Сліди СС - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 47
- Предыдущая
- 47/105
- Следующая
Кноль присів на високий стілець біля стойки й зажадав кухоль пива. Спрага не мучила Бонне, і він замовив віскі з льодом. Сів трохи збоку, аби бачити майданчик перед будинком і не випускати з поля зору барменшу.
Інспектор випив свій кухоль в кілька ковтків і попросив налити другий. Це сподобалося жінці. Бонне побачив на її безбарвному обличчі щось подібне до усмішки. Цю усмішку Кноль помітив теж і визнав за можливе розпочати розмову.
— Маєте гарне пиво, я давно не пив такого, навіть у віденських барах.
— Кажете, наче у Відні і справді було колись пристойне пиво… — не витримала хазяйка.
Тепер вона вже попала на гачок, і Кноль негайно скористався з цього.
— Пиво, котре виробляють на маленьких провінціальних заводиках, має особливий присмак. Не знаю, в чому тут справа — інша вода чи рецептура? — але воно завжди смакувало мені.
— Це пиво, — постукала хазяйка нігтем по кухлю, — варить одна й та ж людина вже майже п'ятдесят років. Тринадцятипроцентне — таке не часто трапляється і в баварських пивницях…
— Ви з Мюнхена? — Кноль міг би й не запитувати — барменшу давно вже виказав баварський акцент. Жінка не відповіла, зиркнувши підозріливо. І тоді Кноль, нещиро зітхнувши, кинув» пробний камінь: — Колись нас не розділяли кордони…
— Австрійці самі винні в цьому! — пожвавішала барменша. — На нас чекало велике майбутнє, і ви б мали свій кусень пирога, коли б… — безнадійно махнула рукою.
— Не можна всіх стригти під один гребінець!
— Усі тепер стали розумні! — відрізала барменша.
Інспектор сьорбнув пива.
— «Чорний дрізд» належить вам? — запитав по паузі.
— Еге ж, — хитнула головою.
— А то хто? — вказав на портрет огрядного мужчини над верхнім рядом пляшок.
— Чоловік.
— Живий?
— Коли б мій чоловік був живий, я не сиділа б тут…
— СС? — зацікавлено блиснув очима Кноль.
— Яке вам діло? — грубо обірвала його жінка. — Пийте своє пиво і…
— Не пхайте носа в чужі справи, — докінчив інспектор.
— Хоча б і так.
— Але ж я міг служити разом із ним…
— Під його рукою були тисячі й тисячі, — трохи пом'якшала жінка. — Групенфюрер!
— О-о! — аж свиснув Кноль. — Налийте ще.
— Це ваш «крайслер»? — запитала хазяйка, ставлячи кухоль.
— Непогана машина… — невизначено відповів Кноль. — Ви вже бачили такі?
— У нас часто зупиняються віденці, — відповіла хазяйка ухильно.
— Є вільні кімнати?
— Вам дві?
— Так.
— На жаль, лишилася тільки одна, але велика — вікнами на озеро.
— Скільки всього маєте покоїв?
— Дев'ять номерів — три подвійних.
— Багато туристів? Є іноземці?
Хазяйка зиркнула на Кноля пронизливо, та інспектор дивився простодушно.
— Іноземні туристи віддають перевагу знаменитим курортам, — мовила роздратовано, але одразу охолола, видно, добре володіла собою. Додала байдуже: — Машину можете поставити у дворі під навісом. Гарний у вас автомобіль… Віденські номери… — Поворушила губами, буцімто рахувала, раптом затнулась. Сіла, глянула спідлоба на Кноля, зиркнула скоса на Бонне. Повторила запитання: — Машина ваша?
— Рилом не вийшли! — пожартував інспектор. — Взяли напрокат…
— А-а… — полегшено зітхнула хазяйка, та дивилася насторожено.
— Бонне зрозумів, що вона добре пам'ятає двоколірний «крайслер» і впізнала номери. Але через кілька хвилин комісар вирішив, що помилився: хазяйка розмовляла з Кнолем приязно, секундне збентеження, яке пойняло її, коли побачила номери «крайслера», ще нічого не означало. Але ж цей спокій міг бути спритним маскуванням: якщо хазяйка запідозрила їх і знає, де Грейт і Ангель, вона може попередити Ангеля — і тоді всі їхні хитромудрощі нічого не варті. А коли все ж спробувати?..
Бонне пересів ближче до барменші і запитав напрямки:
— Нам призначив зустріч у «Чорному дрозді» один з моїх приятелів. Кілька днів тому він приїздив сюди на цьому ж «крайслері». Гляньте ще раз на машину — о таких небагато, помилитися важко.
— Як прізвище вашого приятеля? — запитала хазяйка, глянувши на Бонне пронизливо.
