Маха гола - Ібаньєс Бласко - Страница 14
- Предыдущая
- 14/70
- Следующая
Реновалес знову почав малювати. Слуга розпакував художницьке причандалля, і Маріано схопив пензель та палітру з ентузіазмом юного початківця. Творив для себе, в якомусь побожному захваті, наче прагнув очиститись після цілого року принизливої залежності від замовника-гендляра.
Зблизька вивчав природу, малював чарівні куточки краєвиду, негарні смагляві обличчя, які дихали селянською простотою і стриманістю. Але така творчість, здавалося, не вдовольняла його. Ніжне, глибоко інтимне життя з Хосефіною будило в ньому потаємні, невиразні жадання, в яких він боявся признатися навіть собі. Щоранку, коли дружина з’являлася перед ним майже гола, свіжа й рожева після купання, він дивився на неї жадібними очима.
— Ех, якби ти лиш захотіла!.. Якби забула про свої забобони!..
У відповідь на ці вигуки Хосефіна всміхалася, бо її жіноче самолюбство тішилося таким поклонінням. Реновалес нарікав, що його творчий геній мусить поневірятися в пошуках прекрасного, тим часом як найдовершеніше творіння — поруч. Він розповідав їй про Рубенса*, цього художника і вельможу, про те, як він оточив Єлену Фурман* князівською розкішшю, і та красуня без усяких упереджень вивільняла від покровів свою квітучу казкову вроду і була чоловікові за натурницю. Реновалес вихваляв прекрасну фламандку. Митці живуть у своєму окремішньому світі; міщанська мораль і вульгарні забобони для них не існують. Вони скоряються тільки законам краси і вважають цілком природним те, на що звичайні люди дивляться як на гріх…
Хосефіна заперечувала чоловікові, сміючись, сварила його за такі бажання, але дозволяла милуватися собою. Щодень поведінка її ставала невимушенішою, розкутішою. Підводячись уранці з постелі, вона тепер охоче ходила голою, надовше розтягувала купання та обтирання, а художник тим часом крутився навколо дружини та вихваляв принади її тіла. «Оце — Рубенс у чистому вигляді; а ось Тіціанові барви… Дай-но глянути, дівчино, підніми руки… отак… Ой леле!.. Ти ж викапана маха гола з картини Гойї!..» А вона слухняно робила все, що він просив, і знадливо та мило всміхалася, ніби їй було приємно бачити, як на обличчі чоловіка, щасливого, що володіє нею як жінкою, і нещасного, що не може взяти її за натурницю, вираз захвату змінювався виразом прикрого смутку.
Якось увечері, коли віяв гарячий вітер і в усі кутки проникала задуха римських околиць, Хосефіна здалася. Рятуючись від жахливого сіроко, вони сховалися в будинку, позачиняли віконниці й поскидали з себе майже весь одяг. Вона не хоче бачити свого чоловіка таким засмученим, не хоче чути його нарікань. Якщо вже він такий божевільний, якщо йому так кортить задовольнити свою примху, вона не стане йому суперечити. Він може намалювати її, але тільки ескіз, картину — ні в якому разі. Коли йому набридне змальовувати голе тіло, він порве полотно. Ніби й не було нічого.
Художник з усім погоджувався, прагнучи якомога скоріше стати з пензлем у руці перед жаданою наготою. Три дні працював він у нестямній гарячці, не відриваючи захопленого погляду від гармонійних округлостей жіночого тіла. Хосефіна скоро звикла до своєї наготи і спокійно лежала, забуваючи, в якому вона вигляді, адже жінці властиво вагатися й соромитись лише до того, як вона ступить перший крок. Розморена спекою, Хосефіна засинала, а чоловік тим часом малював і малював.
Коли картину було завершено, Хосефіна не змогла приховати свого захоплення. «Який у тебе талант! Невже справді… я така… гарна?» Маріано був задоволений. Це його найкраще творіння, його шедевр. Можливо, ніколи більше не зазнає він цього чудесного злету духовних сил, того стану, який звичайно називають натхненням. Хосефіна милувалася й милувалася полотном — так само іноді вона роздивлялася себе вранці у великому дзеркалі в їхній спальні. Зі спокійною безсоромністю тішилася своєю красою, захоплено споглядала кожен куточок тіла, а найдовше дивилася на плавний вигин живота, на горбики тугих персів, — о, вона могла пишатися цими геральдичними знаками квітучої молодості! Засліплена красою тіла, зображеного на полотні, Хосефіна майже не помічала обличчя, ледь накиданого м’якими прозорими фарбами. Коли погляд її спинився на ньому, вона розчаровано вигукнула:
— Таж воно так мало на мене схоже! Це не моє обличчя!..
