Фальшивий талісман - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 43

• Предыдущая
• 43/49
• Следующая

— Тітка з дядьком на роботі, я зараз щось зготую…

Катря дивилася, як Юрко їсть яєчню з картоплею, жадібно, трохи соромлячись, не в змозі щось удіяти з собою, а їй було приємно, що змогла нагодувати коханого — сиділа, дивилася, і очі в неї сміялися.

Потім Юрко напився чаю, статечно, не обпалюючи губів, а Катря заходилася мити посуд, але стояла так, щоб бачити Юрка. Мила посуд, а сама думала зовсім про інше й говорила зовсім-про інше:

— Я вже пішла в школу і одержала трійку…

— За що?

— Не до кінця розв’язала задачку.

— Навчишся.

— Я швидко навчусь, — пообіцяла зовсім упевнено, — бо хочу. Ми будемо з тобою все життя. Ти мрієш про це?

— Уже визволили Львів, і я після армії піду до університету.

— Підеш.

— Ти ж була у Львові, пам’ятаєш парк перед університетом?

— Красивий.

— Ми сидітимемо в парку й дивитимемось на людей, гарно одягнутих і красивих.

— І вони дивитимуться на нас…

— І ми ходитимемо до самого вечора, а коли спалахнуть ліхтарі, піднімемось до Високого Замку.

— Так, — ствердила Катря, — ми йдемо Високим Замком, ідемо довго-довго, через усе життя.

— Життя таке довге й довге, — підтакнув Юрко, — таке світле й безконечне, й так хочеться жити.

Він подивився на Катрю і зрозумів, що життя справді безконечне, хоча може й минути за один день.

21

“Юнкерс” набирав висоту, й мотори натужно ревіли. Підгорний сидів на залізній лавочці, спершись парашутом, приладнаним за спиною, на борт літака. Думав: через півтори години він знову буде вдома, думав саме так: вдома, хоч народився і жив за сотню кілометрів від призначеного місця приземлення, але вважав своїм домом будь-яке село чи хутір там, де свої, рахував ці останні хвилини, поки “юнкерс”, тремтячи всім своїм залізним нутром, наближався до лінії фронту.

Борис Підгорний потрапив до полону в сорок другому під Харковом. Піхотний лейтенант, він командував спочатку взводом, потім ротою, а у важких боях під Ізюмом мусив прийняти навіть батальйон. Правда, від батальйону тоді лишилося не більше роти, але Підгорний піднімав її в контратаки як ’батальйонний командир — в одній з них його контузило, так і лежав на полі бою, поки не підібрали німці.

Спочатку табір під Києвом, потім Заксенхаузен, чого тільки не набачився Борис за два роки поневірянь! На весні сорок четвертого дійшов, як кажуть, до ручки. В цей час і приїхав гауптштурмфюрер Кранке. Військовополонених вишикували на табірному майдані, і гауптштурмфюрер запропонував тим, хто бажає потрапити до спеціального навчального закладу, зробити крок уперед.

Трохи повагавшись, Борис ступив уперед. Власне, втрачати йому не було чого: відчував, що полишають останні сили, і нехай будь що буде: краще він, коли перекинуть через лінію фронту, здасться своїм і здасть інших диверсантів, все ж таки буде якась користь, зрештою, якщо йому навіть і не повірять, то прийме смерть, як належать.

А в школі зустрів Маркова. Інструктор довго придивлявся до нього. Підгорний не міг приховати своєї відрази до фашистського попихача, вона в чомусь виявлялася, проте Марков 4’’ю-. зумів його, і в них відбулася відверта розмова, котра згодом і привела до того, що лейтенант Борис Підгорний піднявся на борт “юнкерса” з важливим завданням.

Підгорний спробував подивитися на себе збоку. Два роки минуло, й наче нічого не сталося. Сидить на залізній лавочці людина з лейтенантськими погонами, правда, колись носив два кубики в петлицях, звик до них, а погони обтяжували плечі. Але документи в нього майже справжні, принаймні інструктор Валбіцин казав, що витримають будь-яку експертизу, і озброєний він офіцерським пістолетом ТТ, на ногах не нові, однак зручні, розходжені ялові чоботи, і навіть медаль “За відвагу” на грудях.

