Крах чорних гномів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 37
- Предыдущая
- 37/67
- Следующая
Вони щось нагадували Карлові, але ніяк не міг згадати — що? Наче він уже бачив колись такі сліди — величезні, широкі, з оригінальним візерунком: дві ялинки поруч. Карл глянув на Гельмутові черевики: на каучукових підборах, міцні, а ялинки, певно, щоб не ковзали.
Де ж він бачив такі сліди? Зрештою, яке це має значення? Сліди як сліди… А ось уже й ганок будинку. Вікна першого поверху загратовані, вузькі й похмурі, двері дубові, оббиті залізними шпугами. Такі не під силу й Гельмутові.
Горила витягла з кишені важкий ключ, відімкнула двері і відступила на крок, пропускаючи Карла.
— Давай, давай! — штовхнув у спину Курт. — Ми з тобою цирлями-мирлями не займатимемось!..
Вузький, темний коридор. Кремер зупинився, нічого не бачачи. Почув, як за спиною рипнули двері. Хтось, певно Гельмут, схопив його за комір, зняв пута й штовхнув у темряву. Позаду загуркотіли двері, клацнув замок. Карл за інерцією зробив кілька кроків і вдарився коліном. Обмацав: край ліжка. Сів. Поступово очі звикли до темряви, вірніше — напівтемряви: з вузької щілини під самісінькою стелею пробивалося трохи світла.
Колись у кімнаті було вікно, та його заклали цеглою, грубо повайнували, перетворивши помешкання на звичайну тюремну камеру. Відкидне ліжко з тонким матрацом, параша, залізні двері з вічком для підглядування. Але тепло.
Карл кілька разів присів, випроставши затерплі руки. Відчув, як запульсувала кров у кінчиках пальців, сів на край ліжка. Отак закінчилася кар’єра ювеліра Карла Кремера: тюремне ліжко й параша. Що ж, це не така вже й несподіванка — він знав, на що йде, готувався й до такого фіналу. Тепер аби витерпіти! Битимуть і мучитимуть, а Карла ніколи не били — лише кілька разів ударили прикладом у таборі для військовополонених. Але ж усе це — дитячі забавки у порівнянні з тим, що буде. І хто ж його зна, чи зможеш ти витерпіти?
Карл знав: витерпить, та все ж сумніви мучили. Навіть спіймав себе на думці, що хоче, аби скоріше все почалося — нарешті б упевнився, що дух його дужчий за тіло.
Простягся на ліжку, відпочивав. Заплющив очі, намагаючись відігнати сумніви. Згадав огидно великі черевики Гельмута і зіщулився. Пісок під вагою Гельмутового тіла аж рипів: дві ялинки на кожному сліді…
До речі, де ж він бачив такі відбитки?
Раптом Карл скочив з ліжка і ледь не закричав. Так, він згадав, точно згадав, де й коли бачив такі ж величезні сліди з двома ялинками. Але ж це… Ні, не може бути…
Вєтров схопив мотику і з усієї сили вдарив у землю над проходом. Грунт осів, завалюючи нору, а Юрій усе бив і бив, осипаючи мокру землю.
— Що він робить? — не витримав Гібіш. — Це — єдиний шлях назад!
Старий кинувся до Вєтрова, та Свідрак затримав його. Стояли й дивились.
Засипавши прохід, Вєтров знеможено опустився на камінь. Жадібно вдихнув повітря, озирнувся на товаришів.
— Там фашисти? — не витримав Василько.
— Газ… — видихнув Юрій. — Вони закидали штрек газовими гранатами.
Вєтров відчув слабкий запах газу, поки вони ще не встигли розкидати свій кам’яний завал. Заплющивши очі й не дихаючи, Юрій обвалював грунт, поки не перекрив шлях газу. Тільки людина з його м’язами могла витримати таку напругу. Тепер сидів, жадібно хапаючи ротом повітря, вдивлявся у збуджені обличчя товаришів і думав: навіщо він це зробив? Їм вистачить їжі й води на добу, а далі? Все одно смерть…
Вєтров знав — через кілька хвилин вони також зрозуміють це, і шукав слів, які могли б хоч трохи підбадьорити хлопців. Шукав і не знаходив.
Першим оцінив ситуацію Свідрак. Навіть при тьмяному світлі ліхтаря Вєтров побачив, як витяглося і без того довгасте обличчя пана Тадеуша, як посуворішали його очі.
Свідрак запитально глянув на Гібіша, та старий лише похитав головою. Він уже давно приготувався до смерті, може, тому, що мав сімдесят років за плечима, а може, й тому, що за своє довге життя стільки — разів був похований під землею.
