Кров і пісок - Ібаньєс Бласко - Страница 40
- Предыдущая
- 40/79
- Следующая
На якусь мить запала мовчанка. З десяток наймитів, котрі ще не вирушили в поле, мало не з дитячим страхом дивилися на цього жахливого чоловіка, мов заворожені його страшною славою.
— Чи не можна відвести мого коня до стайні, щоб він трохи відпочив? — спитав бандит.
Гальярдо махнув рукою. Один з наймитів узяв коня за вуздечку й повів до стайні.
— Доглянь його добре, — сказав Плюмітас. — Він найдорожче, що є в мене на цьому світі, і я люблю його більше, ніж дружину й дітей.
Еспада та розбійник досі стояли осторонь гурту розгублених від несподіванки людей, але ось до них підійшов ще один.
То був пікадор Потахе, він саме вийшов надвір. Сорочка на ньому була розхристана, і він потягувався, ніби хизуючись своїм могутнім тілом. Протер очі, завжди налиті кров’ю й запалені від перепою, підійшов до розбійника і по-дружньому плеснув його величезним ручиськом по плечу; у такий спосіб він виявляв свою дикунську приязнь, до того ж пікадора, мабуть, тішило, коли людина здригалася й присідала під його клешнею.
— Як ся маєш, Плюмітасе?..
Розбійника він бачив уперше. Від цієї грубої, непоштивої ласки бандит весь зіщулився, мов наготувався до стрибка, і його правиця з карабіном смикнулася вгору. Сині очиці втупились у пікадора й упізнали його.
— Ти Потахе, еге ж? Бачив, як ти колов бика списом на кориді в Севільї. Ну й падаєш же ти, друзяко! Як це досі ти не скрутив собі в’язи?.. Чи, може, ти залізний?
І, ніби відповідаючи на дружнє привітання, схопив пікадора шкарубкими пальцями вище ліктя і, захоплено усміхаючись, помацав біцепс. Обидва стояли і приязно дивились один на одного. Пікадор гучно зареготав.
— Ха-ха-ха! Я уявляв тебе грізнішим, Плюмітасе… Але дарма — ти й так хлопець хоч куди.
Розбійник повернувся до матадора й спитав:
— У вас можна поснідати?
Гальярдо повів рукою жестом великого пана.
— Жоден гість Рінконади не йде звідси, не поснідавши.
Усі зайшли на кухню, просторе помешкання з пузатим каміном, де звичайно приймали гостей.
Матадор сів у крісло з бильцями, і дочка управителя подала йому черевики — він-бо так квапився з несподіванки, що вискочив надвір у кімнатних капцях.
Бачачи, що розбійник поводиться чемно, Насйональ теж захотів приєднатись до товариства і з’явився з пляшкою місцевого вина та склянками.
— Знаю я й тебе, — мовив бандит, звертаючись до Насйоналя так само просто, як і до пікадора. — Бачив, як ти встромляєш бандерильї. Коли захочеш, у тебе це виходить непогано… Але до бика слід підходити ближче…
Почувши цю пораду, Потахе й матадор засміялися. Плюмітас простяг руку по склянку, але йому заважав карабін, що стояв у нього між коліньми.
— Відстав його, чоловіче, — сказав пікадор. — Ти ж тут гість — навіщо тобі ця пукавка?
Розбійник споважнів. Нехай стоїть там, де стоїть — така в нього звичка. З карабіном він не розлучається навіть коли спить. На згадку про зброю, яка наче приросла до його тіла, Плюмітас спохмурнів і з тривогою розглянувся довкола. На його обличчі можна було прочитати, що він звик постійно триматися насторожі, не довіряти нікому й покладатися лиш на себе, ні на мить не забуваючи про небезпеку, яка чигає на нього повсюди.
Через кухню пройшов наймит і попрямував до дверей.
— Куди зібрався цей чоловік?
І розбійник весь напружився, підсунувши коліньми карабін ближче до себе.
Почувши, що наймит іде на поле, де сьогодні працюють поденники, Плюмітас заспокоївся.
— Ось що я скажу вам, сеньйо Хуане. Я приїхав сюди, бо давно хотів познайомитися з вами і маю вас за кабальєро, нездатного зрадити гостя… До того ж ви, напевне, чули, хто такий Плюмітас. Його не так легко схопити, а хто спробує — дорого заплатить.
Перше ніж маестро встиг відповісти, втрутився пікадор:
— Не будь йолопом, Плюмітасе. Ти тут серед друзів, поки пристойно поводишся і не робиш дурниць.
Бандит відразу заспокоївся й заговорив з пікадором про свого коня, всіляко його вихваляючи. Обидва захопилися розмовою, бо ж усе їхнє життя минало в сідлі, і кінь для них був дорожчий за людину.
