Выбери любимый жанр

Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер - Страница 60


Изменить размер шрифта:

60

Це може здатися дивним, але тільки тієї миті я пригадав усі неясні натяки на якогось іспанця, поява якого в Ярмуті так схвилювала батьків. Як на те, того дня голова моя була забита лише думками про Лілі, ні для чого іншого просто не лишалося місця.

“Напевно, це і є той чоловік”, — сказав я собі. Більше я ні про що не встиг подумати, бо іспанець спрямував на мене тонке вістря шпаги, і я ледве відскочив і хотів тікати, бо був зовсім беззбройний, якщо не брати до уваги палиці, і в такій втечі не було б нічого ганебного. Проте при всій моїй спритності я не уникнув клинка, що був націлений прямісінько в серце, але він пройшов крізь мій лівий рукав і крізь м’язи передпліччя. Біль від рани відразу примусив мене забути про втечу. Мене раптом охопила холодна лють і палке бажання убити негідника, який без жодних мотивів накинувся на беззбройного. В руках у мене був мій вірний дубець, що здається жалюгідною зброєю в порівнянні з толедським клинком у руках вправного зарізяки. Але у неї є одна перевага. Коли палиця націляється на когось, той одразу забуває про те, що у нього в руках смертоносний клинок, і прагне передовсім захистити голову.

Саме так і відбувався наш поєдинок. Палиця обрушилася на його кисть. Від удару шпага впала в траву. Проте я вже не міг стриматися, бо вся кров у мені аж кипіла. Наступний удар припав супротивнику по щелепі: він позбувся зуба і впав на землю. Я схопив його за ногу і взявся нещадно молотити як снопа. Він аж корчився, як змій із перебитим хребтом, і вивергав жахливі прокляття. Проте жодного разу не скрикнув і не попросив пощади. Нарешті я втихомирився і став роздивлятися свого супротивника. Воістину він був хоч куди — весь у саднах, синцях і виваляний у пилюці! Зараз навряд чи хто-небудь упізнав у ньому чепуристого жевжика, якого я зустрів кільканадцять хвилин тому.

— Ну як, іспанський сеньйоре, отримали на горіхи? — запитав я. — Не знаю, що мене стримує, а треба було б вчинити з тобою точнісінько так, як і ти хотів зробити зі мною, хоча я тебе й не чіпав!

З цими словами я підняв його шпагу і приставив вістря йому до горла.

— Добий, клятий виродку! — прохрипів іспанець. — Краще померти, ніж жити після такої ганьби!

— О ні! — відповів я. — Я не який-небудь чужоземний заброда. Беззбройних я не вбиваю. Тобі доведеться відповісти за все перед судом. Для таких, як ти, у наших катів завжди знайдеться мотузка.

— У такому разі тобі доведеться тягти мене в суд на собі, — прохрипів він і заплющив очі, немов знепритомнівши. Мабуть, справді, втратив памороки.

Тої миті, коли я стояв і роздумував, що мені далі робити з цим мерзотником, погляд мій випадково ковзнув крізь кущі, і десь оддалік раптом промайнула знайома біла сукенка. Мені здалося, що дівчина віддаляється, наче знудившись чекати того, хто надто запізнився. Я подумав, що коли потягну цього чоловіка в сільську каталажку або ще в якесь інше надійне місце, мені вже не вдасться сьогодні зустрітися з моєю коханою, а коли ще випаде така нагода — хтозна! Я подумав, що він і так нікуди не дінеться.

Кінь іспанця пощипував траву кроків за двадцять від мене. Я підійшов, відчепив повід і якомога міцніше прив’язав чужоземця до дерева, що стояло віддалік.

— Охолонь тут трохи, поки я не звільнюся, — промовив я. — Потім я з тобою розберуся.

Але коли я кинувся наздоганяти Лілі, в душу мою закрався сумнів. Я знову пригадав страх матері і квапливий від’їзд батька до Ярмуту через клятого іспанця. І треба ж, саме сьогодні іспанець з’являється в Дитчингемі і, ледве почувши моє ім’я, накидається на мене як скажений, намагаючись убити. Можливо, це і є та людина, якої так боялася моя мати? Чи правильно я зробив, залишивши його без нагляду тільки заради того, щоб зустрітися зі своєю милою? В глибині душі я відчував, що скоїв щось не те, проте пристрасть моя була така глибока, а серце вабило мене з такою нестримною силою, що я забув усі свої побоювання.

Якби ж то знаття! Якби я тоді повернувся, ми б не спізнали невідворотної смерті, а я не скуштував би туги вигнання, гіркоти рабства і мук відчаю на жертовному вівтарі.

