Крах чорних гномів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 11

• Предыдущая
• 11/67
• Следующая

Фрідріхові знов захотілося курити, але пересилив себе: розкис, як дурне дівчисько. Адже ж відразу слід було збагнути — у спокої, що, здається, настав у селищі, і криється небезпека. Певно, гестапівці щось придумали — не можуть вони подарувати листівки та вбитого агента.

До речі, як же бути з листівками, що їх привіз з Чехословаччини Панкау?

Ульман вирішив: з Панкау він зустрінеться ввечері сам. Георг Панкау — один з небагатьох, котрі знають, хто такий насправді старий Фрідріх: разом, десять років тому, створювали підпільну організацію. Не вірити Панкау — не вірити собі, і все ж не вільно йти до нього додому. Вони навіть на роботі, зустрічаючись, не розмовляють, лише мимохідь здоровкаються. Та листівки не можуть більше лежати. Сьогодні пакунок треба заховати в тайнику біля кладовища старих вагонів, а завтра їх переправлять далі — листівки адресовані солдатам і повинні потрапити до військових ешелонів.

До того ж треба нагадати товаришам — спокій у селищі оманливий…

Ульман опустив сокиру. Біс з ним, з парканом, краще він подасться до центру: ввечері в клубі виступатиме лектор з Дрездена, кажуть, якийсь націстський бонза, — слід подивитись, що там робиться.

— Хвилинку, гер Ульман!

Це його? Озирнувся здивовано, адже ж на вулиці не було нікого.

— Добрий день… — З-за паркана висунулось обличчя, зрите зморшками. Уважні очі дивляться допитливо, з-під коричневої партійної форми випинається горб.

— Добрий день… — Ульман зупинився, спідлоба дивлячись на горбатого. Цей тип завжди наче підкрадається до людей. Ішов, мабуть, попідтинню, тому Фрідріх і не помітив його.

— Я хотів би побалакати з вами, гер Ульман.

Фрідріх мовчки вказав на двері будинку.

— А Марта вдома? — посунувся до хвіртки горбань.

Ульман кивнув.

— Хороша погода. Може, посидимо в садку?

Фрідріх, не відповідаючи, повернув до груші, де стояла лавка, підняв лопату, звільняючи місце для гостя.

Думав: який вітер заніс до нього ортсгрупенляйтера? Цього пройдисвіта, який завжди знає, де пахне смаленим?

Колись Магнус Носке був комірником у депо і навіть користувався серед робітників популярністю — дивився крізь пальці на випадково зіпсований інструмент, ішов на всілякі дрібні потурання слюсарям і токарям. Ніхто й не здогадувався, що горбань Магнус — член націонал-соціалістичної партії. Дізнались про це лише тоді, коли Носке призначили ортсгрупенляйтером.

Те, що Магнус Носке — розумний і серйозний ворог, Ульман знав давно. Він вів з ортсгрупенляйтером своєрідну гру, добре усвідомлюючи, що один неправильний хід у цій грі може йому багато коштувати. Власне, Фрідріх нічого не робив, лише намагався всіма способами утвердити Носке у думці, якої дотримувалась більшість мешканців селища: він, Фрідріх Ульман, — старий дивак, людина розумово неповноцінна, людина, котра не цікавиться нічим, окрім роботи та пива.

Ульман розумів — якщо Носке розгадає його, то насамперед поставить перед собою запитання: для чого старий дивак морочить усім голову? Від цього запитання до правильної відповіді небагато, і хто-хто, а Магнус Носке знайде відповідь.

Ортсгрупенляйтер сів на лавку, незручно спершись горбом на грубо пофарбовану спинку. Фрідріх стояв перед ним, втупивши погляд у землю.

— Сідайте, гер Ульман, — привітно мовив Носке, поплескавши долонею по дошках лавки.

Фрідріх глянув на Магнусову руку — білу, з довгими пальцями й жовтими нігтями. “Як у мертвяка”, — подумав. Рішучим жестам встромив лопату в землю біля самісіньких ніг Носке — аж той відсахнувся, — і сів поруч.

— Ви до мене? — запитав, намагаючись усміхнутися.

— А до кого ж? — спочатку здивувався ортсгрупенляйтер, та, згадавши, з ким має справу, мовив м’яко: — Звичайно, до вас, мій друже. Йшов мимо, давай, думаю, завітаю до старого Ульмана. Може, і в нього є діло до нас. Може, потребує якоїсь допомоги?

Вичікувально подивився на Фрідріха.

Ульман не відповів. Кілька секунд панувала тиша, лише чути було лебеніння води в канаві на вулиці.

