Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 79
- Предыдущая
- 79/126
- Следующая
— Наче корова язиком злизала.
— Може, не київська?
— Усе може бути, Сергію Антоновичу, і ви це знаєте краще, ніж я. — Дробаха провів Хаблака до дверей, і той поспішив до Хрещатицької станції метро, вирішивши нічого не казати Марині про завтрашнє відрядження — для чого псувати вечір на Гідропарку?
Вечір справді видався вдалим: спочатку Степанко бігав мілководдям, потім по черзі купалися він і Марина, син бігав і верещав, не бажаючи виходити з води, а коли почало сутеніти, смажили шашлики і розпили пляшку густого й неймовірно смачного молдавського “Каберне”.
Уже повернувшись додому, Хаблак сказав Марині про Карпати й попросив зібрати валізку. Слава богу, це не зіпсувало їй настрій, навіть позаздрила:
— Це ж треба, на тому тижні купався в морі, а тепер — гори! Щастить людям…
Але очі дружинині дивилися сумно.
У Івано-Франківську Хаблакові ще не доводилось бувати. Чомусь гадав: маленьке провінційне місто, а виявилось: велике, чисте, гарно влаштоване, з широкими проспектами новобудов і пожвавленим центром.
Хаблака прийняв начальник обласного карного розшуку — йому вже дзвонили з Києва й просили допомогти; полковник запитав, якої саме допомоги потребує київський колега. Машиною і метикованим помічником принаймні забезпечимо: старший лейтенант Стефурак, місцевий, знає гори як свої п’ять пальців і не новачок у карному розшуку.
Хаблак підвів руки: все, більш нічого не треба!
Машина й товариш, із яким можна порадитися, зорієнтуватися в місцевих умовах — про це можна тільки мріяти!
Полковник зміряв Хаблака оцінюючим поглядом.
— Машина, правда, не дуже комфортабельна… — пояснив. — ГАЗ-69. Але дякуватимете, бо “Волгою” по гірських дорогах не розженешся.
— Я не турист, товаришу полковник.
— Ночуватимете тут?
— Волів би виїхати одразу до Коломиї.
— Стефурак попереджений, машина в гаражі.
Хаблак чомусь уважав, що мало не одразу за містом починаються Карпати, а дорога метляла пагорбами, прорізала широкі долини, горами тут і не пахло — звичайний подільський пейзаж. Зробилося якось ніяково, немов дитині, якій пообіцяли іграшку й забули купити, хоч їхали веселими чистими селами й поля навколо колосилися пшеницею, котра вже набрала силу й подекуди жовтіла.
Вів машину сам Стефурак. Невисокий, кремезний, в насунутій на чоло бавовняній кепочці — зовсім не скидався на інспектора карного розшуку, звичайний шофер, який везе середнього районного керівника чи голову колгоспу. Хаблак, правда, не дуже скидався на голову, офіцерська підтягнутість все ж давалася взнаки — за начальника якогось відділу культури чи навіть райвиконкомівця міг зійти. Це його цілком улаштовувало, і майор приязно зиркав на Стефурака: здається, хлопець тямущий, не якийсь міліцейський дженджик, добре, що сам запропонував обійтися без шофера — водій, який би гарний і невибагливий не був, завжди потребує додаткових витрат, моральних і матеріальних, а тут усе просто: номер на двох організувати легше, ніж на трьох, не кажучи вже про інші дрібниці.
Перед виїздом Хаблак розповів Стефуракові, з яким завданням приїхав, і назвав прізвище Манжули. Старший лейтенант подумав трохи й зауважив: якщо пам’ять не підводить, він зустрічав це прізвище в якихось зведеннях чи протоколах і, до речі, порівняно недавно. Старший лейтенант подумав трохи й згадав усе достеменно. Півмісяця тому розкручував крадіжку, одна з ниток привела його до Коломиї, там і почув це прізвище: Манжула. Справа в тому, що працівники районного ВБРСВ натрапили на слід спекулянтів листовим алюмінієм, котрим гуцули криють хати. У зв’язку з цим і був затриманий Манжула, але, як виявилось, безпідставно. Доказів проти нього не було — пробачились і відпустили.
Цікаво, подумав Хаблак, одну із своїх останніх листівок до сестри в Одесу Манжула написав саме з Коломиї — отже, добре, що їдуть вони туди, мабуть, недаремним було затримання цього одеського пройди.
В’їхали в село. Стефурак показав Хаблакові першу хату, вкриту, за тутешньою модою, листовим алюмінієм.
