Кров і пісок - Ібаньєс Бласко - Страница 20

• Предыдущая
• 20/79
• Следующая

Від того дня їхній дім став ніби святилищем; щодня в патіо бували сотні людей, які приходили привітати Гальярдо, «першого матадора світу», що сидів у плетеному кріслі, поклавши ногу на табурет, і спокійно курив, ніби геть забув про свою жахливу рану.

Не минуло й місяця, як доктор Руїс, який супроводжував пораненого матадора до Севільї, оголосив його цілком здоровим, дивуючись залізному організмові свого пацієнта. Легкість, з якою одужували тореро, була для лікаря таємницею, незважаючи на його велику хірургічну практику. Вимазаний кров’ю та кізяками ріг, часто роздроблений на тонесенькі гострі скалки, глибоко проникав у тіло, роздирав м’язи, руйнував тканину. І все ж таки ці страшні рани гоїлися куди скоріше, ніж звичайні.

— Не знаю, в чім тут річ — справжня загадка, — з подивом казав старий хірург. — Або на цих хлопцях рани гояться, як на собаці, або ріг, хоч який він брудний, має не відомі нам цілющі властивості.

Незабаром Гальярдо знову вийшов на арену, і поранення анітрохи не остудило його відваги, як пророкували недоброзичливці матадора.

На п’ятому році подружнього життя еспада приготував для дружини та матері чудовий сюрприз. Він придбав землю — справжній великий маєток з неозорими угіддями, оливняками, млинами, чередами худоби; такий самий маєток, якими володіють найбагатші сеньйори Севільї.

Як і всі тореро, Гальярдо мріяв стати поміщиком, володіти табунами коней і чередами худоби. Багатства городянина — цінні папери та інше — не приваблюють тореадорів, вони в цьому нічого не тямлять. Бики нагадують їм про зелені луки; коні — про широкі простори. Тореро конче треба постійно рухатись і тренуватись, виїздити взимку на полювання та верхові прогулянки, і тому кожен із них мріє про власну землю.

Для Гальярдо багатієм був лише господар маєтку, той, хто має багато коней і худоби. Ще в часи його убогої юності, коли він мандрував пішки повз оливняки і бачив навколо безкраї простори, зародилося в ньому палке бажання володіти широченними ланами, які належали б тільки йому, які він міг би огородити колючим дротом і не пускати туди нікого.

Повірений Хуана знав про цю мрію. Дон Хосе розпоряджався всіма прибутками Гальярдо, отримував гроші за його виступи і провадив підрахунок. Але марно намагався він розтлумачити своєму матадорові, як стоять його справи.

— Я не розуміюся на цій музиці, — казав Гальярдо самовдоволено. — Моє діло — вбивати биків. Робіть як знаєте, доне Хосе. Я довіряю вам, адже ви тільки про мою користь і дбаєте.

І дон Хосе, що геть занедбав свої власні справи, яким сяк-так давала лад дружина, клопотався тільки про маєтність матадора, виявляв справжній хист лихваря, вкладаючи його гроші під великі проценти.

Одного дня він весело сказав своєму підопічному:

— Я вже знайшов якраз те, що тобі треба. Величезний маєток, і до того ж дуже дешевий: справжня знахідка. На тому тижні підпишемо купчу.

Гальярдо спитав, де розташований і як називається цей маєток.

— Називається він Рінконада.

Так здійснилася найзаповітніша Хуанова мрія.

Коли Гальярдо з дружиною та матір’ю приїхав у Рінконаду, щоб вступити у володіння маєтком, він показав їм стодолу, де колись ночував з друзями по бродяжництву, кімнату, в якій обідав разом із господарем, і маленьку арену, де заколов бичка, уперше в своєму житті заслуг живши право їхати в поїзді, не ховаючись під лавою.

Взимку, якщо Гальярдо не був у Рінконаді, в їдальні його міського дому щовечора збиралась компанія друзів.

Першими звичайно приходили лимар та його дружина — двоє їхніх малюків постійно жили в домі еспади. Кармен хотіла, щоб найменшенькі діти зовиці були коло неї — тиша великого будинку пригнічувала молоду жінку, нагадувала про власну безплідність. Малята любили її і почасти від щирого почуття, почасти скоряючись напучуванням батьків, щохвилини лащилися до вродливої тітки та доброго знаменитого дядька, цілували їх і горнулися до них, мов кошенята.

Енкарнасйон була гладка, як і її мати. Від безперервних пологів живіт у неї одвис, на верхній губі з роками з’явилися вусики. Вона раз у раз облесливо посміхалася до зовиці та вибачалася, що тій доводиться терпіти з її дітьми стільки клопоту.

