Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 56
- Предыдущая
- 56/126
- Следующая
Не з’явитись на побачення — дівчина може образитись, либонь, звикла, що хлопці впадають біля неї — молоді, енергійні, вродливі, а йому, як відомо, за сорок…
Правда, не всі з її залицяльників директори комбінатів, подумав не без самовдоволення, та не мав абсолютної певності в цій перевазі й вирішив ризикнути.
До того ж ризик мінімальний. Він візьме таксі й повезе Оксану до “Наталки” — є така богом забута корчма на Бориспільському шосе. Повна гарантія, що там їх ніхто не побачить.
В Юрія Лукича одразу поліпшився настрій і він поїхав додому спаковувати Людмилині сукні.
7. — Ні, я не хочу й не піду! — заявив Іван Петрович і розлігся на дивані.
Варвара зупинилася посеред кімнати, здивовано дивлячись на чоловіка. Уперше почула від нього подібне, до того ж мовлене з такою категоричністю. Вона вже встигла відвести дочку до дитячого садка й попросила Івана збігати по молоко, хліб і сосиски: вже дев’ята година, а він розгулює по квартирі в самих трусах і неголений.
І раптом таке…
Іван простягнувся на дивані у вітальні, підмостивши під нечесану голову придбану в салоні художнього фонду вишиту подушку, поклав ноги на диванну м’яку спинку, не скинувши капців — худі ноги, вкриті рудуватим волоссям, одна туфля сповзла з ноги просто на диванний велюр, і Варвара сплеснула руками від обурення.
— Чого розлігся! — вигукнула. — На дивані з брудними ногами! — Гадала, що чоловік одразу скочить, ну, хоча б скине огидні рвані капці, проте Іван аж ніяк не зреагував на її обурення, навпаки, відвернувся, даючи зрозуміти, що йому глибоко байдужі і її гнів, і її накази.
— Ти чув? — здивовано знизала плечима Варвара. — У домі нема хліба й молока.
Іван повернувся до неї і, дивлячись чистими очима, запитав байдуже:
— Ну й що?
— Сходи до гастроному.
— І не подумаю.
Так, це було вперше — уперше за все їхнє шестирічне подружнє життя Іван відмовив у чомусь Варварі, і це настільки збентежило її, що не змогла навіть пристойно відповісти. Стояла посеред вітальні й кліпала очима, нарешті не знайшла нічого кращого, ніж запитати:
— Ти що, захворів?
— Ні, — одповів і посміхнувся, як видалося Варварі, нахабно. — Ти ж знаєш, я здоровий.
— То чому ж?..
— Не хочу.
— Але ж треба.
— Іди сама.
— А хто прибиратиме квартиру?
— Повернешся з гастроному й прибереш.
— А ти?
— У мене відгули, і я відпочиваю.
— Але ж і я у відпустці й також потребую відпочинку.
— То відпочивай.
— А що їстимемо?
— Якось переб’ємось.
— А як дитина без молока?
Іван засовався на дивані й відступив, як видалося Варварі, дуже неохоче.
— По молоко я потім мотнуся.
— Можуть розібрати.
— Проживе дитина день і без молока.
Варвара розгублено розвела руками: ну, що можна відповісти на це? Присунула до дивана стілець з високою спинкою, сіла біля чоловіка й запитала лагідно:
— Що з тобою, Ваню?
— Нічого.
— Мені здалося, ти чимось невдоволений?
— Зараз — ні.
— Як тебе зрозуміти?
— А от так і розумій: лежу на імпортному дивані, під торшером за двісті ре, дивлюсь на “стінку” з кришталем і плювати хотів на все.
— Побачила б мама!
— О-о! — нараз підскочив з дивана Іван. — Нарешті сказала, що думаєш. А я за одним разом і на твою мамочку плювати хотів. З її кришталем та диваном.
— Ти що? — жахнулася Варвара. — Що мелеш?
— Не мелю, а нарешті кажу, що думаю. Дай хоч три дні пожити вільно. Скинув кайдани, невже не второпаєш, хоч на три дні скинув, а може й більше… — нараз затнувся, — може, назавжди!.. Збагнула?
— Як тобі не соромно казати таке про маму? Вона забезпечила нас усім.
— Не хочу! — зірвався мало не на крик Іван. — І не треба! Плювати! Набридло ходити навшпиньки… “Доброго ранку, Маріє Федотівно, як спали, шановна Маріє Федотівно?” А мені плювати, як спала рідна теща, нехай хоч зовсім не спить…
— Ти несправедливий, Ваню.
