Фальшивий талісман - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 23
- Предыдущая
- 23/49
- Следующая
Майор медичної служби Попов також не викликав підозр: приїхав з Києва два тижні тому для організації допомоги армійським медикам. І все ж Бобрьонок перевірив його документи прискіпливо й потому запитав:
— А де ваші сусіди?
Майор невизначено знизав плечима.
— Вони не в моєму підпорядкуванні.
— Гадав, що знаєте.
— Діло молоде, — усміхнувся майор, — мабуть, зайшли до когось…
— Чому так гадаєте?
— А вони не дуже й криються.
— Звичайно, — іронічно мовив Бобрьонок, — і вертаються пізно й на підпитку?
Майор заперечливо похитав головою.
— Мої хлопці не такі. Спиртного не вживають.
— Щоб з жінками — й не випити?
— Сам дивуюсь… Молоді хлопці, гадав, грошей нема, та ні, у Володі півсумки тридцяток… Просто характер мають, а це серед сучасної молоді…
Майора явно заносило, як кажуть, убік, мабуть, любив побазікати, але Бобрьонкові слід було обійти ще багато кімнат— відкозиряв і вийшов. Пошепотівся з Толкуновим, і капітан, затулившись газетою, влаштувався в холі.
Повідомлення майора-медика зацікавило Бобрьонка: непитущі молоді грошовиті хлопці, котрі допізна затримуються щовечора, а вдень вийшли з лісу, де працювала ворожа рація!..
Майор ходив з кімнати до кімнати. Двох інших старших лейтенантів та лейтенанта, які мешкали в готелі, він непомітно показав шоферові — адміністраторка викликала їх для уточнення якихось формальностей, — проте Гончаренко не признав у них своїх сьогоднішніх пасажирів.
Лишалося чекати повернення Сахарова й Колісниченка. Шофера посадили в куток нижнього холу. Бобрьонок влаштувався близько сходів, що вели на другий поверх, Толкунов у м’якому кріслі за два кроки від нього удавав, що куняє. Патруль відпустили, але на всяк випадок у бічній вулиці Стояла машина з трьома озброєними солдатами.
Агенти — а тепер Бобрьонок майже не мав сумніву, що в сімнадцятій кімнаті поселилися ворожі диверсанти — мусили з’явитися з хвилини на хвилину. Майор несхвально дивився на шофера, який куняв за колоною, людина, правда, втомилася, півдня крутила бублика, потім навіть не пообідала, ну, добре, вони з Толкуновим обмежилися бутербродами, а при чому тут шофер? І все ж майор не міг подолати роздратовання — куняє, сучий син, ще засне, а тут з’являться агенти… Та коли двері відчинялися, шофер аж підхоплювався, однак який вже раз даремно…
Скляні двері знову відчинилися, але зайшов чоловік у цивільному, він ковзнув байдужим поглядом по Бобрьонку з Толкуновим і взяв ключі в адміністраторки. Почав підніматися сходами і в цей час двері знову розчинилися. Бобрьонок побачив, як Толкунов розплющив одне око — хвалився, що може спати лише з одним заплющеним оком, звичайно, казав неправду, проте мав феноменальну здібність за потреби негайно засинати, прокидаючись швидко, на кілька секунд. Зараз, правда, — Бобрьонок був упевнений в цьому, — не спав, тільки прикидався: не ті обставини, щоб розслабитися хоч на хвилину.
До готелю зайшов якийсь полковник з валізою і плащем через руку, попрямував до адміністраторки, і Толкунов знову заплющив око. Минуло кілька хвилин, полковник, либонь, мав броню, бо оформився і пішов до свого номера, шофер куняв усе відвертіше, коли нарешті прийшли вони.
Двері зарипіли тихше, ніж звичайно, першим з’явився старший лейтенант, чорнявий, підтягнутий, з сумкою через плече, а за ним лейтенант, трохи нижчий, але кремезний, широкоплечий, мав груди борця чи штангіста, і Бобрьонок подумав, що впоратися з ним буде не так уже й просто.
Майор скоса зиркнув на шофера. Той дивився на старшого лейтенанта, не відриваючись, нарешті глянув на Бобрьонка, повільно підвівся і заховався за колону, він зробив усе, як було домовлено, і майор вдруге за сьогоднішній день відчув, як засвербіли в нього пучки. Навіть не глянув у бік Толкуно-па, однак знав, що капітан також напружився і готовий у будь-який момент прийти йому на поміч.
А ті двоє ідуть через вестибюль до адміністраторки, сміються і розмовляють про щось, мабуть, весело провели вечір і діляться враженнями.
Майор повільно підвівся і намацав пістолет у кишені.