Розділ ІV

ТОМАС ЗІЗНАЄТЬСЯ В ЛЮБОВІ

Отже, я прив’язав іспанця якомога надійніше до дерева, стягнув йому руки позаду стовбура, забрав шпагу і кинувся щодуху слідом за Лілі. Іще хвилина, і вона б уже завернула на дорогу, яка вела до містка, через парк на пагорбі до будинку сквайра.

Зачувши мої кроки, Лілі обернулася, щоб подивитися, хто це біжить. Осяяна вечірнім сонцем, вона стояла з оберемком квітучого гілля, і серце моє закалатало шалено. Ніколи ще вона не здавалася мені прекраснішою, ніж тої миті, коли стояла отоді в білому платті, із милим подивом на обличчі і з усмішкою в глибині сірих очей, із шовковистими золотавими пасмами, що вибилися з-під маленького чіпця.

Лілі не була схожа на круглощоких сільських дівчат, уся краса яких — у їхній молодості і здоров’ї. Вона була висока, струнка юна леді, уже тоді сповнена грації і краси у повному розквіті. І хоча ми були ровесниками, поряд із нею я почувався ще хлопчиськом, і це відчуття додавало до моєї любові особливого відтінку шаноби.

Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - i_023.png

— Ох, це ти, Томасе! — мовила Лілі, і щоки її зарожевілися від збентеження. — А я вже гадала, ти не прийдеш. Тобто, я квапилася додому, бо вже пізно. Але що з тобою, Томасе? Звідки ти так біжиш? Ой, у тебе вся рука в крові! А ця шпага — де ти її узяв?

— Стривай, дай віддихатися, — відповів я. — Ходімо до парку, там я тобі все розкажу.

— Але ж мені час додому! Я тут уже понад годину. Та й квіти я майже всі обірвала.

— Лілі, я не міг прийти раніше! Мене затримали, та ще й так незвично! А квіти ще є, я бачив, коли біг…

— А я й не знала, що ти прийдеш, Томасе, — промовила Лілі, опустивши очі. — Адже у тебе стільки справ! Хіба я думала, що ти прибіжиш сюди рвати квіти, немов якесь дівчисько? Та розкажи ж нарешті, що сталося, тільки не довго. Але стривай, у тебе кров, я перев’яжу!

Вона дбайливо заходилася коло рани, а я розповів їй про іспанця, про те, як він намагався мене убити і як я його почастував дубцем. Лілі слухала з жадібною увагою і, почувши, що я був на волосину від смерті, аж застогнала з жаху.

Вибравши мить, я нагнувся і поцілував її милосердну руку.

Лілі аж сахнулася; обличчя її запалало, немов західне небо; навіть рука, яку я поцілував, теж.

— Ну що ти, Томасе? — прошепотіла вона.

І тоді я сказав:

— Але ж я люблю тебе, Лілі, просто не знайду слів. Я люблю тебе, кохана, я завжди любив тебе і любитиму вічно!

— Ти упевнений, Томасе? — знову прошепотіла вона.

— Я вірю в свою любов понад усе на світі! Але я хочу бути певен, що й ти любиш мене так само сильно, як я.

Якийсь час дівчина стояла мовчки, опустивши голову. Потім вона поглянула на мене таким сяючим поглядом, якого досі я не бачив.

— Невже ти маєш сумнів, Томасе? — промовила Лілі. Тоді я обійняв її і поцілував просто в губи.

Спогад про цей поцілунок я зберігав потім упродовж усього життя і пам’ятаю його дотепер, хоча я вже старий і сивий і стою на краю могили. Поцілунок той був для мене найбільшим щастям, якого мені довелося зазнати. На жаль, він був дуже короткий, цей перший чистий поцілунок юної любові!

— Але послухай, Томасе, — продовжувала дівчина. — Любити — це чудово! Ми народжені одне для одного і навіть якби схотіли розлюбити, це було б не в нашій змозі. Та що скаже мій батько, Томасе?

— Не знаю, кохана, хоча здогадатися неважко. Я упевнений, що він схоче позбутися мене і видати тебе за мого брата Джефрі.

— Може й так, але я цього не хочу, Томасе. Яке б не було сильне почуття обов’язку, воно не зможе примусити дівчину вийти заміж за нелюба.

— О Лілі! Любов — це найголовніше! Все одно ми будемо разом відтепер і назавжди! Слухай, Лілі, мені доведеться завойовувати собі місце в житті, а для цього, напевно, потрібен час. Я прошу тебе лише про одне, хоча й знаю, що прохання моє егоїстичне: обіцяй, що ніколи не станеш дружиною іншого, поки я живий!

60
Перейти на страницу:
Мир литературы