Маха гола - Ібаньєс Бласко - Страница 16
- Предыдущая
- 16/70
- Следующая
Хосефіна, радіючи, як дитина, відходила від чоловіка й купувала пакетик зерна. Потім висипала його на свої долоньки в рукавичках, і до неї відразу зліталися пернаті вихованці святого Марка. Лопочучи крильми, вони опускалися, мов казкові химери, на її заквітчаний капелюшок, стрибали на плечі, сідали двома рядочками на витягнутих руках, розпачливо хапалися лапками за її неширокі стегна, наміряючись оббігти кругом стану, а найзухваліші з майже людським лукавством дряпали їй груди, витягували дзьобик і ніби намагалися поцілувати крізь вуаль напіврозтулені губи. Вона сміялася, здригаючись від лоскоту, оповита живою хмарою. Чоловік дивився на неї і теж сміявся. Переконаний, що зрозуміє його лиш вона, він кричав по-іспанському:
— Яка ж ти гарненька!.. Так би й намалював тебе… І поцілував би, коли б не люди!..
У Венеції минув найщасливіший період їхнього життя. Хосефіна була спокійна, адже тут чоловік брав, за натуру лише куточки міста. Коли він виходив з дому, вона не відчувала ніякої тривоги, і жодна гнітюча підозра не закрадалась у її погідну душу. Оце справжній живопис, не те що в Римі, де чоловік замикався в чотирьох стінах із безсоромними дівулями, які вивертались перед ним голяка. Вона кохала його тепер із новою пристрастю, палко і водночас ніжно. Саме тоді народилася в них дочка, єдиний плід їхнього шлюбу.
Велична донья Емілія, довідавшись, що скоро стане бабусею, не могла спокійно всидіти в Мадриді. Сердешна Хосефіна сама в чужій країні, і нема кому доглянути її, крім чоловіка, хлопця, щоправда, доброго і, як кажуть, талановитого, але ж такого, попри все, ординарного!.. Коштом зятя вона приїхала до Венеції і прожила там кілька місяців, щодня кленучи це місто, в якому їй жодного разу не доводилося бувати під час своїх дипломатичних вояжів. Славна дама вважала гідними уваги лише столиці держав, їй дуже подобався Рим — адже, крім королівського, там є ще й папський двір. А Венеція… Пхе! Жалюгідний хутір, який подобається тільки писакам, що клепають романи, та ілюстраторам віял, провінційний закутень, де є лише кілька консулів і — жодного посла! До того ж у гондолі на донью Емілію нападала морська хвороба, і вона постійно нарікала на ревматизм, складаючи провину на вологий лагунний клімат.
Реновалес, який потерпав за життя Хосефіни, побоюючись, що зі своїм кволим здоров’ям вона може не витримати пологів, виявив бурхливу радість, коли йому дали на руки дівчинку. Тоді подивився на матір, що відкинула голову на подушку, мов нежива. У ту мить Реновалес був не менш блідий, ніж породілля. Ніжним і співчутливим поглядом він окинув її побіліле, спотворене недавніми муками личко, яке потроху м’якшало. Тепер Хосефіна може спочити! Сердешна! Як вона настраждалася! Художник навшпиньках вийшов зі спальні, щоб не потривожити важкого глибокого сну, в який поринула хвора після двох днів жорстоких страждань, і несамохіть замилувався крихітним створінням — сповите в тонкі пелюшки, воно лежало на пишних стегнах бабусі. Люба моя картинко! Він ніжно дивився на синювате личко, на роздуту голівку з кількома волосинками, шукаючи чогось свого у цій краплі людської плоті, яка ще не загусла й не набрала чіткої форми. Маріано не розумівся на немовлятах; він бачив першого в своєму житті новонародженого.
— На кого воно схоже, мамо?
Донья Емілія щиро здивувалася. Чи він сліпий? Як це на кого схоже? Звичайно ж, на нього! Дитя величенне — такі нечасто з’являються на світ. Просто неймовірно, що її бідолашна донька залишилася жива, народивши оце створіння. За здоров’я малої також можна не боятися; бач яка рум’яна — справжня сільська дівка.
— Це дитя з Реновалесів; воно твоє, Маріано, і нічиє більше. Ми — люди іншої породи.
Реновалес не став вдумуватися в слова тещі, він лише придивився й побачив, що дочка справді схожа на нього; художник милувався рум’яним тільцем і вихваляв здоров’я дитини, про яке бабуся говорила з осудом і розчаруванням.
Марно Реновалес та донья Емілія переконували Хосефіну, щоб вона не давала дитині грудь. Жіночка, хоч була зовсім квола і не вставала з ліжка, заплакала й закричала, як під час нервових нападів, що колись нагнали на Реновалеса такого страху.
— Не хочу, — заявила вона з притаманною їй утертістю. — Не хочу, щоб моя донька смоктала чуже молоко. Я сама вигодую своє дитя… Я його мати.