Василько побачив безнадійний жест Гібіша, але зреагував на нього зовсім не так, як сподівався Вєтров. Спокійно сів на камінь, дістав з кишені загорнутий у газету бутерброд.
— Зголоднів я, — мовив байдуже. — Погано вечеряв, ну, й зголоднів…
У Вєтрова стислося серце. Такий хлопець — невже це його остання вечеря? Закашлявся. Все-таки ковтнув трохи газу. Клята мишоловка. Безглуздо вмирати так. Але чому ж безглуздо? Глянув на годинник. За п’ятдесят хвилин рвоне, і їхня смерть окупиться сторицею!
Свідрак поплескав себе по кишені.
— Як пан Гібіш вважає, — запитав, — чи можна тут закурити?
— Метану нема, — махнув рукою той. — Можна.
Пан Тадеуш вмостився поруч із старим, запропонував йому сигарету. Запаливши сірника, Гібіш нахилився над вогнем. Нараз відсахнувся не прикуривши. Застиг, дивлячись на тремтяче полум’я.
Обпаливши пальці, чортихнувся.
— Може, у когось знайдеться клаптик паперу? — схвильовано мовив.
— Навіщо? — здивувався пан Тадеуш.
— Чекайте…
Василько мовчки подав старому замаслену газету. Гібіш відірвав клаптик.
— Якраз з портретом Геббельса… — констатував Василь.
Підпаливши газету, старий підняв її високо над головою.
— Збираєтесь організувати смолоскипний похід? — почав єхидно Василько. — Але ж немає глядачів і…
Гібіш обірвав хлопця рішучим жестом. Завмер, уважно слідкуючи за полум’ям. Червоні нерівні язики тремтіли, нахиляючись убік.
— Бачили? — запитав Гібіш.
Усі нерозуміюче перезирнулись. Старий махнув рукою, сів, жадібно закурив і пояснив:
— У печері, яка не має виходу, стояче повітря, отже, і полум’я було б непорушне. А тут протяг…
— Чекайте, чекайте, — захвилювався Вєтров, — ви хочете сказати?..
— Я нічого не хочу сказати! — розсердився Гібіш. — Я ще нічого не знаю, але ми повинні спробувати…
— Ха-ха!.. — раптом голосно зареготав Василько. — Вперше бачу користь від клишоногого!
— Якого клишоногого? — не зрозумів Юзеф.
Василько пнув ногою обгорілий шмат газети з портретом Геббельса. Зробив він це так безпосередньо, що навіть Свідрак усміхнувся.
— Рушили? — запропонував Вєтров.
І побачив ласкаву усмішку, яка торкнулася уст Свідрака. “А він лише зовні похмурий”, — подумав.
Знову Гібіш ішов попереду. Вони заглибились у печеру і потрапили до приблизно такої ж розколини, якою брели під галереї підземного заводу.
Гібіш час від часу зупинявся, палив залишки газети з промовою Геббельса — і знову рухались, перелазячи через каміння. Потім повзли такою вузькою норою, що ледь вміщалося тіло. В одному місці Гібішеві довелося розширювати прохід мотикою; Вєтров пожалкував, що не він попереду, і старому, котрий і так уже притомився, доводиться пробивати шлях для всіх.
Потім розколина трохи розширилась. Тепер весь час піднімалися — каміння утворювало величезні підземні сходи. Вєтров хотів помінятися місцями з Гібішем, та штейгер рішуче запротестував. Дихав важко, але не зупинявся.
Похолоднішало, і це обрадувало Гібіша.
— Моліться богу, — сказав хрипко Вєтрову, — нам може пощастити…
— Молюсь дияволу, — пожартував Юрій, — ми в його царстві, і бог тут не має влади.
Гібіш знову запалив сірника і вимушений був затулити полум’я долонями, аби не згасло. Пройшли ще кілька десятків метрів, і раптом хід скінчився. Гібіш затупцював на місці, обмацуючи променем ліхтаря стіни.
— Чекайте! — вигукнув Свідрак. Він запалив свого ліхтаря, спрямував промінь на вузьку темну пляму на висоті десь більше двох метрів. Ліхтар тремтів у руці пана Тадеуша, світло танцювало на стіні, і всі, як заворожені, дивилися на пляму.
— Це ж вихід! — першим порушив тишу Юзеф. — Матка боска, це ж вихід!
— Гасіть ліхтарі! — пошепки наказав Вєтров. — І тихше.
З отвору лилося свіже холодне повітря.
— Я бачу зорі, — прошепотів Юзеф.
— Замовч! — сердито обірвав його Свідрак. — Там можуть бути гестапівці.
Вєтров уперся рукою в стіну, підставив панові Тадеушу плечі. Той розширив отвір і протиснувся крізь нього.
- Предыдущая
- 37/67
- Следующая