Художник усміхнувся. Справді, це не її обличчя. Він навмисне змінив його риси, тільки обличчя — більше нічого. Це машкара, поступка суспільним забобонам. Так ніхто її не впізнає, і його велике творіння, його картина може бути виставлена на загальний огляд і викликати захват у всьому світі.
— Бо ми не знищимо цієї картини, — провадив художник, і голос його затремтів. — Це був би злочин. За все своє життя я вже не зможу створити такого дива. Ми не знищимо її, правда, дівчинко?
«Дівчинка» довго мовчала, не відриваючи погляду від картини. Реновалес тривожно вп’явся в дружину очима й побачив, як на обличчя її набігає хмарка, наче тінь на білу, освітлену сонцем стіну. Художникові здалося, що земля втікає у нього з-під ніг: насувалася буря. Хосефіна зблідла: з очей тихо скотилися дві сльозинки, ніздрі затремтіли від стримуваних ридань; за першими сльозинками скотилися ще дві, потім ще й ще.
— Не хочу!.. Не хочу!..
Художник почув той самий хрипкий, сердитий і деспотичний голос, який так налякав і стривожив його тієї ночі в Римі, коли Хосефіна вперше дала волю своєму гніву. Жіночка з ненавистю дивилась на голе тіло, що світилося ніжним перламутровим сяйвом із глибини полотна. Здавалося, її охопив переляк — так буває зі сновидою, коли він зненацька прокинеться посеред людної площі й відчує на собі тисячі поглядів, які жадібно обмацують його голе тіло, — і від жаху не знає, що робити, куди тікати. Як може вона погодитись на таку ганьбу?
— Не хочу!.. — розлютовано кричала вона. — Порви її, Маріано, порви!
Але Маріано сам, здавалося, от-от заплаче. Порвати це диво! Чи ж можна вимагати від нього такої дурості? Тут не її обличчя; ніхто не впізнає, що це вона. Навіщо ж позбавляти його бучного тріумфу?.. Але дружина нічого не слухала. Вона качалася по підлозі, корчилась і стогнала — як і тієї жахливої ночі, — заламувала руки й викручувала їх, дригала ногами, болісно кривила рот і, ридаючи, кричала:
— Не хочу!.. Не хочу!.. Порви її!
Не тямлячи себе від люті, жіночка нарікала на свою долю і кляла Реновалеса. Вона, сеньйорита, і має терпіти оцю ганьбу! Мов найпослідуща повія! Чи ж могла вона подумати, що чоловік запропонує їй таке безчестя!..
На художника так і сипались дошкульні образи, верескливий голос шмагай його, як батогом. Обурений до глибини душі Цією зневагою до свого таланту, Реновалес відвернувся від дружини і дав їй качатися по підлозі; зціпивши кулаки й дивлячись у стелю, він ходив із кутка в куток по спальні і бурмотів усі прокльони — іспанські та італійські, — які тільки були в ужитку серед його колег-митців.
Зненацька він став як укопаний, наче прикипів до підлоги від жаху й подиву. Хосефіна, і досі гола, стрибнула на картину, мов оскаженіла кішка. Її нігті дряпонули по полотну згори вниз, розмазали свіжі фарби, сколупнули ті, що вже висохли. Потім вона вихопила з ящика для фарб ножик і р-р-раз!.. Полотно протяжно застогнало й розпалося надвоє під натиском білої ручки, що, здавалося, аж посиніла від люті.
Реновалес не ворухнувся. На мить його охопив гнів, і він хотів кинутися на неї, але гнів відразу перейшов у дитячий розпач, і йому схотілося заплакати, забитися в куток, заховати голову, що розколювалась від болю, затулити долонями залите слізьми обличчя. Хосефіна, засліплена шалом, бісилася й далі коло картини: топтала ногами дерев’яний підрамник, шматувала полотно, бігала навколо своєї жертви, мов розлютована тигриця. Художник сперся чолом об стіну, і його могутні груди здригнулися від ридань — він плакав від своєї безпорадності. До батьківської туги за знищеним творінням рук своїх додалось гірке розчарування. Уперше Реновалес зрозумів, яке чекає на нього життя. Як помилився він, одружившися з цією сеньйоритою, для якої мистецтво — тільки засіб здобути славу й багатство, яка ніколи не зможе переступити через забобони вищого світу! Звичайно, він кохає її, та й вона кохає його не менше. Але що з того! Чи не краще було б, якби він лишився сам, не залежав ні від кого і жив тільки мистецтвом, а коли б знадобилася йому подруга, знайшов собі вродливу і просту, небагату на розум дівчину, наділену всіма принадами гарненького звіряти, яка любила б свого володаря і сліпо йому скорялась.
- Предыдущая
- 14/70
- Следующая
