Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 15
- Предыдущая
- 15/63
- Следующая
Харнак нахилив голову.
— Але ж це міг бути чоловік, котрий працював там раніше…
Харнак знову нахилив голову.
— Я також додумався до цього, — мовив з ледь помітною іронією, — але мені відразу вдалося встановити, що один з газетних коректорів майже два тижні тому виїхав саме до того району, де стався напад на танкетку. Якесь село Кваси. Відпросився ніби на весілля на три — чотири дні, а нема уже два тижні.
— Прізвище? — запитав Менцель.
— Заремба Євген Степанович.
Менцель натиснув на кнопку дзвінка.
— Зробіть негайно запит, — наказав секретареві. — Заремба Євген Степанович. Два тижні тому виїхав до села Кваси на весілля до племінника…
Петро Кирилюк стояв біля вікна у проході. Вагон був старий, його нещадно кидало, він весь скрипів і тріщав, немов скаржився і на паровоз, що тягнув його в таку далечінь, і на дощ, який батожив його по зелених боках, і на вітер. Та Петро не звертав уваги на порипування вагона, не чув довгих і хрипких паровозних гудків і не бачив мокрих полів, що проносились за вікном. Не міг нічого чути й бачити, бо нерви його були напружені, в кожному погляді відчував ворожість і підозріливість.
Петро сердився сам на себе, намагався триматись вільно, розумів безглуздість і безпідставність своєї розгубленості, та нічого не міг вдіяти з собою.
“І який же ти розвідник, — картав себе, — коли боїшся першого зустрічного! Який же ти розвідник!.. — повторював. — Хлопчисько, жалюгідний боягуз…”
Кирилюк дістав сигарету, справжню, дорогу ароматну сигарету, яка коштувала скажені гроші на чорному ринку, і глибоко затягнувся.
“А я й справді не розвідник, — подумав раптово, — з мене нічого й не візьмеш… Власне, чого я вимагаю від себе? Не боятися? То я й не боюся. Якби боявся, то не їхав би… Нерви…”
Поїзд саме влетів під сталеві арки мосту. Внизу, під грибком, стояв солдат у шинелі й касці. Петро на якусь мить зустрівся з ним поглядом і, вражений виразом його обличчя, озирнувся, але так уже й не побачив ні солдата, ні грибка, ні ажурних арок мосту.
Солдатові було, певно, за п’ятдесят; маленький, худий, з безбровим зморщеним обличчям, він змок і дивився на вагони пасажирського поїзда та людей, що мигтіли у вікнах, з неприхованою заздрістю й злістю. Маленький закляклий чоловічок з автоматом ненавидів його, Кирилюка — це можна було прочитати в його очах, — а він же вважав Петра німцем…
Зрозумівши це, Петро посміхнувся, опустив вікно і висунув голову під дощ. Хай розвіються сумніви! Зрештою, він “хазяїн життя”, у нього є те, що ціниться тут найбільше і чого, напевно, бракує пихатому оберсту з сусіднього купе. У нього є гроші й коштовності, на ньому чудовий модний костюм, у кишені надійні документи, — він має право навіть на дивацтва. Більше того, саме те, що він у дорогому костюмі й білосніжній сорочці висунувся під ріжучі цівки дощу і що збоку могло здатися неприродним, вселило у Кирилюка впевненість у собі, остаточно розвіяло сумніви, і він навмисне штовхнув пихатого оберста, котрий з рушником на плечі саме прямував до туалету. У відповідь на його обурений погляд глянув пихато й презирливо — так що оберст раптом сам попросив вибачення.
“Отак і треба — розштовхувати ліктями”, — вирішив Кирилюк і зайшов до свого купе.
Його попутниками були двоє військових з емблемами танкових військ — середніх років товстун-майор та моложавий, хоч і з сивими скронями, підполковник. Вони саме збиралися обідати — майор застелив білою серветкою столик і розкладав на ньому бутерброди, підполковник відкорковував пляшки з пивом.
Майор не озирнувся на Петра, а його товариш глянув на нього відверто неприязно. Кирилюк удав, що нічого не помітив, і дістав свій саквояж. Витяг пляшку коньяку, нарізану тонкими шматочками шинку, кільце запашної української ковбаси. Помітивши, як скоса бликнув на шинку майор, посміхнувся в душі й запропонував:
— Коли панове не заперечують, запрошую розпити цю пляшку. — Витримав паузу. — До речі, дозвольте відрекомендуватися — колишній обер-лейтенант Герман Шпехт.