Комісар мовив ухильно:
— Іноді ми мусимо міняти прізвище… Він повинен чекати на мене тут. Слушніше, він з приятелем — американцем. Такий високий, дужий. А мій товариш — навпаки, середній на зріст, з рожевими щоками…
Хазяйка одказала байдуже:
— Я не бачила таких. Може, вони зупинились у селі.
— І ця машина вам не знайома? — кивнув Бонне» на «крайслер».
— Тепер розвелося стільки різних марок… — зітхнула хазяйка. — Але таку вперше бачу.
Бонне згадав, як вона затнулася, коли побачила номери «крайслера», і зрозумів, що збрехала.
— Ну що ж, — скрушно похитав головою, — можливо, вони затрималися. Почекаємо день-два… Чи не можна глянути на кімнату?
— Звичайно… — підвелася хазяйка.
Вона перша рушила до дверей і, не озираючись, вийшла в коридор, що закінчувався, сходами.
Бонне пішов за нею, та нараз зупинився, непомітно підморгнув інспекторові і мовив голосно:
— Я дожену вас. Забув у машині… — не доказавши, що саме забув, вислизнув у зал, похапцем пройшов до дверей і заступив дорогу молоденькій вродливій дівчині. Та з цікавістю зиркнула на Бонне. Видно, комісар справив непогане враження, бо усміхнулася, але враз опустила очі й почала перебирати край фартуха.
— Боже мій! — вигукнув Бонне з удаваним пафосом. — Якби я раніше знав, що в «Чорному дрозді» такі покоївки, ніколи б не обминав це благословенне місце! Як тебе звуть, дівчино?
Та ще раз блиснула очима.
— Розмарі.
Бонне зітхнув.
— І ім'я, і врода!.. Шкода, що такий пуп'яночок може зав'янути у цій норі.
— Влітку тут багато туристів, — заперечила дівчина, — і буває весело…
— У тебе сьогодні вільний вечір? — Погляди, які дівчина кидала на нього, підказали комісарові, що навряд чи варто церемонитись із нею.
Покоївка завагалась. Озирнулася на «крайслер», знов зиркнула на Бонне.
Комісар торжествував: весь час він чекав, чи не зацікавиться хтось машиною. Дівчина обійшла клумбу й зазирнула в «крайслер». Хазяйка готелю не могла бачити того — в цей час вона вже була в коридорі, і Бонне, вигадавши, що забув щось у «крайслері», поспішив до покоївки, аби розпитати її наодинці.
— Сьогодні до мене приїхали родичі… — почала дівчина непевно.
— Часом не в цьому «крайслері»?
— Звідки ви знаєте?
Бонне не дав їй отямитись:
— Пан Йоахім Вейзенфельс з другом? Які ж вони ваші родичі!
Дівчина не збентежилась:
— Хіба це має значення?
— Правда, — погодився Бонне. — Але справа в тому, що в цьому «крайслері» приїхали ми!
— З Едгаром?
«Едгар?.. Мабуть, так тепер звуть полковника…» — подумав комісар. На всяк випадок відповів невизначено:
— Він чекає на вас…
— Міг би давно приїхати, — надулася дівчина.
— Ти вже справді скучила за ним?
Дівчина грайливо опустила вії.
— З ним весело…
— Едгар завжди був справжній мужчина! — мовив Бонне грубувато. — Поїдеш з нами до нього?
— В Якобсдорф? — вихопилось у дівчини, але одразу вона зіщулилась, глянула недовірливо і навіть з острахом. Та Бонне дивився відкрито й доброзичливо. Це заспокоїло її. — Не кажіть тільки фрау Вессель… Вона з'їсть мене!
— Ти попередиш фрау Вессель, що дома щось трапилось, і чекатимеш нас за поворотом. Мабуть, не треба, аби вона все знала…
— Сьогодні мало відвідувачів, і фрау Вессель упорається сама. Де ж вона?
— Показує моєму колезі кімнату.
— Я піду і домовлюся з нею.
Але тепер Бонне не міг одпустити від себе дівчину ні на секунду. Мовив тоном, що виключав заперечення:
— Чекай! Вони зараз спустяться… — Пропустив покоївку до залу. — Ти вийдеш перша і чекатимеш на нас…
Дівчина кивнула і заходилася прибирати столики. Бонне взяв газету й сів біля стойки. Грюкнули двері, і Кноль мовив голосно:
— Гарна кімната, і в мене нема заперечень…
Бонне відклав газету.
— Ви ж знаєте мої смаки. Коли вам подобається, мені й поготів. — Стежачи краєчком ока за покоївкою, що несла порожні кухлі, додав: — Спека… Оце скупатися б в озері…
- Предыдущая
- 47/105
- Следующая
