Війна з саламандрами - Чапек Карел - Страница 9

• Предыдущая
• 9/48
• Следующая

— Яка краса! — у захваті прошепотів він. — Це наче сон, капітане!

— Ja, — незворушно відказав капітан. — Гарні. А акул за той рік, що я з ними пробув, вони забили з тридцять. У мене тут записано, — він поплескав по нагрудній кишені. — Зате скільки я їм ножів дав — і п’ять гарпунів… Мені ті ножі обійшлися мало не по два американських долари аріесе, за штуку цебто. Добрячі ножі, хлопче, з тієї сталі, що її не бере ніяка rust.

— Іржа.

— Ja. Бо то мусили бути підводні ножі — для моря. Та ще й батаки купу грошей мені коштували.

— Які батаки?

— А тубільці на тому острові. У них такий забобон, що ті tapa-boys — буцімто чорти, і вони їх страшенно бояться. Тож як побачили, що я з тими їхніми чортами розмовляю, то хотіли мене на смерть убити. Цілі ночі дзвонили в дзвони, щоб тих чортів, мовляв, відігнати геть від свого кампонгу. Страшенний ґвалт здіймали, сер. А вранці тоді щоразу вимагали, щоб я їм за те дзвоніння платив. Мовляв, за клопіт. Та нічого не вдієш: ті батаки страшенні злодюги. Але з tapa-boys, сер, із тими ящірками можна було б провадити чесний бізнес. Ось як. Дуже вигідне діло, пане Бонді.

Г. X. Бонді здавалось, наче він снить.

— Купувати в них перли?

— Ja. Тільки в Девл-Беї перлів уже нема, а на інших островах нема tapa-boys. Ось у чому вся річ, брате. — Капітан Й. ван Тох гордо надув щоки. — Оце й є та велика комерція, що я придумав. Хлопче, — сказав він, штрикаючи товстим пальцем у повітря, — адже ж тих ящірок хтозна-як побільшало, відколи я став опікуватися ними! Вони тепер можуть оборонятись, you see[58]? Га? І буде їх усе більше й більше! Ну як, пане Бонді? Правда, розкішна комерція?

— До мене чогось не доходить, що ви маєте на увазі, — невпевнено промовив Г. X. Бонді.

— Таж розвозити tapa-boys на інші перлові острови, — нарешті виклав своє капітан. — Я спостеріг, що ті ящірки не можуть самі перебратися через глибоке відкрите море. Вони можуть трохи плавати, а трохи чапати по дну; але на великій глибині для них занадто сильний тиск води: вони, бач, дуже м’які. Та якби я мав такий пароплав, щоб у ньому зробити такий tank — басейн для води, — то міг би розвозити їх куди схочу, see? А вони б там шукали перлів, а я б їздив до них і привозив їм ножі, гарпуни та всяку всячину. Ті бідолахи там у Девл-Беї так роз… розпоросились, чи як?

— Розплодились.

— Ja, так розплодилися, що їм скоро вже не буде чого їсти. Вони їдять усяку там дрібну рибку, та молюсків, та різних водяних комах; але, певно, зможуть жерти й картоплю, і сухарі, і всякий звичайний харч. Тож їх можна б і годувати в тих Іапкз на судні. А я б їх у підходящих місцях, де не густо людей, пускав назад у воду й улаштовував там такі… такі farms[59] для тих моїх ящірок. Бо я б хотів, щоб вони могли прогодуватися. Вони дуже славні й розумні тварини, пане Бонді. Та ти сам, як побачиш їх, то скажеш: гелло, capitain, корисна в тебе худібка. Ja. А люди тепер аж казяться за перлами. Оце і є той великий бізнес, що я придумав.

Г. X. Бонді розгубився.

— Мені страшенно шкода, капітане, — почав він нерішуче, — але… я справді не знаю…

Голубі,очі капітана ван Тоха налилися слізьми.

— Отож-бо й лихо, хлопче. Я б тобі лишив усі ці перли як… як guaranty[60] за судно, але сам я того судна купити не можу. Я знаю одне дуже підходяще в Роттердамі… з дизельним двигуном…

— А чого ви не запропонували цієї справи комусь у Голландії?

Капітан покрутив головою.

