Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура - Твен Марк - Страница 31

• Предыдущая
• 31/74
• Следующая

— Хай йому біс!

— Мілорде!

— Слухай, нащо ти гайнуєш час на такі балачки? Невже ти не розумієш, що ми встигли б усіх порозводити по домівках за той час, який ти витрачаєш, доводячи, Що ми їх розвести не встигнемо? Треба діло робити, а не теревені правити! Припни язика. Годі базікати. Зараз кожна хвилина дорога. Хто приправлятиме цих аристократок по домівках?

— Їхні приятелі. Вони з’їдуться сюди з усіх кінців землі.

Ця відповідь була несподівана, мов грім з ясного неба, мов помилування в’язневі, щойно засудженому на довічне ув’язнення. Сенді, ясна річ, залишиться тут чекати, доки останній приятель з’явиться по останню принцесу!

— Чудово, Сенді. Виходить, своє доручення ми виконали успішно й до кінцЯ> і мені треба поспішати з доповіддю до короля. Якщо колись іще…

— Я теж готова. Я їду разом з вами.

Ось тобі й помилування!

— Зі мною? Навіщо?

— Невже ви гадаєте, що я здатна зрадити свого лицаря? Що я здатна на таке безчестя? Я не розлучуся з вами, поки в Рицарському герці на полі бою який-небудь сильніший лицар не відіб’є мене від вас. Але я не варта була б доброго слова, якби припускала таку можливість.

“Отже, вона обрала мене на довгий час, — подумав я й зітхнув. — Що ж, доведеться зробити з цього відповідні висновки”. І я звелів:

— Гаразд. Тоді вирушаймо.

Поки Сенді, ридаючи, прощалась із своєю свининою, я сказав слугам, що залишаю всю цю аристократію на них, — нехай з нею, що Хочуть, те й роблять. Я попросив їх узяти віхті й повитирати підлоги в тих приміщеннях, де ці вельможні дами ночували та прогулювались. Але слуги вважали, що витирати підлоги немає рації, бо це порушило б звичаї й викликало б усілякі пересуди. Почувши про “порушення звичаїв”, я зрозумів, що переконувати їх далі безглуздо: ця нація здатна на будь-який злочин, крім такого. Слуги пояснили, що, дотримуючись дуже давньої, освяченої віками традиції, вони встелять підлогу в усіх кімнатах та залах свіжим очеретом, приховавши під ним сліди перебування, аристократичних гостей. Виходила така собі сатира на природу, метод був науковий, геологічний: історія родини увічнювалася у геологічних нашаруваннях; майбутній археолог, розкопуючи ці пласти, зможе із залишків кожного періоду визначити, як змінювалося харчування родини протягом століть.

Виїхавши на шлях, ми відразу натрапили на валку прочан. Нам було не по дорозі, але ми приєдналися до них, бо я тепер з кожною годиною дедалі більше переконувався в тому, що мудро керувати країною можна, лише добре вивчивши її — і не з чужих слів, а шляхом уважних особистих спостережень.

Десь таке саме збіговисько прочан описав Чосер[49]: тут були представлені всі головні професії та ремесла і все розмаїття убрань тодішньої Англії. Молоді чоловіки й старі, молоді жінки й старі, люди легковажні й статечні. Вони їхали верхи на мулах і на конях, але Жодного дамського сідла я не помітив: воно з’явилося в Англії лише через дев’ять століть.

Це була приємна, приязна, товариська юрба; побожна, щаслива, весела, схильна до неумисних грубощів та невинних непристойностей. Оповідки, що їх ці люди вважали дотепними, не сходили у них із уст, бентежачи слухачів не більше, ніж такі самі оповідки бентежили найдобірніше англійське товариство через дванадцять століть по тому. Вони викидали коники, гідні англійської дотепності першої чверті далекого дев’ятнадцятого століття, викликаючи загальне захоплення й оплески; а іноді, (соли якийсь особливо смішний жарт перекочувався з кінця в кінець валки, шлях його можна було простежити за вибухами реготу з обох бортів від носа до корми й за тим, як сором’язливо червоніли морди мулів.

Сенді знала, куди простують прочани, й відразу доповіла про це мені. Вона сказала:

— Вони йдуть до Святої Долини, щоб дістати благословення побожних самітників, випити чудодійної води й очиститися від гріхів.

— А де ж міститься ця водолікарня?

— Звідціля два дні ходу, а лежить вона на кордоні з королівством, яке зветься Шкеребер.

— Розкажи мені про неї. Це, певно, уславлена місцина?

