Дияволи з «Веселого пекла» - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 60
- Предыдущая
- 60/76
- Следующая
— Спочатку перетягнемо все сюди, — наказав Грейт, який непомітно взяв на себе роль розпорядника, — потім підженемо машину і одразу повантажимось. Я з Вольфгангом піду по труп, а ви, Франц, наведіть «порядок» у квартирі. Тільки обережно, не залишайте відбитків пальців. І взагалі, щоб усе було природно…
Ангель не заперечував: справді, Грейтові прийшла непогана ідея — поліція мусить, хоча б попервах, попасти на цей гачок.
Почав з обстеження письмового столу Ціммера. Приємно мати справу з акуратною людиною — в шухлядах ідеальний порядок: окремо документи, гроші, листи… Побіжно переглянув листування — старий мав справу тільки з лабелістами. Подумав: навряд чи людина, знайшовши скарб, думатиме про цей мотлох? Гроші й документи забрав, витяг з комода випрасувані сорочки й білизну, зняв з вішалки плащ і капелюх. Подумав трохи і відчинив шафу, де зберігалися наклейки. Співробітники, знаючи діла цього старого і побачивши, що нема частини колекції, свідчитимуть, що саме бібліотекар пограбував тайник і втік: справді, хто із злодіїв спокуситься на такий мотлох? Відібрав з ящичків наліпки, запхавши їх у портфель Ціммера, — до речі, буде гарний подарунок синові…
Ангель залишився задоволений справою рук своїх і вийшов у коридор. Грейт із Хетелем тягли контейнер, і Вольфганг лаявся крізь зуби, проклинаючи недалекоглядних колег своїх, котрі не здогадались упаковувати золото в ящики принаймні вдвоє менші. Ангель підхопив край контейнера — втрьох вони швидко донесли його до дверей.
Коли Грейт, обережно відімкнувши браму, визирнув на вулицю, була глупа ніч. Сіяв дрібний дощ, і в цій частині міста, не вельми-то й людній удень, ані душі. Кларенс пропустив Ангеля, вислизнув за ним сам.
— Поставите машину впритул, — показав, як треба ставити, — колесами на тротуар, аби лише відчинилися дверцята.
Ангель кивнув.
Грейт, трохи хитаючись, немов підпилий перехожий, пройшов до рогу, визирнув. Нікого. Що ж, в цьому районі — ні барів, ні пивних, суцільні музейні хащі, і може випадково трапитися лише якась пара закоханих чи невгамовний турист. Та навіть закохані навряд чи блукатимуть під дощем.
Мотор «опеля» загарчав за спиною, і Грейт попід будинком перебіг назад до бібліотечної брами.
— Перелізьте на заднє сидіння, — наказав пошепки, — я сам вантажитиму контейнери, ви прийматимете їх.
Він підняв стокілограмовий ящик, мов лялечку, обійняв його і навіть підкинув трохи. Сам подумав: «Мов лялечку», — і пригадав, як Ангель сказав колись, що вони самі — «веселі лялечки». Ні, тепер уже не веселі, а «золоті лялечки», лялечки з щирого золота, а це трапляється не так уже й часто, щоб людина мала золота більше, ніж важить сама.
Ця думка розвеселила й надала сили — поклав контейнер у машину справді, як лялечку, шепнувши Ангелю:
— Я сам тут упораюсь. Підженіть «фольксваген» і дивіться, щоб нікого не було. В разі чого, кашляніть.
Поки Ангель ставив впритул до «опеля» маленький «фольксваген», Грейт устиг завантажити в передню машину чотири ящики.
— Один — у «фольксваген», — сказав.
Ангель хотів заперечити, та, зустрівшись очима з полковником, осікся. Справді, чому в його машину лише золото, а Грейтові труп?
— Подивіться, — Кларенс мотнув головою праворуч, — чи нема там когось. Не вистачало, аби побачили…
Ангель сягнистою ходою сковзнув попід будинком, не звертаючи уваги на дощові патьоки, що лилися з даху. Визирнув за ріг і махнув заспокійливо рукою.
Грейт засунув тіло старого поміж переднім і заднім сидінням, прикрив плащем і лише тоді дозволив Хетелеві залізти у «фольксваген». Замикаючи браму, згадував — чи все зроблено там, усередині, і чи випадково не забули чого? Розумів: коли й згадає про якийсь недогляд, навряд чи вертатиметься — ним уже оволоділо прагнення, притаманне, мабуть, усім злочинцям і відоме у карному світі під назвою «рвати кігті», прагнення якомога швидше залишити місце злочину.