— Я тамтешніх людей знаю, хлопче. З ними я про це діло не можу говорити. Я міг би… — додав він замислено. — Я міг би возити на тому судні й інші речі, всілякі goods[61], сер, і продавав би на тих островах, іа, це б я міг робити. У мене там сила знайомств, пане Бонді. А водночас міг би мати на судні такі tanks для тих моїх ящірок…

— Про це, мабуть, можна поміркувати, — сказав пан Бонді. — Бо якраз недавно… Атож, нам треба шукати нових ринків для нашої промисловості. Якраз недавно я розмовляв про це з кількома людьми… Я не від того, щоб купити одно-двоє суден: одне для Південної Америки, а друге — для східних країв…

Капітан ожив.

— І добре зробиш, пане Бонді. Судна тепер страшенно дешеві, їх можна накупити повну гавань… — і капітан ван Тох пустився в технічні подробиці, де й за яку ціну продаються всякі vessels, boats і tank-steamers[62]; Г. X. Бонді не слухав його, а тільки розглядав.

Г. X. Бонді знався на людях. Він ні на мить не сприймав серйозно ящірок капітана ван Тоха; але сам капітан здавався йому вартим уваги. Чесний чоловік, безперечно. І знає умови там, на Півдні. Звичайно, божевільний. Але з біса симпатичний. У серці Г. X. Бонді забриніла якась фантастична струна. Кораблі з перлами й кавою, кораблі з прянощами й усіма пахощами Аравії. Г. X. Бонді опанувало те невиразне почуття, яке з’являлось у нього перед кожною важливою і вдалою постановою, — почуття, яке можна виразити словами: “Сам не знаю чому, але, мабуть, візьмусь за це діло”. А capitain van Toch тим часом малював у повітрі своїми ручиськами судна з awning-decks[63] або з quarter-decks[64], розкішні судна, хлопче…

— Знаєте, що, капітане Вантох, — раптом сказав Г. X. Бонді, — приходьте ще раз за два тижні. Тоді й поговоримо про судна.

Capitain van Toch зрозумів, як багато означають ці слова. Він почервонів з радості і насилу вимовив:

— А ящірок… можна буде мені возити на тому пароплаві?

— Аякже! Тільки, прошу вас, нікому про них не кажіть. А то люди подумають, що ви збожеволіли… та й я з вами.

— А оці перли можна залишити тут?

— Можна.

— За., тільки мені треба вибрати дві гарненькі перлини, я хочу їх комусь послати.

— Кому?

— А одним там двом гесіасіогз. Ja, хай йому біс, стривай.

— Що?

— Сто чортів, як же їх звати? — Капітан ван Тох розгублено закліпав голубими очима. — От же дурна голова в мене, брате. Я вже не пам’ятаю, як звалися ті два bous…

— Щоб я пропав, коли це не Єнсен! — вигукнув якийсь чоловік у марсельському шинку.

Швед Єнсен звів очі.

— Стривай, — сказав він, — і помовч поки я тебе згадаю.

Він узявся рукою за лоб.

— “Морська чайка”? Ні. “Імператриця Індії”? Ні. “Пернамбуко”? Ні. Ага, згадав: “Ванкувер”. Три роки тому на “Ванкувері”, лінія Осака — Фріско[65]. А звати тебе Дінгль, шибайголово, і ти ірландець.

Чоловік вишкірив жовті зуби й сів за стіл.

— Right[66], Єнсене. І п’ю будь-яку горілку, коли частують. Звідки ти тут узявся?

Єнсен кивнув головою кудись убік:

— Я тепер плаваю на лінії Марсель — Сайгон. А ти?

— А я маю відпустку, — похвалився Дінгль. — То оце їду додому — подивитися, скільки там у мене прибуло дітей.

Єнсен поважно закивав головою.

— Що, знов витурили? Пияцтво на службі і таке інше. Якби ти, хлопче, ходив до Християнської спілки, як я, то…

Дінгль весело вишкірився.

— Оце тут твоя Християнська спілка?

— Таж сьогодні субота, — буркнув Єнсен. — А де ж ти плавав?

— А на одному трампі, — ухильно відказав Дінгль. — Усякі острови там на Півдні.

— Хто капітан?

— Такий собі ван Тох, голландедь, чи що.

Швед Єнсен на хвильку замислився.

— Капітан ван Тох. Я з ним теж колись плавав, брате. Судно — “Кандон-Бандунг”. Лінія — від чорта до диявола. Гладкий, лисий і лається навіть по-малайському, аби крутіш було. Знаю добре.

• Предыдущая
• 9/48
• Следующая