Крах чорних гномів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 17
- Предыдущая
- 17/67
- Следующая
— Чому ж, ми віримо фактам і документам, — усміхнувся Карл.
— На жаль, — зробив безнадійний жест фон Вайганг. — Ну що ж, мій хлопчику, коли ти вже так хочеш, можу завірити: ми не займатимемося валютними операціями.
— Лише це турбувало мене, — полегшено зітхнув Карл. — Тоді я згоден і мушу подякувати за виявлене довір’я.
— Я був упевнений в тобі, — відповів групенфюрер, простягаючи Карлові руку. — Кін у нашій грі безпрограшний, і совість буде чистою.
“Щодо совісті — річ сумнівна”, — подумав Карл, та мовив упевнено, мало не патетично:
— Чиста совість — сказано прекрасно. Я б додав, це — основа нашої комерції, а рушійна сила її — здорова й чесна конкуренція…
Фон Вайганг підвівся, але відразу знову сів.
— Мені не хотілося б, — мовив невпевнено, — аби начальник моєї канцелярії гауптштурмфюрер Шрікель здогадався про характер наших стосунків. Чим менше свідків, тим краще, — скривив губи в штучній посмішці, і Карл зрозумів: фон Вайганг побоюється гауптштурмфюрера. — Пропозицію переїхати до нас зробить тобі фрау Ірма. Як давньому другові… Без близьких знайомих та світського товариства вона сумує і, цілком природно, хоче частіше бачити свого хлопчика. Ти мені байдужий, і я іноді просто не помічаю тебе…
— Зрозумів вас, генерале. Так справді буде краще.
— І з Шрікелем будь обережний, — попередив фон Вайганг. — Хитре бидло, я б давно позбувся його, та добре знає справу… — Групенфюрер позіхнув: — Гості вже, певно, збираються. Треба вертатися.
Уже зовсім смеркло, в кінці алеї у флігелі гауптштурмфюрера Шрікеля світилися вікна. “Шрікель, Шрікель, — думав Карл. — Що ж, повоюємо…” Раптом у два кроки перетнув алею, присів перед гномом.
У темряві ледь вгадувалися риси обличчя бронзового чоловічка, але Карл був певний, що тепер гном дивиться на нього доброзичливо, наче підбадьорює його.
“Я стаю зовсім дитиною, — майнула думка, — граюсь у ляльки…” Але від цієї думки не зробилося соромно, навпаки, він з ніжністю погладив гнома по жорсткій бронзовій бороді, так, як гладить дитина ляльку. Нараз Карлові захотілося і справді стати дитиною — аби ніщо не хвилювало, і найбільшою подією була усмішка старого гнома. Розумів, ця секундна слабість є результатом складних перипетій сьогоднішнього дня. Про розмову з групенфюрером фон Вайгангом слід буде повідомити Центр, але після провалу Марлени Пельц доведеться чекати, поки Центр сам установить з ним зв’язок.
Ускладнювалась ситуація і з підземним заводом. Він повинен був розвідати підходи до нього і через Марлену викликати диверсійну групу. Правда, є ще один варіант…
— Я бачу, тобі припали до душі ці гноми. Та на нас чекають.
Карл попрямував за групенфюрером. Ішли мовчки. Раптом Кремер чомусь уявив, як вдиралися гестапівці до квартири Пельц. Бідолашна Марлена! Якщо її взяли живою, погано їй…
Карл піймав себе на тому, що подумав про Марлену Пельц якось байдуже. її арешт не завдав йому стільки болю, як за провалу Богдана. Звичайно, було шкода Марлени, він уявляв собі дівчину, що мужньо стоїть перед гестапівцями, але образ її був нечіткий, весь час розпливався. Певно, тому, що Кремер бачив лише портрет Марлени, — Левицький показав йому фото дівчини, звичайне, офіційне фото, яке робиться в школі розвідників.
Карл намагався оживити це фото, та марно — не міг уявити, як розмовляє вона, як ходить, а поза, в якій він бачив її перед гестапівцями, була чомусь підкреслено плакатною: високо піднята голова, гнівні очі, розідрана кофтина, з-під котрої виглядає біле плече.
Ось вона повертається до нього — і знову лише фото: м’які лінії підборіддя, здивовані очі і сукня в горошок…
Бідолашна Марлена… Її катують, а він зараз питиме вино і розмовлятиме з вродливими жінками…
У вітальні було затишно й тепло, пахло дорогими парфумами.
Фрау Ірма познайомила Карла з гостями: старий поміщик із зморщеними, мов печене яблуко, щоками, кілька підлеглих фон Вайганга в мундирах і цивільному, музика в чорному сурдуті, два комерсанти. І жінки — молоді і старі, вродливі і зовсім негарні, але всі повбирані та причепурені.
