Війна з саламандрами - Чапек Карел - Страница 26

• Предыдущая
• 26/48
• Следующая

Такий лад порушується тільки двічі на рік. Один. раз — у час парування, коли саламандр на два тижні полишають самих на себе, а другий — коли до ферми прибуває танкер синдикату “Саламандра” й привозить управителеві розпорядження, скільки саламандр і яких категорій слід відіслати. Вантаження відбувається вночі: судновий офіцер, управитель ферми й ветеринар сидять біля столика з лампою, а тим часом наглядачі й матроси відрізують саламандрам дорогу до моря. Потім саламандри одна по одній підходять до столика, де визначають їхню придатність до роботи. Відібрані тварини йдуть до шлюпок, якими їх відвозять на танкер. Здебільшого вони проробляють усе це добровільно, тобто скоряються суворому наказові, й лише зрідка доводиться вдаватись до помірного фізичного насильства — наприклад, зв’язувати їх. Спаун, чи то пуголовків, просто виловлюють сітями.

Так само гуманно й гігієнічно здійснюється транспортування саламандр танкерами. Воду в резервуарах замінюють через день за допомогою помп; годують тварин дуже поживно. Смертність під час перевезення ледве досягає десяти процентів. Товариство захисту тварин домоглося, щоб на кожному танкері був судновий священик, який наглядає за тим, щоб із саламандрами поводились людяно, й щоночі виголошує перед ними проповідь, навчаючи їх передусім пошани до людей, вдячності, послуху, любові до майбутніх роботодавців, чиє єдине бажання — по-батьківському дбати про їхній добробут. Правда, саламандрам дуже важко розтлумачити, що означає “дбати по-батьківському”, бо їм невідомо саме батьківство. Поміж освіченішими саламандрами поширилося таке прізвисько для суднових капеланів: “Тато-Саламандра”. Велику користь дає й демонстрація навчальних фільмів, у яких саламандрам під час перевезення показують або дива людської техніки, або ж їхні майбутні завдання та обов’язки.

Є люди, що розшифровують скорочення S-Trade — торгівля саламандрами — як Slave-Trade, тобто “работоргівля”. Отож ми, як безсторонні спостерігачі, можемо сказати: якби в давнину работоргівля була так добре організована й провадилась у таких бездоганно гігієнічних умовах, як нинішня торгівля саламандрами, то рабам можна було б тільки позаздрити. А надто з дорожчими саламандрами поводяться дуже пристойно і дбайливо, хоч би вже через те, що капітан і команда судна відповідають за життя довірених їм саламандр своєю платнею і преміями. Автор цієї статті на власні очі бачив, як глибоко зворушились навіть найзагартованіші моряки на танкері “S. S. 14”, коли двісті сорок першорядних саламандр у одному басейні Заслабли на тяжкий пронос. Вони ходили дивитись на нещасних тварин мало не плачучи й давали вихід людським почуттям у грубуватих словах: “Чорти б його забрали, це падло!”

Коли прибутки з експорту саламандр пішли вгору, виникла, звичайно, і “дика” торгівля. Синдикат “Саламандра” неспроможний був контролювати й експлуатувати всі колонії саламандр, які покійний капітан ван Тох розсіяв зокрема по дрібних та віддалених острівцях Мікронезії, Меланезії й Полінезії, отож багато заток із саламандрами було полишено напризволяще. Внаслідок цього поряд з регулярним розведенням саламандр набуло чималих розмірів виловлювання диких амфібій, що багатьма рисами нагадувало колишній тюленячий промисел; це полювання було до певної міри нелегальне, та оскільки законів про охорону саламандр не існувало, то в найгіршому разі мисливців карали тільки як за порушення кордонів тієї чи іншої держави; а з другого боку, оскільки саламандри на тих островах страшенно розплодились і часом завдавали шкоди тубільцям, плюндруючи поля й городи, на цей “дикий” вилов саламандр дивилися крізь пальці, вважаючи його природним регулюванням приросту їхньої чисельності.

Наведемо тогочасний репортаж, писаний очевидцем:

КОРСАРИ XX СТОРІЧЧЯ

Е. Е. К.[103]

Об одинадцятій годині вечора капітан нашого судна наказав спустити державний прапор і приготувати шлюпки. Ніч була місячна, все сповила срібляста імла. Ми повеслували до острівця — здається, то був острів Гарднера з групи Феніксових островів. У такі місячні ночі саламандри виходять на берег і танцюють; до них можна підійти зовсім близько, і вони не почують вас, так захоплює їх той німотний танок. Двадцятеро нас зійшло на берег із веслами в руках, і, розсипавшися цепом, ми почали оточувати півколом темний гурт, що тупцявся на рівному піску в холодному світлі місяця.