— Ну, звичайно, один я — сучий син, а всі ви — цяці! А ти подумай: квартира в нас чотирикімнатна, а ми з тобою і з дитиною в одній кімнаті тулимось.
— Не рівняй себе з мамою!
— Отакої, виходить, нам вічно кланятись?
— Сам знаєш, мама не може без кабінету!
— Так, наша мамахен — великий учений, їй потрібний кабінет, а потім вона втомлюється і хоче відпочивати в спальні, це ще одна кімната, а ввечері до мами приходять гості, боже мій, сам Маркіян Гаврилович, академік, всесвітньовідома величина, і йде ця величина до вітальні, сідає під торшер за двісті ре і п’є з рідною тещею португальський портвейн — шість з половиною ре за пляшку… А ти, Іване, нікчемний інженеришко, сиди в цей час у своєму закуті разом з коханою дружиною і дитиною, а коли в туалет, то навшпиньки, потихесеньку, по килимовій доріжці, аби не потривожити академіка з сіятельною мамахен. А квартиру, до речі, на всіх одержували, і нам з тобою та Олечкою аж три кімнати належать, по закону, може, не так?
— Хто б тобі дав чотири кімнати, коли б не мама?
— Знову — мама!
— Може, на твої гроші умеблювали квартиру?
— А для чого мені кришталь та імпортні “стінки”, плювати на них, я в себе вдома господарем хочу бути, ясно?
— Наче хтось обмежує тебе…
— Ну, ти й скажеш! А позавчора: “Тихше, Ваню, забери Олю, підіть з нею на вулицю, мама спить, у неї сьогодні операція…”
— Так вона ж потім три години біля операційного столу простояла. І ти це чудово знаєш.
— А я коли з роботи повернувся? Близько дванадцятої ночі, забула? І те, що в нас аварія трапилась, — уперше чуєш…
— Ти ж нічого не казав.
— А ти б запитала. Чого чоловік о дванадцятій ночі повертається? До того ж тверезий…
— Не вистачало, аби п’яний.
— Скоро зап’ю, — пообіцяв Іван цілком серйозно. — Я скоро все робитиму — як справжні чоловіки.
— Може, й коханку заведеш?
— Може, й заведу.
Обличчя у Варвари пішло червоними плямами.
— То вже одразу забирайся…
— Чого це?
— А того, що бовдур.
— Ти мене ще не знаєш…
— Бачу.
— Точно, не знаєш, — мовив якось хвалькувато й ледь не урочисто.
— Але скоро…
— Що — скоро?
— Нічого, — позадкував одразу.
— Мама повернеться, як їй у вічі дивитимешся?
Злостива усмішка майнула Івановим обличчям.
— Сумління не мучитиме мене, — одповів ухильно.
— Так можуть казати лише невдячні.
— Ну, на кого-кого, а на невдячного я не схожий, — процідив крізь зуби.
— Це з якого боку дивитися…
— З якого хочеш.
Варвара рішуче підвелася зі стільця.
— Ти сьогодні не в своїй тарілці, — визначила. — Добре, нехай буде по-твоєму. Піду по молоко сама.
Попростувала, не озираючись, до кухні, а Іван підчепив босою ногою капцю і люто жбурнув її в “стінку”. Не долетіла, шльопнулась об стілець, на якому щойно сиділа Варвара, і Іван нараз гіркотно й лячно подумав: усе, що він замислив, не здійсниться, певно, така вже в нього планида — типового невдахи.
Від цих думок мороз пішов поза шкірою. Усе пусте, а він розраховував…
Але Іван сам не признався собі, на що ж справді розраховував — ні, краще про це не думати й не згадувати… Зі стогоном простягнувся на дивані й стиснув долонями скроні.
До кімнати зазирнула Варвара.
— Відійшов? — запитала лагідно.
Отак завжди: золота жінка, він їй скандал, а вона — відійшов?..
На мить Іванові зробилося соромно, проте лише на коротку, невловиму мить — сердито засопів і кинув люто:
— Придурюєшся?
— Ні, я от про що. Вчора ти казав: машину треба змастити. То піди до гаража, я сьогодні Олечку раніше заберу, на Жуків острів поїдемо, покупаємось.
— На маминій машині? — запитав не без єхидства.
— А ти б сам на “Волгу” стягнувся?
— Мамина машина, нехай сама й шмарує.
Певно, Варвара справді уявила собі цю картину: сива жінка з високою зачіскою в елегантному англійському костюмі бере автомобільний шприц і лізе до ями, щоб промазати шкворні.
- Предыдущая
- 56/126
- Следующая
