Пригоди Гекльберрі Фінна - Твен Марк - Страница 34

• Предыдущая
• 34/72
• Следующая

По обіді герцог сказав:

— Ну, Капете, ми з вами почастуємо публіку першокласною виставою! Та все-таки, думаю, треба до неї щось додати. Підготувати щось на «біс».

— Як то на «біса», Бріджуотере?

Герцог пояснив йому, а тоді й каже:

— Я втну на «біс» шотландський або матроський танок, а ви… що б його для вас придумати?.. О, вже є!.. Ви можете прочитати монолог Гамлета.

— Гамлета — що?

— Монолог Гамлета, хіба не чули? Це ж найславнозвісніша штука геть у всьому Шекспірі. Справжній шедевр! Глядачі умлівають від захвату. Шкода, що тoї книжці його немає — я захопив із собою тільки один том, — але, думаю, мені все ж пощастить поновити його в голові. От тільки пройдуся трохи по плоту та подивлюся, чи зможу витягти цей монолог із глибини своєї пам'яті…

І він почав походжати туди й сюди по плоту, грізно насуплюючи брови, — то зведе їх догори, то притисне долоню до чола, поточиться трохи назад і застогне, а потім зітхне і, врешті, пустить сльозу. Ох, і цікаво ж було дивитися! Нарешті він таки пригадав усі ті слова і зажадав, щоб ми слухали його. А тоді зупинився у величній позі — одну ногу виставив уперед, руки підніс угору, а голову трохи відхилив назад, уп'явшись очима в небо, а далі заволав щодуху, здригаючись усім тілом та скрегочучи зубами протягом цілого монологу він і скиглив, і руками розмахував, і лупив себе в груди, і таке витівав, що переважив своєю грою всіх акторів, яких я будь-коли бачив. Ось цей монолог. Я запам'ятав його досить легко, бо герцог дуже довго муштрував короля:

Ну, старому така роль дуже сподобалась, він швидко вивчив її напам'ять і так торохтів — любо-мило послухати. Здавалося, що саме для неї його й на світ привели; а коли він уже добряче наламався до тієї кумедії, та ще, було, як розійдеться, то так руками вимахує та стрибає — мало зі шкури не вискочить.

При першій слушній нагоді герцог видрукував кілька афіш про виставу, а потім ті два чи три дні, що ми пливли плотом, творилася справжня катавасія — король із герцогом весь час на мечах билися, все репетирували, так герцог їхні вправи називав.

Одного ранку запливли ми глибоченько в штат Арканзас і побачили в затоці невеличке містечко. Ми пристали до берега, за три чверті милі вище, в гирлі невеличкої річечки, так рясно оброслої кипарисами, що вона скидалася більше на печеру. Всі ми, окрім Джіма, посідали в човен і подалися до того містечка роздивитися, чи можна там дати виставу.

Нам дуже пощастило: після обіду в містечку мала відбутися циркова вистава, і з навколишніх сіл уже почав з’їжджатися люд — то на деренькучих візках, то просто верхи. Цирк мав виїхати з міста надвечір, отже, наша вистава була якраз вчасна і могла мати великий успіх. Герцог найняв судову залу, і ми пішли розклеювати афіші. У них писалося:

Ми пішли тинятися по місту. Крамниці та будинки були тут здебільшого старі, обшарпані, з розсохлими ветхими стінами, що їх зроду-віку ніхто не фарбував; будинки всі стояли на стовпах, наче на дибах, футів на три — на чотири від землі, щоб не заливало водою, коли річка виступить з берегів під час повені. Навколо будинків були невеличкі садочки, але в них нічого не росло, крім дурману і соняшників, та ще височіли там кучугури попелу й валялися старі подерті чоботи, черевики, побиті пляшки, ганчір'я та погнуті бляшанки. Паркани з неоднакових дощок, поприбиваних як попало одна на одну, покривилися в різні боки, а хвіртки трималися лише на одній завісці, та й та була ремінна. Деякі паркани були навіть побілені — видно, за прадавніх часів, десь, певно, коли ще Колумб відкрив Америку, як сказав герцог. Майже в кожному садку рилися свині, а люди намагалися їх звідти вигнати.

Всі крамниці розташувалися вподовж однієї вулиці. Спереду були влаштовані полотняні навіси на стовпчиках, до яких приїжджі селяни прив'язували коней Під навісами, на порожніх ящиках з-під різного краму, цілісінькі дні висиджували тутешні ледарюки та стругали знічев'я ті ящики ножами фірми Барлоу; а ще жували тютюн, та ловили гав, та позіхали, та потягалися — все нікчемні людці. Всі вони носили здебільшого жовті солом'яні брилі, з парасольку завбільшки, але ходили без курток та без жилетів; називали вони один одного запросто: Біллом, Баком, Генком, Джо чи Енді й поволі цідили слова, рясно пересипаючи свою мову лайкою. Майже кожного стовпчика підпирав якийсь лобуряка, застромивши руки в кишені штанів і виймаючи їх звідти тільки для того, щоб позичити комусь жуйку тютюну або почухатись. Розмова між ними провадилася приблизно така.

— Дай-но мені пучку тютюну, Генку.

— Не можу, в мене самого тільки на одну жуйку лишилося. Звернися ліпше до Білла.

Може, Білл і дасть йому ту жуйку, а може, збреше і скаже, що в нього немає. Багато хто з отих ледацюг ніколи не мають і цента в кишені, ані жменьки тютюну. Вони тільки те й роблять, що позичають; такий ледацюга звичайно каже своєму приятелеві:

• Предыдущая
• 34/72
• Следующая