Враження, яке справляє танець саламандр, важко передати. Сотень зо три тварин сидять на задніх лапах рівненьким колом, передом до центра його. Всередині коло порожнє. Саламандри не ворушаться, вони ніби заціпеніли й скидаються на кільцевий частокіл довкола якогось таємничого жертовника; але тут нема ні жертовника, ні ідола. Раптом одна з тварин зацмокає: “Ц-ц-ц” — і починає крутити верхньою половиною тулуба. Цей коливний рух передається далі й далі, і за кілька секунд уже всі саламандри крутять верхньою половиною тіла, не зрушуючи з місця, швидше й швидше, безгучно, дедалі несамовитіше, в якомусь шаленому сп’янілому вируванні. Десь за чверть години одна, друга, третя саламандра, вибившись із сили, похитається знеможено й заціпеніє; і знов усі сидять непорушно, мов статуї. А ще за хвилинку озветься тихе: “Ц-ц-ц”, інша саламандра починає звиватися, і її танець відразу перекидається на все коло. Я розумію, що мій опис дуже сухий, але додайте до нього в уяві крейдяно-біле місячне світло та протяглий, ритмічний шум прибою, і ви відчуєте весь нездоланний чар цієї сцени. Я застиг на місці; мимовільне почуття подиву й жаху здушило мені горло. “Ворушися, ти! — гримнув на мене найближчий сусід. — Цеп розірвеш!”

Ми все тісніше стискали своє коло довкруг хороводу саламандр. Матроси держали весла напереваги й перемовлялися швголосом — скоріш через те, що була ніч, ніж із страху, Що почують саламандри. “Бігом до них!” — скомандував офіцер. Ми кинулись до розвированого хороводу, і весла глухо загупали по спинах саламандр. Аж тоді перелякані тварини сахнулися до центра кола; декотрі намагались вислизнути поміж веслами і втекти до моря, але удари весел відкидали їх назад, і вони верещали від болю й ляку. Ми зганяли їх веслами досередини, і вони пхалися, тислися, лізли одна на одну. Десятеро матросів затискало їх в огорожі з весел, ще десятеро штурхали й били веслами тих, котрі силкувались прорватися назовні. Перед нами був суцільний клубок чорного м’яса, що звивалось, корчилось, розпачливо квакало, а на нього сипались глухі удари. Потім між двома веслами відкрився прохід, ним прослизнула одна саламандра — і впала, приголомшена ударом кийка по потилиці; за нею вибігла друга, третя, і за хвилину їх лежало там уже два десятки. “Закрити!” — наказав офіцер, і прохід між веслами зімкнувся. Буллі Біч і метис Дінго почали хапати приголомшених саламандр за лапи й по дві зразу волокти по піску до шлюпок, мов лантухи. Часом безвладне тіло застрягало між камінням, матрос злісно шарпав за ногу, і вона відривалась. “То дарма, — буркав старий Майк, що стояв поруч мене. — Відросте нова”. Коли непритомних саламандр повкидали до шлюпок, офіцер сухо сказав: “Давайте далі”. І знову на потилиці саламандрам посипались удари кийків. Той офіцер, Белламі на прізвище, був культурний, спокійний чоловік, чудовий шахіст; але на полюванні — чи, краще сказати, на промислі — хіба до сентиментів? Таким способом було схоплено понад двісті приголомшених кийками саламандр; десятків із сім — очевидно, неживих, яких не варт було забирати — лишилося на місці.

На судні спійманих саламандр повкидали в резервуари. Наше судно було старим нафтовим танкером; погано вимиті резервуари тхнули гасом, а на воді в них мінилась райдужна масна плівка. Люки над ними були поздіймані, щоб проходило повітря. Коли туди повкидали саламандр, вода стала схожою на якусь огидну густу юшку з локшиною. Де-не-де там щось кволо, безсило ворушилось, але першого дня саламандр не чіпали, дали їм спокій — хай трохи оклигають. Другого дня прийшли четверо матросів з довгими тичками й заходилися штрикати ними в ту “юшку” (професіональним жаргоном вона й справді називається “суп”); перемішуючи чорні тіла, вони придивлялись, котрі не рухаються чи з котрих відпадає м’ясо, і, підчепивши їх гаками, витягали з резервуару. “Юшка чиста?” — спитав потім капітан. “Чиста, сер!” — “Долийте води!” — “Так, сер!” Таке очищання юшки треба було робити щодня, і за кожним разом доводилось викидати в море від шести до десяти голів “зіпсованого товару”, як кажуть на таких суднах; від нашого танкера не відставала зграя великих, ситих акул. Від резервуарів жахливо смерділо; хоч воду час від часу замінювали, вона була жовта, в ній плавав послід саламандр та розмоклі сухарі й мляво ворушились або отупіло лежали, важко дихаючи, чорні тіла. “Цим іще добре, — запевняв старий Майк. — Я бачив, як на одному пароплаві їх перевозили в цистернах з-під бензолу, то там вони всі передохли”.

• Предыдущая
• 26/48
• Следующая