І довелось обом поступитися, дозволити, щоб дитина присмокталася, як вампір, до налитих материнським молоком грудей, тих самих, якими так захоплювався художник, коли вони були по-дівочому маленькі й пругкі.
Відразу як Хосефіна стала одужувати, її мати, вважаючи свою місію завершеною, повернулась до Мадрида. Вона нудилася в цьому тихому місті з його водяними вулицями; не чуючи вночі ніякого шуму, уявляла собі, ніби померла й лежить у могилі. Її страхала ця цвинтарна тиша, порушувана вряди-годи тільки криками гондольєрів. Тут у неї не було подруг, вона не могла «з блиском» з’явитись у вишуканому товаристві, ніхто в цьому болоті її не знав. Щогодини вона згадувала про вищий світ Мадрида, де вважала себе особою незамінною. Її глибоко вразило, з якою скромністю. охрестили онуку, і мало втішило навіть те, що дівчинці дали ім’я бабусі. Скромний кортеж помістився У дві гондоли: в одну сіли хрещені батьки, якими були сама донья Емілія та старий венеційський художник, приятель Маріано; в другу — Реновалес і два художнику один — француз, другий — іспанець. Не було на хрестинах патріарха Венеції, і навіть жодного єпископа. (А в Іспанії у неї стільки знайомих єпископів!) Був лише простий священик, який із прикрою поквапністю охрестив увечері в маленькій церковці онуку славетного дипломата. Донья Емілія поїхала, повторивши на прощання, що Хосефіна вбиває себе, що це безумство з її кволим здоров’ям давати дівчинці грудь; мати аж образилась, що дочка не схотіла піти за її прикладом, адже сама вона віддавала усіх своїх дітей годувальницям.
Хосефіна дуже плакала, розлучаючись із матір’ю, зате Реновалес майже не приховував радості, що донья Емілія нарешті їде. Щасливої дороги! Він уже ледве терпів цю пихату сеньйору, яка вважала, що зазнає приниження, дивлячись, як працює зять задля добробуту її дочки. Він дійшов згоди з тещею лише в одному: лагідно покартав Хосефіну за її вперте бажання давати дитині грудь. Сердешна маха гола! Витонченість її тіла, схожого на нерозпуклий бутон, безслідно зникла під пишними формами материнства. Набряклі під час вагітності ноги втратили колишні лінії; перса збільшились, налилися і вже не були схожі на магнолії зі стуленими пелюстками.
Хосефіна здавалася тепер міцнішою, але повнота її була нездорова, все тіло ніби розм’якло. Бачачи, як дружина втрачає привабливість, чоловік став любити її ще ніжніше. Бідолашна! Яка вона добра! Жертвує собою заради дочки!..
Коли дівчинці виповнився рік, у житті Реновалеса сталась велика зміна. Бажаючи «освіжитися в купелі мистецтва», подивитися, що діється за мурами в’язниці, в яку він добровільно себе замкнув, малюючи «за поштучну плату», Маріано покинув Хосефіну у Венеції і поїхав ненадовго до Парижа, щоб оглянути славетну Виставку*. Повернувся звідти мов наново на світ народжений, охоплений палким прагненням творити. Дружина здивувалась і налякалась, коди він сказав їй, що не хоче далі жити таким життям. Насамперед негайно порве зі своїм повіреним; більше не бруднитиме рук отією ляпаниною, навіть якби довелося жебрати. У світі творяться великі діла, і він відчуває в собі досить снаги, щоб прокладати в мистецтві нові шляхи, не відставати від тих сучасних художників, які справили на нього таке глибоке враження.
Він зненавидів стару Італію, куди з’їжджалися вчитись художники, послані тупими урядами своїх країн. Бо замість науки вони знаходять у цій країні лише ринок спокусливих замовлень, привчаються думати тільки про легкий заробіток, розніжуються і втрачають охоту до серйозної праці. Він має намір переїхати до Парижа. Але Хосефіна, яка досі слухала Реновалеса мовчки — його плани були для неї мало зрозумілі — тепер втрутилась і своїми порадами змінила чоловікове рішення. Вона також хоче виїхати з Венеції. Узимку місто видається їй надто похмурим — ллють і ллють нескінченні дощі, після яких місточки стають слизькими, а мармурові провулки — непрохідними. Якщо вже переселятися, то чом би їм не повернутись до Мадрида? Мама хвора; у кожному листі нарікає, що живе далеко від дочки. Хосефіна хотіла побачити матір, передчуваючи, що та скоро помре. Реновалес замислився; він теж був не проти повернутися до Іспанії, бо сумував за батьківщиною. Уявив, яку бучу він там здійме, здійснюючи свої нові задуми на тлі загального занепаду. Йому страшенно кортіло кинути виклик поважним академікам, що ставилися до нього прихильно за його колишні поступки.
- Предыдущая
- 16/70
- Следующая