Усе передбачили німці: старший групи в них — колишній каратель з Білорусії Сліпцевич, сам хвалився, що розстрілював і партизанів, і мирних жителів, брав участь у акціях, спалював села. В нього один вихід: вірно служити гітлерівцям, йому потрапляти до рук чекістів ніяк не можна, він точно знає це, але ж і Підгорний з сержантом Колядою, третім членом їхньої диверсійної групи, радистом, знають це, он Коляда як затуманено дивиться на нього, либонь, одні й ті ж думки бродять у їхніх головах, і якщо Підгорний не помиляється, вони здадуть Сліпцевича контррозвідці в перший же день, точніше в перші ж години перебування на своїй землі.

Правда, завдання Маркова ускладнило йому цю справу. Сліпцевича голіруч не візьмеш, його або класти автоматною чергою, або обеззброювати вдвох з Колядою. Треба одразу після приземлення перемовитися із сержантом, — якщо почне вагатися або відмовиться, класти і його, і Сліпцевича, час не терпить, Марков казав, що його повідомлення дуже термінове й важливе.

Підгорний поправив парашут і зручніше простягнув ноги. Удав, що куняє, проте час від часу розплющував очі, зустрічався з задумливим і запитальним поглядом Коляди — дурень він, чи що, адже й Сліпцевич може зрозуміти сержанта, пальця в рот йому не клади, хитре, стерво, і Підгорний демонстративно відвернувся від Коляди й поправив собі шолом.

Скоро, вже зовсім скоро він скине цей проклятий комбінезон, закопає його і вільно піде по своїй землі, зовсім вільно, нічого не боячись, — яке щастя, що на його шляху трапився Марков, що він має пароль від нього, що недаремно тоді ступив крок на табірному майдані.

“Юнкерс” трусонуло, й відразу він ліг на крило, входячи в крутий віраж. Раптом кабіна літака сповнилася яскравим світлом, і Підгорний збагнув, що вони перелітають лінію фронту, й прожектори вже вчепилися в них. І зенітки стріляють по літаку, свої ж хлопці посилають у них снаряди, один з них вибухнув щойно зовсім близько.

Літак опустився носом униз, мабуть, пілот кинув його в піке, намагаючись обманути прожектористів, але це йому не вдалося, бо світло заливало кабіну й поруч чулися розриви снарядів.

Та Підгорному чомусь не стало лячно. Хоч зенітники й стріляли саме по ньому, Борисові Підгорному, не відчував до них зла й не боявся, добре б’ють хлопці, і, певно, снаряди лягають щораз ближче.

Літак знову кинуло вбік, Підгорний злетів із своєї залізної лавчини й боляче вдарився рукою об підлогу, тої ж миті щось важке впало на нього, вивернувся і побачив злякані очі Сліпцевича, посміхнувся злостиво, хотів щось сказати, але не встиг: сліпуче світло затопило мозок, тіло сповнилося болем, простягнув руки, щоб утриматися, однак нічого не знайшов, біль заполонив мозок, страшний біль, який розірвав його.

Снаряд вибухнув, може, за метр від “юнкерса”, а може, й влучив у нього — літак розвалився на частини, й вони впали у ліс кілометрів за п’ятнадцять від лінії фронту.

22

До відходу поїзда лишалося двадцять хвилин, проте ніхто, мабуть, навіть комендант станції, не знав, коли він відійде насправді. Час воєнний, насамперед пропускаються літерні ешелони, а звичайний пасажирський поїзд може й почекати.

Бобрьонок стояв з Галею на пероні біля входу до вагона, він уже встиг одним з перших, лише подали поїзд, проштовхатися всередину й зайняти другу полицю — найзручніше місце в переповненому поїзді. Майор поклав туди невеличку фіброву валізу, в якій зберігалося все Галинине майно, доручив сусідам оберігати її, а сам з дружиною вийшов з вагона, там не було де й сісти, не те що усамітнитися на прощання, і вони стояли на пероні, майор обняв Галю за плечі й дивився їй у вічі — здається, вони нарешті усамітнилися, хоч навколо й вирував натовп.

Весь час повз них пробігали люди з чайниками за окропом і звичайною водою, всі набирали повні чайники — невідомо, коли ще зупиниться поїзд і чи буде там вода взагалі — про вокзальні кіоски тепер ніхто навіть і не згадував. їх просто давно вже знесли, а ті, що чудом лишилися, стояли сиротливо, без скла й прилавків, з відірваними дверима — під час дощу тут ховалися безпритульні пасажири.

Бобрьонок пригорнув до себе Галю й мовив прохально:

— Бережи себе, їж більше яблук, це корисно не тільки тобі.

• Предыдущая
• 43/49
• Следующая