Подав сигнал Ангелю і сів за кермо «фольксвагена».
Вони вже проминули перші квартали центру, а Грейт усе згадував, чи не схибили десь. Він сам затер усі сліди, зібрав інструмент, роздивився на сходах, чи нема крові. І в кімнаті Ангель зробив гарно — легкий безлад, викликаний нагальним від'їздом: брудна сорочка на спинці крісла, розкидане взуття та поспіхом забуті чисті шкарпетки…
Так, усе чудово, навряд чи може бути краще в їхньому становищі. Тепер лише позбутися трупа…
Як і домовлялися, за містом він просигналив фарами «опелю» і обігнав його. Тепер Ангель повинен був їхати за «фольксвагеном»: Хетель знав прекрасне місце — глибоке озеро за півкілометра від дороги, круті береги, і якщо вони не знайдуть каменя, котрий можна прив'язати до ніг Ціммера, то можна буде розбити один контейнер. Свинцевий ящик — достатня вага, щоб навічно втримати старого телепня на дні.
Перепитав у Хетеля:
— То, кажете, третій поворот праворуч? Зараз ми під'їжджаємо до нього. Відразу починається гай, це тут? — Діставши ствердну відповідь, лайнувся — Чорт, знаєте ж, що нічого не варті без окулярів, бережіть їх! Наступного разу й голову загубите, а замовити її — трохи важче.
… Весь наступний день відсипалися. Після обіду розбудив їх слуга Хетеля, який приніс вечірні газети.
— Цікаво, — схопив усі разом Ангель, — зараз ми дізнаємось, що пише преса.
— Читайте вголос. — Грейт задер ноги на спинку ліжка. — Налийте мені півсклянки віскі, не маю задоволення від газет без спиртного. І розбавте трохи содовою. Вистачить, дякую.
Як і слід було чекати, вечірні газети присвятили загадковій події в архієпіскопському замку перші сторінки.
— Таємниче зникнення охоронця древніх манускриптів, — з задоволенням прочитав Ангель. І прокоментував: — Ви молодчина, Кларенс, усе йде так, як ви й передбачали. Вони пишуть, що бібліотекар пограбував тайник і з групою спільників вивіз цінності.
— Чому з групою спільників? — не зрозумів Хетель. — Ми не залишили слідів.
— Я дивуюсь вашій тупості, Вольфганг, — віскі вдарило Грейтові в голову, та й після ночі, коли довелося грати першу скрипку, тримався зверхньо. — Навіть ви, а ви для мене, пробачте, не еталон мужчини, легко впорались з цим хирлявим типом — Ціммером. Ми з Францом працювали дві години, щоб розбити тайник. Бібліотекареві знадобилося б кілька днів, і я не знаю, чи впорався б. Поліцейські та журналісти одразу збагнули, що до чого.
— Есесівський скарб у книгосховищі, — читав далі Ангель.
— І звідки вони знають, що есесівський? — невдоволено поморщився Хетель.
— Не вдавайте дурне теля! — зареготав Грейт. — То про що вони пишуть?
Ангель швидко передивився замітки.
— Поліція поки що відмовилася зробити остаточний висновок. Усі вважають, що Ціммер, протягом багатьох років працюючи в книгосховищі, щось рознюхав і ночами шукав скарби. Потім змовився з кимось, розбив тайник і зник у невідомому напрямку.
Хетель полегшено зітхнув.
— Нехай шукають Ціммера.
— І допоможе їм бог! — скривив губи у посмішці Ангель.
— Цікаві новини, гер комісар!
Бонне підняв очі від паперів. Кноль стояв на порозі і усміхався. Інспектор рідко всміхався, і ця усмішка справді віщувала щось незвичайне.
Комісар одсунув папку.
— У вас такий вигляд, наче знайшли скарб.
— Не я, а інші, — уточнив Кноль, — І я дивуюся вашій проникливості. Ви наказали інформувати вас про всі чутки й факти, пов'язані з можливими пошуками есесівських скарбів. Дозвольте доповісти: годину тому в підвалах замка зальцбурзького архієпіскопа знайдено розкритий уночі тайник.
— Ідемо! — Бонне потягнувся за капелюхом. — Сподіваюсь, сторонніх туди не допустили?
— Поліцейський інспектор чекає на нас. Правда, його атакують журналісти, та він знає свою оправу.
Бонне насунув капелюх на лоб.
— Мені не хотілося б, щоб моє фото з'явилося в газетах, — пояснив. — І прізвище. Я — експерт і все.
- Предыдущая
- 60/76
- Следующая