— Віро, наш професор тут? — запитав у адміністраторки старший лейтенант.
— Мабуть, не спить, ще.
Старший лейтенант невдоволено поморщився.
— Знову ремствуватиме.
— А ви не запізнюйтесь.
— Справи…
Так, у них, звичайно, багато справ, шпигунів клятих, але зараз…
Бобрьонок ступив крок до чорнявого, який неминуче мусив пройти до сходів повз нього, куточками очей побачив, як Толкунов пристроївся за кремезним лейтенантом. І коли встиг капітан так швидко зорієнтуватися?
— Старший лейтенант Сахаров? — запитав Бобрьонок, підійшовши мало не впритул до чорнявого.
— Так… — той не стривожився, Бобрьонок міг заприсягтися, що очі старшого лейтенанта лишалися спокійними.
— Помічник коменданта міста. — Бобрьонок показав посвідчення. — А ви лейтенант Колісниченко?
— Так точно! — витягнувся другий. — Слухаю вас, товаришу майор.
Поки що вони грали бездоганно, жодної фальші не було в їхній поведінці.
— Прошу пройти до цієї кімнати. — Бобрьонок вказав на двері поруч з адміністраторською.
— Для чого?
— Зараз дізнаєтесь.
За ідеєю агенти вже мусили якось діяти. Бобрьонок стежив за кожним рухом старшого лейтенанта — зараз він потягнеться до кобури, але дістати пістолет не встигне, майор обеззброював і не таких спритників: крок уперед і удар ребром долоні, ще один удар, якщо знадобиться, — сімдесят шансів із ста, що чорнявий через три — чотири секунди лежатиме на підлозі, а коли не допоможе й це…
Але старший лейтенант слухняно повернувся й пішов до кімнати — що ж, хоче першим зайти туди, матиме секунду чи півсекунди переваги саме для того, щоб витягнути зброю з кобури, однак не знає, що в Толкунова другий пістолет у кишені — цим урівноважувалися їхні шанси…
Старший лейтенант удавано байдуже потягнув на себе двері, зараз…
Але чорнявий спокійно зайшов до кімнати й зупинився одразу, пропускаючи майора. А поруч нього став лейтенант.
А в дверях уже стовбичив Толкунов.
— Прошу пред’явити документи, — наказав Бобрьонок. Лейтенант потягнувся до кишені гімнастерки, але чорнявий заперечив:
— На якій підставі, товаришу майор?
— Прошу не сперечатися.
Обидва подали свої офіцерські книжки, Бобрьонок почав розглядати їх. Вивчав документи уважно, однак бачив кожен рух офіцерів, їхні напружені пози, почервонілі обличчя.
Офіцерські книжки як справжні, ніколи не скажеш, Що підроблені, жодної похибки. Проте кому-кому, а Бобрьонкові було відомо, яких успіхів досяг ворог у фабрикуванні документів.
— Ваші командировочні? — владно простягнув руку.
Подали, не вагаючись.
Старший лейтенант Сахаров відряджається для перевірки дотримання на складах правил зберігання боєзапасу… Лейтенант Колісниченко в його підпорядкуванні…
Спокійно заховав документи обох офіцерів до кишені.
— Прошу здати зброю! — наказав.
Чорнявий сіпнувся.
— Це свавілля! — вигукнув. — Я скаржитимусь.
Толкунов ступив з порога, поклав руку на кобуру лейтенанта.
— Розберемося, — мовив розважливо, — а ти, старлей, не вибрикуй!
Чорнявий потягнувся до кобури, ще мить — і витягнув би пістолет, та Бобрьонок перехопив його руку й сам дістав зброю. Дибився в розширені від жаху очі старшого лейтенанта, швидко обмацав його, шукаючи ще пістолета чи гранати, проте не знайшов нічого й наказав:
— Прошу йти за мною. До комендатури. Там розберемося.
— Я скаржитимусь, — заволав старший лейтенант, — це вам дорого коштуватиме, майоре!
— Що робили вдень у лісі під Микулинцями? — запитав Толкунов.
— Як що? — закипів старший лейтенант. — Ми із штабу фронту й маємо перевірити тут склади. А в Микулинцях склад, і ми півдня працювали там.
Бобрьонок пильно подивився на чорнявого й раптом усвідомив, що той не бреше. Зараз вони зроблять запит до штабу фронту, й вранці надійде відповідь, що справді старший лейтенант Сахаров і лейтенант Колісниченко відряджені для перевірки складів, потім приїде начальник микулинецького складу й підтвердить, що саме ці офіцери півдня провели в нього, — і це кінець так гарно задуманої і проведеної операції.
- Предыдущая
- 23/49
- Следующая