Гальярдо, ще як слід не спам’ятавшись, походжав туди-сюди по кухні, а тим часом наймички, смагляві дужі дівчата, розпалювали вогонь і готували сніданок, скоса зиркаючи на славетного Плюмітаса.
Матадор, усе ходячи по кімнаті, зрештою підступив до Насйоналя і попросив його піднятися до доньї Соль. Нехай вона поки що не спускається вниз. Розбійник після сніданку, мабуть, відразу поїде. Нащо їй зустрічатися з цим жалюгідним чоловіком?..
Бандерильєро вийшов, а Плюмітас, помітивши, що маестро не бере участі в розмові, став із цікавістю розпитувати його, в яких коридах він ще виступить до кінця року.
— Я завзятий «гальярдист», ви знаєте? Скільки разів плескав вам у долоні — ви й не повірите. Бачив вас на аренах Севільї, Хаена, Кордови… і ще в багатьох містах.
Гальярдо був вражений. Невже він може спокійно сидіти на коридах, коли за ним ганяється ціле військо? Плюмітас поблажливо посміхнувся.
— Пхе! Я буваю всюди. Їду, куди мені заманеться.
Потім став розповідати, що не раз перестрівав матадора, як той їхав до маєтку, коли в компанії, а коли й сам. Гальярдо завжди проминав розбійника, не звертаючи на нього уваги, мабуть, думав, що то якийсь наймит скаче верхи до ближнього села або до пастушої хатини.
— Коли ви їхали з Севільї купувати оті два млини в долині, я перестрів вас на дорозі. Ви мали при собі п’ять тисяч дуро. Адже так? Признайтеся по правді. Як бачите, я про це знав… Іншого разу ви їхали на отій чортопхайці, що її називають автомобілем, з одним севільським сеньйором — мабуть, то ваш повірений. Ви їхали підписувати нотаріальний акт на купівлю Чернецького оливняка, і грошей у вас було ще більше.
Гальярдо напружив пам’ять і пригадав, що справді все було саме так. Він неабияк здивувався. То для цього чоловіка не існує таємниць? А бандит, хизуючись своїм добрим ставленням до тореро, став похвалятися, що для нього перешкод не існує.
— Ви гадаєте, на автомобілі від мене можна втекти? Дідька лисого! Того звіра я спиняю просто — оцією штукою. — І Плюмітас показав на свій карабін. — Якось у Кордові мені треба було поквитатися з одним багатим сеньйором, моїм ворогом. Прив’язав я свого коника край дороги і став чекати. Дивлюся, мчить ота чорна потвора, здіймаючи хмари диму й куряви. Я підняв руку, але він і не думає спинятися, і тоді я вгатив кулю в колесо. Тарадайка прокотилася ще трохи та й стала, а я підбіг і поквитався з сеньйором. Чоловік, який уміє вгатити кулю куди йому треба, зупинить на шляху хоч кого.
Гальярдо був здивований і приголомшений, слухаючи, з якою професійною невимушеністю розповідає Плюмітас про свої подвиги на великій дорозі.
— Вас мені не було причини спиняти. Ви не з багатіїв. Ви такий самий бідняк, як і я, правда, вам трохи більше щастить, та й ремесло у вас пристойніше. Але якщо ви й маєте гроші, воші вам не задарма дістались. Я вас дуже шаную, сеньйо Хуане. Ви подобаєтесь мені, бо ви матадор совісний, а я люблю сміліших людей. Ми з вами майже товариші: обидва постійно дивимося смерті в очі. Через те, хоча ви мене й не знали, я завжди вас пропускав, ніколи не брав від вас навіть цигарки, та ще й стежив, щоб ніхто не зачепив вас і пальцем, щоб якийсь мерзотник не скористався, бува, з мого імені й не вийшов на дорогу, назвавшися Плюмітасом, бо на цьому світі чого тільки не трапляється…
Несподівана поява урвала мову розбійника, а матадор аж скривився від невдоволення. А хай йому чорт! Донья Соль! Він же звелів Насйоналеві… Бандерильєро з’явився в дверях кухні слідом за дамою і кілька разів скрушно знизав плечима й розвів руками, показуючи маестро, що всі його вмовляння та поради виявились марними.
Донья Соль вийшла у своєму дорожньому костюмі, похапцем причесавшись та закрутивши вузлом золоті коси. Плюмітас у маєтку! Яке щастя! Учора вона думала про нього майже цілу ніч, не можучи заснути й умліваючи від солодкого жаху, і твердо вирішила вранці об’їхати верхи всі навколишні пустельні поля — ану ж пощастить перестріти таємничого розбійника. І ось, паче думки доньї Соль передавались на відстань, злочинець скорився її волі і з самого ранку з’явився в маєток.
- Предыдущая
- 40/79
- Следующая