Майор попросив зупинитися і вийшов з машини. Великий дерев’яний будинок, нефарбований, жовте смолисте дерево наче пишалося своєю вічністю. Вікна зовсім міські, широкі, на другому поверсі лише трохи менші. Мансарда — не мансарда, нема узвичаєних скошень — і все це під гордовито виблискуючим сріблястим покриттям. Майстри, які вкривали дім, мали свої штампи, вони витискали з алюмінієвого листа різні форми, як здалося Хаблакові, під черепаху: справді, наче велетенська черепаха залишила на будинку свій панцир.
По фасаду дім прикрашали олені, вирізані з алюмінію — наче збиралися у весняному запалі накинутися один на одного, погрожували важкими рогами й трубили бойову пісню.
Хаблак відступив до машини в захопленні.
— Ну? — коротко запитав Стефурак.
— Грандіозно.
Хаблакові справді сподобався будинок, проте старший лейтенант сприйняв його репліку по-своєму.
— Ти колись бачив, аби десь продавали алюмінієвий лист? — запитав.
— Ні.
— І я не бачив.
— Отже?
— За такий дах, кажуть, платять не менше ніж три тисячі.
— Не може бути! — щиро здивувався Хаблак.
— Тільки за алюміній, без роботи.
— Неймовірно.
— А чого ти хочеш! По-перше: мода. По-друге: дах легкий, красивий і фарбувати не треба.
Хаблак подумав: коли справді три тисячі, завжди знайдуться люди, які грітимуть на цьому руки. Вони рушили, і майор запитав:
— Яка державна ціна алюмінію?
— Ти ж сам казав: не бачив у продажу.
— Але ж десь беруть…
— По-моєму, наші обехеесівці вже ламають над цим голову.
— Пізно почали.
Стефурак лише знизав плечима, і майор так і не зрозумів, засуджує чи виправдовує той своїх колег.
В’їхали в Коломию непомітно: може, Хаблак задрімав, притомившись, чи просто замислився, але околиці не запам’ятав.
Коломия сподобалася майорові, правда, сьогодні йому подобалося все, навіть досить одноманітні села вздовж шосе. Майор подумав, чим саме його вразило місто, й нарешті зрозумів — не чистотою центральних вулиць, навіть не зеленню й квітами, а непоспішливістю ритму життя, неперенаселеністю вулиць і, певно, тим провінційним духом загальної обізнаності, який чомусь упав Хаблакові в око, — можливо, тому, що люди стояли попід магазинами купками й дружно розмовляли поміж собою, чи тому, що кілька разів помітив, як ввічливо підіймають чоловіки капелюхи, зустрічаючись.
Колись і ця обізнаність, і непоспішливий темп життя, і взагалі все, пов’язане з так званим провінціалізмом, зазнавали остракізму й рішуче засуджувалися, але Хаблак не відчував до цього гострої неприязні, навпаки, після божевільного темпу столичного життя, подвоєного ще темпами карного розшуку, коломийські статечність і непоспішливість приємно вражали.
Хаблак подумав ще: за такого життєвого ритму, мабуть, і стосунки між людьми зміцнюються, отже, люди не такі відчужені, як у великому місті, — виходить, тут менше проявів зухвалості, зверхності, злоби, а в результаті (це був його специфічно-професійний висновок) і менше злочинів.
Капітан Пекар, начальник місцевого карного розшуку, чекав на них у темнуватій кімнаті з навстіж відчиненим вікном — лузав насіння і випльовував у вікно, дивлячись, як два півники підскакують і приндяться, готуючись до бійки.
Хаблак і в цьому завбачив перевагу місцевого ритму: завалений справами начальник розшуку якогось столичного району навряд чи зміг би отак безжурно лузати насіння.
Правда, Пекар знітився, зрозумівши, що його застали за таким заняттям, але одразу ж опанував себе і запропонував:
— Обідати! Бо час обідній, і я тут замовив…
Хаблак перезирнувся із Стефураком: видно, капітанова категоричність не вразила того, майор також не заперечував проти обіду — на тому й зійшлися. Пекар провів їх до чистої, буквально вилизаної їдальні, де їх нагодували домашнім борщем і смачними котлетами з добре підсмаженою картоплею.
Хаблак, якому доводилося досить часто перебиватися стандартними глевкими макаронами, ще раз переконався в добротності коломийського способу життя.
- Предыдущая
- 79/126
- Следующая
