Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 15

• Предыдущая
• 15/72
• Следующая

Агал опустився перед Скіпуром на коліна. Поклав долоню на чоло, відчувши, яке воно гаряче й сухе.

Тільки тепер цар упізнав його. Посміхнувся лагідно й попросив:

— Пити…

Слуга подав чашу з оксюгалою. Агал підніс її до Скіпурових губів, той ковтнув кілька разів, передихнув і попив ще. Йому зробилося легше, бо знову посміхнувся й мовив:

— Чудова чаша, добре з неї п’ється, легкою рукою зроблена.

Тільки тепер Агал побачив, що тримає в руках свою срібну чашу.

— Що з тобою, Скіпуре? — запитав.

— Смердючий тавр пробив стрілою груди.

— Минеться…

— Ні… — похитав головою Скіпур. — Боги вже кличуть мене! Дай ще ковтнути.

Агал підняв чашу, і Скіпур узяв її сам, спорожнив до дна й повернув Агалові.

— Не кладіть її мені в могилу, — наказав. — Це — твоя чаша, і лежати їй в кургані з тобою. Зрозумів?

— Даремно ти зібрався в далеку дорогу…

— Ми все життя збираємось до неї. О, Сората впіймали! — мовив нараз спокійно, немов і справді балачки про богів та останню дорогу були звичайнісіньким жартом. Цар підняв голову, блиснувши очима. Агал озирнувся. Побачив Воврана на коні: той сидів пихато, тримаючи кінець волосяного аркана — смикнув його, підтягаючи людину із зашморгом на шиї, і лише тепер Агал упізнав Сората.

Той впав на коліна, у незручній позі, із зв’язаними за спиною руками — чолом уперся в землю й почав канючити:

— Пощади мене, велителю!

Скіпур підвівся на ліктях. Вдивлявся лише мить у Сората, сили полишили кого, на чолі виступив піт — відкинувся на попону знеможено.

— Нема пощади зрадникові! — мовив твердо й махнув рукою. Вовран витягнув акінака. Сорат метнувся вбік, заскиглив, та акінак лише блиснув, і Вовран переможно підняв угору відрубану голову.

— А Годар? — запитала Савія.

— Стріла наздогнала його.

— Візьмеш половину Соратових табунів, — задоволено мовив Скіпур. Нараз мертвотна блідість почала розливатися по його обличчю. Хотів щось сказати, та не вистачило дихання.

Агал опустився біля нього на коліна.

— Пам’ятай, — через силу прошепотів Скіпур. — Пам’ятай нашу розмову Агале. Бо то — наше прийдешнє, і жити нам на Борисфені вічно. Якщо… — Він не доказав і заплющив очі.

Усі мовчали, тільки Савія голосно ридала.

1

Він поклав руки долонями на стіл і намагався не виказувати хвилювання — чоловік років тридцяти п’яти з великими натрудженими руками коваля. Хаблак чомусь не міг відвести погляду від його рук, довгих і міцних пальців, чисто вимитих, з випещеними нігтями, проте мозолястих і з слідами подряпин — рук, що звикли до важкої роботи, хоч і сидів навпроти нього доктор наук. Хаблак знав, що цими руками перебрано сотні тонн землі, що вчений не шкодував часу, шукаючи уламок старовинної вази чи наконечник стріли. Капітан дивувався його терпінню й цілеспрямованості, бо сам навряд чи зміг би отак днями н місяцями розкопувати якийсь богом забутий курган, знаючи, що вся цч праця може виявитися марною.

Що ж, кожному своє, і можна уявити собі радість людини, яка, зрештою, знаходить щось. А чоловік, котрий зараз поклав руки на стіл і дивиться кудись повз капітана, знайшов не щось — його знахідка буквально ошелешила не тільки науковий світ, про неї одразу повідомили газети, бо таке трапляється не часто: в розкопаному скіфському кургані лежала срібна, з позолотою, чаша.

Так, разом з іншими речами, яким також нема ціни, в усипальні скіфського царя чи вельможі знайшли присипану землею чашу. Лежала вона, наче поклали її лише недавно, буцім не минуло принаймні двох тисячоліть, коли востаннє пригубили — повну веселого вина, а може, просто холодної джерельної води із струмочка, що пробив собі шлях у сусідньому степовому вибалку.

Вчений не міг не хвилюватися, зрештою, не міг не хвилюватися й сам Хаблак, бо ця унікальна чаша зникла: хтось учора ввечері поцупив її — у видавництві “Кристал”, де виходила книжка Івана Васильовича Хоролевського і де він згодився розповісти про розкопки знаменитого кургану й показати свої унікальні знахідки.