— Не будете ж ви допомагати мені лагодити паркан? — раптом запитав Ульман. — Чи обкопувати дерева? Все селище померло б від заздрощів: сам ортсгрупенляйтер працював у саду в Ульмана!..

— Я мав на увазі інше, — зверхньо посміхнувся Носке. — Вашому синові не потрібні ліки? Я можу це влаштувати…

— Рана в нього загоїлась, — буркнув Ульман.

Носке похитав головою.

— Ваш син пролив кров за велику Німеччину, і це згодом відплатиться йому.

— Це був його патріотичний обов’язок! — з гордістю мовив Ульман, напружено обмірковуючи, для чого з’явився тут цей лис у коричневій сорочці? Зрозуміло, не для благодійності. Може, гестапо натрапило на якусь нитку й намагається розплутати клубок? Та гестапівці навряд чи б відкрито використовували ортсгрупенляйтера — це лише б насторожило підпільників. А якщо Носке взявся за цю справу з власної ініціативи?

Так і не знайшовши відповіді, Ульман зітхнув. Зрештою Носке, як не крутитиме хвостом, відкриється. Коли вже прийшов, відкриється.

Ортсгрупенляйтер витяг з кишені масивний срібний цигарник, розкрив перед Ульманом. Старий насторожився. Якщо Носке пригощає сигаретами, справа серйозна.

— Я гадаю, Фрідріху, — якось непомітно Магнус перейшов на “ти”, — що для тебе давно вже час підшукати якусь більш пристойну роботу. Людина з твоєю головою, — продовжував, ледь помітно іронізуючи, — заслуговує на більше, ніж зчіплювати вагони…

Ульман, наскільки міг, зобразив на обличчі задоволення. “Ого! — подумав. — Багатообіцяючий початок”.

— Але ж, — вів далі Носке, — ми повинні мати докази і твоєї спритності та відданості. — Певно, вирішив не церемонитись з цим пришелепуватим Фрідріхом і відразу взяти бика за роги. — Ти повинен довести свою любов до фюрера й рейху.

— Як? — коротко запитав Фрідріх.

Носке з цікавістю подивився на старого. Ульман зіщулився — здавалося, хитрі оченята наскрізь просвердлили його. Але тільки здалося, бо наступної миті Носке присунувся до Фрідріха, зашепотів, гаряче дихаючи старому в підборіддя:

— У нашому селищі є вороги фюрера. Вони хочуть, аби ми програли війну. Тобі не траплялися їхні листівки?

— Ні, — витримав пронизливий погляд Фрідріх, — не траплялися.

— Вони ненавидять усіх справжніх німців, — продовжував пошепки ортсгрупенляйтер, — особливо тих, які чогось варті! — наголосив і запитав раптом: — Ти нічого не чув про смерть Рапке?

— Дурень, поліз під вагони, — Ульман хрьопнув кулаком по лавці. — А вагони в нас, — дурнувато всміхнувся, — котяться…

— Хе… хе, — реготнув Носке. — Кажеш, котяться. Але ж, — зробив таємниче обличчя, — ти не чув, може, хтось з робітників каже: так, мовляв, йому й треба, цьому Рапке?..

“Ого, куди націлився”, — подумав Ульман. Нараз йому зробилося весело. Якби Носке хоч на мить уявив, з ким насправді розмовляє! Цікаво, який би в нього був вираз обличчя?

Фрідріх туди-сюди глипнув очима, нахилився до вуха ортсгрупенляйтера, прошепотів:

— Чув…

— Що ж? — стрепенувся той.

— Кажуть: так і треба… Цей Рапке нехтував правилами безпеки…

— Хто казав?

Фрідріхові здалося — вухо Магнуса Носке заворушилося від нетерпіння.

— Інженер Герлах… — назвав прізвище начальника депо.

Носке розчаровано шморгнув носом: кого-кого, а Герлаха запідозрити важко — старий член СА.

— Певно, так воно і є, — мовив, удаючи байдужість. — Інженер не збреше.

— Поважна людина, — погодився Ульман.

І знову Фрідріхові здалося, що горбань дивиться на нього з якоюсь особливою цікавістю. Витримав погляд гострих пронизливих очей. Сказав якомога відвертіше:

— Чому ви так дивитесь на мене, ортсгрупенляйтер? Невже я не догодив вам?

— Чому ж… — Носке потарабанив довгими пальцями по Ульмановому коліну. — Мені завжди приємно розмовляти з розумною людиною.

— І мені… — Фрідріх заховав іронію в широкій посмішці.

— Бачиш, розумні люди завжди порозуміються! — з радістю вигукнув Носке. — Я чекав цього і щиро жалкую, що раніше так рідко зустрічався з тобою.

• Предыдущая
• 11/67
• Следующая