Пригоди Гекльберрі Фінна - Твен Марк - Страница 26

• Предыдущая
• 26/72
• Следующая

Ця дівчинка за життя завела собі альбом і наклеювала туди вирізані з «Пресвітеріанського оглядача» некрологи, повідомлення про похорони, замітки про нещасливі випадки та про довготерплячих страдників, і щоразу сама складала про них вірші. То були дуже гарні віршики. Ось що, наприклад, написала вона про хлопчика, на ім'я Стівен Даулінг Боте, який упав у криницю й потонув.

ОДА НА СМЕРТЬ СТІВЕНА ДАУЛІНГА БОТСА

Якщо Еммеліна Гренджерфорд уміла складати такі вірші, коли ще не мала чотирнадцяти років, то ви можете собі уявити, що вона могла б створити згодом! Бак казав, що вірші просто вилітали з неї. Зона навіть і не замислювалась над ними. Він казав, що вона ото накидає рядок, а якщо не може добрати до нього рими, то закреслює, напише новий і строчить, і строчить… Вона не перебирала й залюбки складала вірші про що завгодно, аби воно було сумне. Бувало, якийсь чоловік, чи жінка, чи дитина ще сконати не встигнуть, а вона вже тут із готовим віршиком. Вона називала ті вірші «даниною небіжчикові». Сусіди казали, що перший завжди приходив лікар, потім Еммеліна, а вже після неї трунар; трунареві тільки один раз пощастило випередити Еммеліну, та й то через те, що вона ніяк не могла підібрати рими до прізвища небіжчика, якого звали Вістлер. Відтоді вона якось одразу змінилася, хоч і не скаржилася ні на яку хворобу, але почала сохнути й марніти та так невдовзі й померла. Бідолашне створіння! Я часто заходив до її кімнати, діставав її старенького альбома та перечитував його, особливо коли її малюнки починали мене дратувати і я трошки на неї злостився. Вся родина Гренджерфордів припала мені до серця, і ті, що померли, і ті, що жили, і я не хотів, щоб поміж нами перебіг чорний кіт. Бідна Еммеліна писала за життя вірші для всіх небіжчиків, і мені здавалося несправедливим, що тепер, коли вона померла, нема кому про неї написати! Я сам був спробував видушити з себе якого віршика, але нічого з того не вийшло.

Господарі держали кімнату Еммеліни дуже чисто й охайно, і всі речі були розміщені так, як їй за життя подобалось, і ніхто ніколи, звісно, там не спав. Стара пані завжди порядкувала в тій кімнаті сама, хоча в домі було повно негрів; вона раз у раз сиділа там за шитвом і майже завжди читала там Біблію.

Ну, добре, але ж я ще не скінчив про вітальню; там на вікнах висіли чудові завіси: білі, з різними малюнками — замки з мурами, обвитим плющем, та худоба на водопої. У вітальні стояло стареньке піаніно, звук якого нагадував брязкіт бляшаних тазів, проте мені приємно було слухати, коли панночки виспівували «Все скінчено між нами» або грали «Бій під Прагою». Стіни в кімнатах були потиньковані, на підлогах майже скрізь лежали килими, а знадвору будинок був чисто побілений.

Будинок був з двох половин, а поміж ними зробили дах і настелили підлогу; отож іноді там накривали стіл до обіду, і те місце було прохолодне і дуже затишне. Нічого не могло бути краще! Та ще й готували в них дуже смачно, а страв — скільки душа бажає.

Полковник Гренджерфорд був джентльмен, справжній джентльмен з голови до п'ят; така ж і сім'я його вдалася Був він, сказати б, доброї породи, а для людини це так само важливо, як і для коня, казала Дугласова вдова, а ніхто не заперечував, що в її жилах текла найаристократичніша кров у цілому нашому місті; та й батько мій також це казав, хоча вся його родина — кумового наймита дитина. Полковник Гренджерфорд усім узяв — і стрункий, і ставний, обличчя мав смагляве, але разом з тим бліде, без найменших ознак рум'янців на щоках; щоранку він старанно голив своє сухорляве обличчя; в нього були надзвичайно тонкі губи й тонкі ніздрі, горбатий ніс і густі брови, а очі чорні, як смола, й такі глибокі, що, здавалося, дивилися на тебе з печери. Чоло в нього було високе, а волосся — сиве, пряме і спадало на плечі. Руки — худі, з довгими пальцями. Він щодня надягав чисту сорочку та полотняний костюм такий сліпучо-білий, що аж очі різало, а по неділях убирався в синій фрак із мідними ґудзиками Він ніколи не розлучався з паличкою червоного дерева, прикрашеною срібною головкою. В ньому не було й сліду легковажної жартівливості, і говорив він стиха. Завжди був такий добрий, що й сказати годі, — кожен відразу те відчув і мав до нього довір'я. Часом він усміхався, і було дуже приємно на те дивитися; а вже коли, бува, випростається, як травневий стовп, та почне кидати з-під кошлатих брів блискавиці, то спершу хотілося видряпатися на дерево, а звідтіля вже питати, в чому річ. Йому ніколи не доводилося нагадувати будь-кому про пристойність: в його присутності всі поводились як слід. Кожен щиро тішився з його товариства; він був для всіх наче сонячний промінь — здавалося, немов усе навколо яснішає, тільки-но він з'являвся. Коли обличчя його затьмарювалося, — то це тривало всього півхвилини, і того було досить; потім цілий тиждень уже йшло як по маслу.

Коли він зі своєю старенькою дружиною входив уранці до їдальні, вся сім'я схоплювалася зі стільців, усі бажали їм доброго ранку й не сідали доти, доки не сядуть вони. Тоді Том із Бобом ішли до буфета, де стояла карафка, й наповнювали склянку віскі та передавали батькові, а той тримав її в руці, поки Том із Бобом і собі наллють; а тоді сини вклонялися й казали: «За ваше здоров'я, тату! За ваше здоров'я, матусю!» — а полковник з полковницею злегка кивали головою й дякували, і всі троє пили; після того Боб і Том наливали ложку води на цукор і трошечки віскі чи яблунівки на денце своїх склянок і давали мені й Бакові, і ми також пили за здоров'я старого подружжя. Боб був найстарший, за ним ішов Том; обидва високі, вродливі, плечисті, з засмаглими обличчями, довгим чорним волоссям та чорними очима. Вони вдягалися в усе біле від голови й до п'ят, як і полковник, і носили крислаті на. нами.

Ще була міс Шарлотта — років двадцяти п'яти, висока, горда, велична, але страшенно добра, якщо її не дратували; коли ж розгнівається та гляне — ну чисто як її батько, — тобі зі страху аж у п'ятах коле… Вона була красуня.

Її сестра, міс Софія, теж була красуня, але вдача в неї була ніжна й лагідна, наче в голубки; їй тільки-но сповнилося двадцять.

Кожне з них мало собі негра для послуг, Бак також. Мій негр байдикував, бо я не звик до того, щоб мені слугували, зате Баковому доводилося тяжко — він не присідав годинами.

Отака була тепер їхня сім'я, а раніше було ще троє синів — їх усіх трьох убили — та Еммеліна, що померла.

У старого джентльмена було багато ферм та понад сотню негрів. Часом із околиць наїздило чимало гостей верхи, миль за десять, за п'ятнадцять звідси, та й гостювали в нас яких п'ять-шість днів, все бенкетували, каталися човнами по річці, вдень гуляли в лісі, а ввечері танцювали в господі. Здебільшого це були родичі. Чоловіки приїздили в гості зі своїми рушницями. То все було пишне панство, запевняю вас.

• Предыдущая
• 26/72
• Следующая