— Дуже приємно, — розцвів у посмішці майор, — із задоволенням приймаємо вас до компанії. Це, — кивнув на сивого, — підполковник Хауайс… Ваш покірний слуга майор Кірстен…
Коньяк налили у склянки. Кірстен пив його маленькими ковточками, смакуючи.
— Еліксир життя, — зітхнув і потягнувся за шинкою. — Ви, обер-лейтенанте, давно скинули мундир?
Петро поставив у куток свою паличку. Скривився, наче не любив і згадувати про це.
— Нагла куля під Харковом, — сказав. — Добре, що ногу не відтяли…
Підполковник подивився на нього з цікавістю.
— Весь час на Східному фронті? — запитав.
— Навіть під Москвою…
Очі майора округлилися.
— Це правда, обер-лейтенанте?
— Цим не жартують.
— Але ж там було пекло!
Петро пильно подивився на майора. Може, провокує? Здається, відвертий, та хто ж його зна?
— А війна взагалі не рай! — глянув на підполковника, наче шукаючи підтримки. — Росіянам пощастило: зима й мороз стали нам на перешкоді.
— Коли б не це, — ствердив підполковник, — наші танки були б уже на Уралі. Але й зараз не так вже погано. Ми обійдемо Москву з флангу і втопимо більшовиків у Волзі.
— За Сталінград! — запропонував майор, розливаючи коньяк.
— За Сталінград! — підтримав Петро, піднімаючи склянку. — За Сталінград! — повторив. І до болю зримо уявив бої у місті, обгорілі будинки, солдатів у продимлених гімнастьорках, що до останнього утримують кожний рубіж.
— Генерал Паулюс, — сказав майор, відрізаючи великий шмат ковбаси, — пообіцяв фюреру через місяць влаштувати у Сталінграді парад. А генерал слів на вітер не кидає.
“Ваш Паулюс — звичайнісінький базіка”, — подумав Петро, та серце стислося…
— У вас такий вигляд, обер-лейтенанте, ніби ви ковтнули отрути, — сказав підполковник.
— Кепсько пішло, — цокнув Петро по склянці. — Дозвольте ковток пива, майоре…
Пиво було кисле — звичайнісінький ерзац, та Петро пив з задоволенням, відчуваючи, як кожний ковток остуджує його гаряче тіло. “Менше емоцій, — думав. — З вовками жити — по-вовчому вити…”
— Сподіваюсь, панове, — сказав весело, — що ваші бойові машини братимуть участь у сталінградському параді!
— Коли не запізнимось, — буркнув підполковник.
— Річ у тім, що нас тільки-но перекидають на Схід, — пояснив майор.,
— По-моєму, наш поїзд іде на Берлін, а це, здається, на заході, — заперечив Петро.
Майор засміявся:
— Шлях на Схід не такий уже прямий, обер-лейтенанте. Іноді потребує відповідної підготовки.
Петро зрозумів — квартир’єри. Готували переїзд якоїсь танкової частини. Цікаво!..
Відповів недбало:
— Мене не обходять ваші справи, панове. Та все ж давайте вип’ємо за те, аби ви не запізнились. Кожний справжній німець повинен зробити свій внесок у нашу велику боротьбу! Для такого випадку у мене знайдеться… — поліз до валізи, — справжній французький.
— Невже? — простягнув руку майор. — Ви чародій, обер-лейтенанте!
— Кожний творить чудеса в міру своїх можливостей…
— Фінансових… — додав майор. — За ваші успіхи, обер-лейтенанте!
— Ви мені подобаєтесь, юначе, — сказав раптом підполковник, який мовчав, зайнятий своєю склянкою. — Я відчуваю — ви справжній арієць!
Петро нахилив голову.
— Для мене це велика честь, гер підполковник, — мовив урочисто. — Почути з уст такої заслуженої людини…
— Ви куди їдете, пане обер-лейтенант? — втрутився майор.
— У Бреслау.
— Шкода… У нас в Берліні кілька вільних годин. Можна було б…
— Дурниці, Кірстен, — махнув рукою підполковник, — невже ви думаєте, що всім цікаво знайомитись з вашою дружиною і, — підкреслив, — дочкою?
— То ви не до Берліна? — запитав Петро якомога байдужіше.
— Нам ще ніч валандатись у поїзді, — поскаржився майор. — До Гавра…
— Клята країна, — буркнув підполковник. — Хтось вигадав, що французи — галантний народ. Звичайнісінькі свині… Брудні свині і, крім цього, — підняв пляшку, — нема в них нічого…
- Предыдущая
- 15/63
- Следующая