Та перш ніж Кармен встигала відповісти, втручався лимар:

— Облиш, жінко. Ці двоє так люблять своїх дядька та тітку. Маленька жити не може без любої тітусі Кармен…

І двійко небожат жили тут, мов у себе вдома. Своїм лукавим дитячим розумом вони вгадували, чого сподіваються від них батьки, й осипали ніжними пестощами багатих родичів, про яких усі говорять з такою пошаною. Повечерявши, вони цілували руку сеньйорі Ангустіас та своїм батькам, кидались на шию Гальярдо й Кармен і йшли спати.

Бабуся сиділа на чільному місці за столом. Коли в еспади збиралися гості, майже завжди люди з певним становищем, старенька відмовлялася сідати на почесному місці.

— Е, ні, — заперечував Гальярдо. — Ви, матусю, в нас голова. Сідайте сюди, а то не будемо їсти.

І, взявши її під руку, ласкаво вів до столу, ніби своєю пошаною і любов’ю хотів винагородити матір за все те горе, якого завдав їй за роки бродяжницького дитинства.

Коли увечері приходив Насйональ, — завжди з таким виглядом, ніби навідувати маестро входило в його обов’язки бандерильєро, — товариство одразу веселішало. Гальярдо, який сидів з непокритою головою і начесаною майже на чоло колетою, схожий у своїй дорогій хутряній куртці на багатого поміщика, весело вітав гостя. Ну, що там чувати в колах любителів? Які ходять плітки?.. Чи скоро буде в нас республіка?

— Гарабато, налий Себастьянові вина.

Але Себастьян, на прізвисько Насйональ, відмовлявся від частування. Не треба йому вина, він не п’є. Через пияцтво робітничий клас скніє в темряві. На ці слова товариство вибухало реготом, хоча чуло їх майже щодня. Бандерильєро вже осідлав свого коника.

Тільки лимар не сміявся, дивлячись на Себастьяна ворожим поглядом. Він ненавидів Насйоналя, вбачаючи в ньому суперника. Бандерильєро був зразковий сім’янин і теж багатодітний, у його таверні крутився навколо материної спідниці цілий рій малечі. Двох найменших хрестили Гальярдо та його дружина, отже, еспада й бандерильєро стали кумами. Лицемір! Щонеділі приводить у дім Гальярдо обох хрещеників у святкових костюмчиках, щоб ті поцілували руку хрещеним батькам. Щоразу як Насйоналеві діти отримували якийсь подарунок, лимар бліднув від обурення. Таж вони грабують його дітей! Чи не сподівається бандерильєро, що якась частина майна еспади дістанеться в спадок хрещеникам? Злодій! Яке він мас відношення до їхньої родини?..

Лимар завжди зустрічав слова Насйоналя ворожою мовчанкою і лютим поглядом, а часом відверто висловлював свою ненависть, заявляючи, що, якби його воля, він би постріляв усіх тих, хто баламутить народ і підбурює всякий набрід проти порядних людей.

Насйональ був на десять років старший за свого маестро. Коли Гальярдо тільки починав виступати в капеях, той уже повернувся з Америки, де вбивав биків на арені Ліми і брав участь як бандерильєро в уславлених квадрильях. На початку своєї кар’єри, коли Насйональ був молодий і спритний, він досяг певної популярності. Якийсь час його навіть вважали «тореро майбутнього», і севільські любителі покладали на нього великі надії, сподіваючись, що він затьмарить матадорів з інших провінцій. Але невдовзі ці надії розвіялись. Повернувшись з Америки, окутаний туманною славою далеких подвигів, Насйональ виступив на арені Севільї як матадор. Люди валом посунули на нього дивитись, багатьом не дісталося квитків. Але у вирішальний момент «йому зрадила мужність», як висловлювались любителі. Бандерильї він устромляв майстерно, з упевненістю досвідченого й сумлінного трудівника, який чесно виконує свій обов’язок, але коли пролунав сигнал убити бика, інстинкт самозбереження виявився сильнішим за волю і не дав матадорові наблизитися до рогів, отож він так і не зміг скористатися перевагами свого чималого зросту та дужої руки. І Насйональ свідомо відмовився від високих почестей у тавромахії, змирився з долею ремісника. Він буде бандерильєро — і тільки. Слугуватиме іншим тореро, молодшим за нього. Цього досить, щоб прогодувати родину, а також відкласти якісь копійки і згодом розпочати своє маленьке діло. Доброта і чесність Насйоналя стали приказкою серед людей з колетою. Дружина Гальярдо дуже любила бандерильєро і вірила, що він як ангел-охоронець збереже для неї чоловікову вірність. Коли влітку квадрилья виступала в якомусь провінційному містечку і ввечері Гальярдо з усіма своїми людьми йшов у кафешантан, прагнучи захмеліти й повеселитися після важкого дня, мовчазний і суворий Насйональ сидів серед наквацьованих співачок у прозорих халатиках, немов чернець-пустельник у колі александрійських куртизанок.

• Предыдущая
• 20/79
• Следующая