аж підвівся від хвилювання. Він схопив Котонера за руку, і друг, неабияк вражений цією розповіддю, серйозно сказав:

— Дуже гарно… Прекрасно, Маріаніто!

Та маестро вже охолов від збудження і знов похмуро впав на диван.

Цей задум дуже важко здійснити. Треба їхати до Середземного моря; знайти безлюдний куточок, десь на валенсійському або каталанському узбережжі, поставити намет біля того місця, де хвилі накочуються на пісок, розсипаючись на блискучі бризки, і приводити туди жінок, — сотню, якщо буде треба, — роздягати кожну й дивитися, як відбивається її білота на синяві моря, аж поки пощастить знайти таку, що матиме тіло омріяної Фріни.

— Ой як важко, — зітхнув Реновалес. — Повір мені — це дуже й дуже непросто. Скільки труднощів довелося б долати!..

Котонер з довірчим виразом кивнув головою.

— А до всього іншого ще й дружина маестро, — мовив він, стишивши голос і боязко оглянувшись на двері. — Навряд чи Хосефіна буде в захваті, коли довідається про цю картину та про тлум натурниць, яких до неї треба.

Маестро похнюпився.

— Якби ти тільки знав, Пене! Якби ти бачив, що мені доводиться терпіти!..

— Я знаю, — урвав його Котонер. — Вірніше, про все здогадуюсь. Не треба розповідати мені нічого.

У тій поквапності, з якою він урвав сумні звіряння друга, була велика частка егоїзму, небажання клопотати собі голову чужими прикрощами, що цікавили його дуже мало.

Реновалес довго сидів мовчки, потім заговорив. Він часто запитує себе, чи повинен одружуватися художник, чи не краще йому жити самому. Мабуть, тільки люди слабкої і нерішучої вдачі не можуть обійтися без подруги життя, без родини. Йому завжди любо згадувати перші місяці свого подружнього життя; але потім воно стало душити його, мов важкий ланцюг. Ні, він не заперечує кохання: звичайно, добре мати коло себе ніжне й лагідне жіноче створіння, але не постійно, бо таке спільне життя — це в’язниця, з якої немає виходу. Він переконаний, що митцям, таким як він, треба жити самим.

— Ех, Пепе! Коли б я був на твоєму місці, повним господарем свого часу і своїх справ, не думаючи, що скаже моя дружина, коли побачить, як я малюю те або інше — які шедеври міг би я створити!

Старий невдаха вже був розкрив рота для відповіді, але в ту саму мить двері в студію розчинилися — і зайшов слуга Реновалеса, червонощокий мордатий чоловічок з тоненьким голосом, який, на Котонерову думку, був схожий на прислужника в жіночому монастирі.

— Сеньйора графиня, — повідомив він.

Котонер одним стрибком підхопився з крісла. Такі натурниці не полюбляють, коли в студії є хтось сторонній Куди б утекти?.. Реновалес допоміг другові знайти капелюх, пальто та ціпок, які той зі своєю звичною неуважністю розкидав по різних кутках студії, і показав на двері, що виходили в сад. Залишившися сам, підбіг до старого венеціанського дзеркала і якусь мить дивився в його синюватий бездонний простір, пригладжуючи рукою жорстке, посріблене сивиною волосся.

Графиня зайшла до студії, зашелестівши шовками й мереживом. З кожним її дрібненьким кроком шурхотіла вся її одежа й накочувалася хвиля духмяних пахощів, що ніби линули з екзотичного саду.

— Добривечір, mon cher maitre![16]

Дама дивилась на художника крізь черепаховий лорнет що висів у неї на золотому ланцюжку, і її бурштиново-сірі очі зухвало поблискували за скельцями. Вони світилися якимсь дивним виразом — водночас лагідним і глузливим.

О, хай він вибачить їй за спізнення. Вона щиро жалкує що так часто змушує його чекати, але ж вона найзаклопотаніша жінка в Мадриді! От і сьогодні, чого тільки не встигла зробити після другого сніданку!.. Переглянула і попідписувала купу паперів із секретаркою жіночої ліги дала відповідні розпорядження тесляреві та майстрові (ті мугиряки так і пасли її очима), яких найнято поставити трибуни для великого концерту на користь покинутих чоловіками робітниць; зробила візит голові кабінету міністрів, ще молодому, незважаючи на всю його поважність сеньйорові, який прийняв її з виглядом кавалера добі рококо і поцілував їй руку, як у менуеті.

— Сьогоднішній день ми втратили, правда, maitre? Працювати вже немає коли, сонце ось-ось сховається. До того ж я не взяла з собою донсельї[17] і не можу перевдягтися…

Графиня показала лорнетом на двері кімнати, що правила натурницям за туалетну та роздягальню — там зберігалися сукня de soiree[18] і плащ вогненного кольору, в яких вона позувала.

Реновалес, потай кинувши швидкий погляд на двері студії, гордо випнув груди і поглянув на неї з галантним і хвалькуватим виразом, як дивився на жінок у Італії за часів своєї безтурботної й одчайдушної юності.

— Нехай це вас не турбує, Кончо. Якщо дозволите, я заміню вам донселью.

Графиня дзвінко й весело засміялася, закинувши назад голову. Груди її підскочили вгору, а білосніжна шия аж затремтіла від бурхливих веселощів.

— Ах, яка люб’язність! Який же наш маестро сміливий!.. Але ви нічого в цьому не тямите, Реновалесе, не маєте практики… Ви вмієте лише малювати…

В голосі її прозвучала іронія і мало не співчуття до художника, що живе відлюдником, цураючись простих радощів, бо ж про його подружню вірність було відомо всім. Реновалес, мабуть, образився. Він узяв палітру і, готуючи фарби, майже грубо кинув графині, що їй можна й не перевдягатись; той недовгий час, поки ще буде світло, віл малюватиме тільки голову.

Конча скинула капелюшок, стала перед тим самим венеціанським дзеркалом, у яке дивився художник, і заходилася поправляти зачіску. Руки графині вигнулися дугою навколо копиці золотого волосся, а Реновалес тим часом милувався її привабливими округлостями, водночас бачачи у дзеркалі обличчя й груди. Причісуючись, вона щось наспівувала, втупившись у своє зображення, і ніщо не могло відвернути її уваги від цього важливого діла.

• Предыдущая
• 23/70
• Следующая