— Я гадаю, Іване Васильовичу, — мовив Хаблак бадьоро, хоч і не дуже впевнено, — знайдемо чашу. Не маємо права не знайти, бо які ж ми тоді криміналісти.

Хаблак відчув, що прозвучало це дещо пишномовно, й зніяковів, але Хоролевському було не до словесної еквілібристики — він стиснув пальці в кулаки й сказав глухо:

— Ніколи… ніколи не прощу собі!

Хаблак зрозумів, що саме має на увазі вчений, проте не став заспокоювати — зрештою, доля вини Хоролевського велика: отак носити в портфелі речі, котрі невідомо навіть скільки коштують… Капітан чув, що скіфській чаші взагалі нема ціни, що за кордоном за неї можуть дати два мільйони доларів чи навіть більше, — і ось тобі…

— Вона не може зникнути, це буде злочин! — Хоролевський дивився на капітана благально, однак що міг той додати до вже сказаного?

Нахилив голову на знак згоди, і археолог зрозумів його: підвівся, міцно, аж надто міцно, потиснув руку й пішов до виходу.

Хаблак дивився вслід Хоролевському, та вже не бачив, як зачинилися за ним двері. Сперся чолом на руку, втупився в обклеєну дерматином поверхню старого канцелярського столу, не помічав навіть паперів, розкиданих по ньому, пригадував, як же розвивалися події у видавництві “Кристал”.

Книжку Хоролевського вже відредагували, коли прийшло повідомлення про його унікальну знахідку. Під час чергової зустрічі директор попросив археолога виступити перед колективом і показати знахідку. Хоролевський обумовив свій виступ тим, що на вечорі буде присутній тільки керівний склад і творчі працівники “Кристалу”, він рідко погоджувався на публічні лекції, вважаючи себе поганим оратором, і, як правило, згоджувався на зустрічі лише з підготовленою аудиторією.

У кабінеті директора після роботи зібралися працівники видавництва. Хоролевський привіз із собою кінопроектор, встановив його на письмовому столі. На приставному столику розклав кілька знайдених у кургані речей. Прикраси до вуздечки, теракотову статуетку, монети і посередині — чашу.

Співробітники розсаджувалися на стільцях, що стояли попід стінами, дивилися на експонати, всіх охопив отой радісно-очікувальний настрій, який пробуджується в людей у передчутті незвіданого та зустрічі з незвичайним.

Як устиг встановити Хаблак, усього на вечорі зібралося дев’ятнадцять працівників “Кристалу”. Список їх лежав у шухляді капітанового столу.

І лише один…

Але ж не можна підозрювати всіх дев’ятнадцять заради одного…

Учора події розгорталися так. Хоролевський розповів про роботу археологічної експедиції, присутні роздивилися експонати, а потім археолог почав показувати свій фільм про розкопки. І в цей час погасло світло.

Іноді буває: на кілька секунд вимикають електрику — нікого це не здивувало. Та минав час, нарешті хтось запалив сірник, і в цьому мерехтливому світлі Хоролевський, який сидів за великим директорським столом біля проектора, побачив, що з маленького приставного столика зникла чаша.

Спочатку він не надав цьому особливого значення, та підсвідомо затривожився. Сірник згас, Хоролевський у темряві обійшов навколо столу, став біля своїх скарбів, оберігаючи їх; запалили ще сірник— чаші не було, і Хоролевський попросив поставити її на місце.

Тепер спалахнула запальничка, хтось пожартував з приводу надмірної людської цікавості, директор послав когось глянути на запобіжники, а чашу так ніхто й не поставив на місце.

І коли через кілька хвилин загорілося світло, стало ясно, що скіфську чашу вкрадено.

За цей час із кімнати виходило тільки двоє: художник Данько й редактор Власюк. Данька директор послав лагодити світло, а Власюк повернувся вже тоді, коли в кабінеті засвітилося.

Директор попросив усіх лишатися на своїх місцях, якось скоса зиркнув на Власюка й почав дзвонити в міліцію.

Хаблак уявив, що відбувалося у видавництві, поки оперативна група їхала туди. Коли капітан зайшов до кабінету, всі сиділи попід стінами — почервонілі й збуджені, немов і справді були причетні до злочину. Хаблак розумів їхній стан: чесній людині, коли стикається з підлотою, стає ніяково, наче забруднився й сам.

• Предыдущая
• 15/72
• Следующая