Одна з них привернула пильну увагу Кремера. Середня на зріст, тоненька блондинка, вона виділялась серед інших жінок. Усміхалася, показуючи рівні зуби, і кокетливо мружила сірі, з синюватими переливами очі. Очі в неї і справді були гарні — великі, наївні, вони контрастували з вузькуватими злими губами. Мабуть, блондинка знала це, бо підмальовувала губи так, аби вони здавалися повнішими.
— Хільда Браун, — представила її фрау Ірма, — наречена нашого Рудольфа Рехана.
Карл подивився на дівчину з цікавістю. Вона відчула це, бо відразу прикрила очі довгими пухнастими віями і ледь помітно, зневажливо пересмикнула губами.
“То ось ти яка, дрезденська вертихвістка, — подумав Карл. — Тепер зрозуміло, чому втрачає розум цей довготелесий телепень”.
— Я багато чув про вас, фройляйн Браун, — мовив ввічливо, — та дійсність перевершила всі мої сподівання. Руді — просто щасливчик!
Знову дівчина зробила ледь помітну гримасу.
“У неї характер, — відзначив Кремер. — Триматиме Рехана під черевиком”.
Руді з’явився через кілька хвилин. Разом з ним до вітальні зайшов товстий рожевощокий офіцер в есесівському мундирі. Гість ледь діставав Рехану до підборіддя, і Руді весь час нахилявся, розмовляючи з ним.
Ад’ютант, побачивши Хільду, весь засвітився і потяг есесівця через вітальню.
— Ви вже знайомі з моєю нареченою, Карле? — гукнув до Кремера, роблячи наголос на слові “наречена”. — Уже встигли? Ви не втрачаєте часу… Хоча вродливі жінки завжди чомусь прихильно ставилися до вас!..
Рехан був трохи напідпитку, алкоголь розв’язав йому язик, і Карл зрозумів: Руді дуже хочеться, аби всі помічали вроду його нареченої.
— Я вже казав фройляйн Хільді, — підмастив він, — що зачарований нею. На фройляйн важко дивитися, можна осліпнути.
Дівчина наморщила носа, та комплімент сподобався — лукаво блиснула очима. Руді потер руки.
— А ви не дивіться, Кремере, — сказав так жалібно, що його супутник зареготав:
— Не будьте ревнивцем, Рехане, це вам не пасує. З вас би вийшов непоганий Ромео, хоча, — зміряв Руді поглядом з ніг до голови, — скоріше два Ромео…
Дотеп сподобався Карлові.
— Ви небезпечна людина, — обернувся він до товстуна, — я не хотів би потрапити вам на язик.
— Пусте, — благодушно махнув той рукою, — ви переоцінюєте мої можливості. Якщо не помиляюсь, гер Кремер?
— Пробачте, — схаменувся Рехан, — хіба я не познайомив вас? Гауптштурмфюрер СС Артур Шрікель. Любимчик фортуни і фрау Ірми Карл Кремер. Так би мовити, нова зірка німецької комерції.
Гауптштурмфюрер присунувся до Карла, ледь не вперся в нього круглим черевом.
— Вам можна лише позаздрити, — мовив, і все його масне обличчя розпливлося в доброзичливій усмішці, — у ваших руках — майбутнє країни. На зміну військовим приходять промисловці та комерсанти, і від їхньої спритності залежить розквіт нації.
— Не зовсім згоден з вами, — заперечив Кремер. — Майбутнє рейху грунтується на силі, і перше слово завжди лишатиметься за військовими. Шкода, що не можу служити в армії, бо лише армія наведе порядок на цьому світі. Сили Німеччини невичерпні — ми розіб’ємо американців та англійців на Заході, а потім розтрощимо і російські армади. Комерсанти йтимуть за військовими та допомагатимуть їм цивілізувати нові землі великої Німеччини.
— Зніматимете паніку… — зареготав Рехан.
— Для чого ж так грубо?.. — поморщився Шрікель. — Гер Кремер багато в чому має рацію. Зараз, у важкі для нації часи, ми повинні віддати все, аби зміцнити нашу армію.
— Я заздрю чоловікам, які вмирають за фюрера, — втрутилась в розмову фройляйн Хільда. — Шкода, що жінок не пускають на фронт. Скажіть, гауптштурмфюрер, мені б личив мундир?
— Я б із задоволенням служив під командою такого чарівного офіцера, — з невластивою для товстунів жвавістю повернувся той до дівчини. — Але потрапити у вашу роту було б важко.
- Предыдущая
- 17/67
- Следующая