— Ще б пак! Найуславленіша! За давніх часів там оселились абат з кількома ченцями. Либонь, то були най святіші люди на землі; вони вивчали святе писання, ні з ким не розмовляли, навіть один з одним, живилися тільки зів’ялою травою, спали на твердій землі, багато молились і ніколи не вмивались, і не міняли одягу доти, доки він не зотлівав від старості. Слава про їхнє святе подвижництво розійшлася по всьому світу, і стали до них учащати багаті і бідні, і всі шанували їх.

— Розповідай далі.

— Їм дошкуляла одна річ — не було води. Та ось одного разу святий абат помолився Господові, й Господь почув його і сотворив чудо, і з сухих надр земних забила джерелом чиста вода. Але тут слабодухих ченців почав спокушати сатана, і, напоумлені ним, вони заходились дедалі настирливіше надокучати абатові, щоб той спорудив купальню; врешті абатові набридли їхні домагання, і, втомившись сперечатися, він сказав: “Гаразд, хай буде по-вашому”, — і зробив те, що вони прохали. А тепер Слухайте, що буває, коли зневажають чистоту духовну, любу й дорогу нашому Господові, а натомість захоплюються чистотою тілесною, гріховною. Ченці ввійшли в купальню й вийшли з неї чисті й білі, мов сніг; але в ту ж мить Господь появив знамення своє і їх покарав! Споганеного джерела не стало, воно висохло.

— Знаєш, Сенді, зважаючи на те, як у вас тут ставляться до такого злочину, вони відбулися дешево!

— Можливо. Але ж це був їхній перший гріх, а доти вони не грішили зовсім, нічим не відрізнялися від янголів! Даремно вони молилися, плакали, катували себе — джерело не оживало! Навіть процесії, навіть офіри, навіть свічки перед образом пресвятої діви — ніщо не допомагало, й уся країна дивувалася з суворості кари божої.

— Як усе ж таки дивно, що і в цій галузі промисловості трапляються фінансові кризи, коли акції геть знецінюються, долар стає лиш зеленим папірцем і все зупиняється! Та розповідай далі, Сенді.

— Так минув рік і ще один день, і абат, упокорившись, зруйнував купальню. І що б ви думали? Тієї ж миті гнів господній вгамувався, і джерело знову заструміло з землі й тече дотепер щедрим потоком.

— І відтоді ніхто більше в ньому не мився?

— Якби хтось зважився, його б відразу висушили — у добрячому зашморгу на міцній гілляці.

— Тож тепер монастир процвітає?

— Від того самого дня. Слава про чудо розійшлася по всій землі. З усіх усюд туди посунули ченці — як ото риба на нерест; і монастир зводив будинок за будинком, зростав і поширювався, щоб прийняти всіх… А потім потяглися й черниці; спочатку по одній, по двоє, а тоді теж плавом попливли. Вони спорудили окрему оселю по той бік долини й почали і собі додавати до неї будинок за будинком, аж врешті й там виріс могутній монастир. Ченці й черниці зажили душа в душу, працювали у добрій злагоді та любові й спільними зусиллями звели навіть чудовий притулок для підкидьків якраз на півдорозі між обома монастирями.

— Ти згадувала про якихось самітників, Сенді.

— Самітники почали сходитися туди з усіх кінців землі. Бо самітникові добре там, де багато прочан. Кого тільки в Святій Долині тепер нема! Назвіть найрідкіснішого святенника — з тих, що водяться лише в найвіддаленішому царстві, — все одно поблизу Святої Долини такий знайдеться, треба тільки добре пошукати в навколишніх ямах, печерах та болотах.

— Я під’їхав до кругловидого веселого здорованя, маючи надію вступити з ним у розмову й вивідати що-небудь цікаве для себе. Та тільки-но я з ним познайомився, він почав, аж захлинаючись, розповідати мені старий анекдот, що його смакував сер Теревень того дня, коли сер Саграмор посварився зі мною й викликав мене на Поєдинок. Я перепросив і відстав від нього, пропустивши вперед усю процесію. Сум стискав моє серце, мені хотілося піти геть з цього неспокійного життя, цього падолу сліз, цього короткого проміжку між вічним небуттям, коротесенького проміжку, захмареного бурями й громовицями, сповненого виснажливої боротьби й повсякчасних поразок; а проте, мене лякала смерть, бо я знав, як нескінченно довго триває вічність і як багато поглинула вона людей, що знали цей анекдот.

• Предыдущая
• 31/74
• Следующая