Імператор повені - Ешкилев Владимир - Страница 17

• Предыдущая
• 17/38
• Следующая

«Пане отче, — сказала жінка, — розбудила Вас, вже вибачайте. Почитайте ще молитви, прошу Вас. Ми бачимо, що Ви не такий, як наш пияцюга-парох, прости Господи… Ви знаєтеся на Святому Писанні, маєте благодать… Мій чоловік був побожною людиною і перед Божою Матір'ю і Христом-Богом замовить за Вас добре слово…»

Гелена Гонська відколупала камінь на персні й висипала звідти у келих з вином дещицю грудкуватого порошку. Прислухалась. Хвилини збігали, але за парчевою завісою панувала тиша. Дівчина витягла маленьке свічадо, розправила щіточкою вії й зробила ревізію обличчя, уважно підраховуючи зморшки та вилущуючи дрібні гноячки. Коли огляд було закінчено, вона силувано закашлялась, потім знов прислухалася. Заскрипів ліжник, з-за завіси вийшов Приблуда.

«Дитині вже легше», — повідомив він, посміхаючись.

«Хіба їй було зле?»

«Не треба бути настільки помисливою й недовірливою, моя неперевершена панно», — похитав головою отаман і спробував поцілувати Гелену. Але та вислизнула з його обіймів.

«Перепрошую пана отамана, але від нього зараз тхне посмітюхою».

«Ви несправедливі…»

«А Ви нерозбірливі».

«Гелено, Ви направду вважаєте, що я захопився цим горопашним дітиськом?»

«Вона не дітисько», — з притиском сказала Гелена. Її очі зволожилися, кутики рота дрижали. Ще кілька годин тому це б розчулило партизана, а тепер тільки дратувало. Запала мовчанка. Білявка кусала губи й відвертала від Приблуди обличчя.

«За кого себе має ця зманіжена полька?» — подумав той. Йому забажалось повернутися до ліжника, де розкинулось уві сні юне тіло, і він стримав себе таким межовим зусиллям, що сам здивувався. І не зміг, не спромігся приховати від білявки цього здивування. Він потягся до келиха з вином.

«Не чіпайте!» — раптом підвелася Гонська.

«Чому?»

«Це для хворого… дітиська».

«Он як…»

Приблуда примружено подивився на Гелену. Та вкрилась червоними плямами і схопила келих. Перш, аніж отаман вибив його з рук шляхтянки, вона встигла ковтнути вина і подивитись на Приблуду біснуватим поглядом, у якому змішувалися переляк, переможна впертість і отрута. Отаманові перехопило подих.

«Не дозволю кожному бидлу себе принижувати!» — прошепотіла Гелена і сповзла на підлогу.

«Гей, осавули!» — крикнув Приблуда.

Заспаний Мандавошка в одному спідньому улетів до отаманової хати. В руці він тримав татарську шаблю і дико обертав п'яними очима.

«Хто з хлопців знається на трунках? Скорше думай!»

«Ге…» — вичавив з себе осавул, покрутив бурмилистою головою і вимовив після довгої відрижки: «А той старий цап казав, що вміє лікувати».

«Тягни його сюди!» — наказав Приблуда.

За хвилину Кінський Каштан вже обмацував непритомну Гелену. Він прицмокував і закочував очі, бурмотів довжелезні латинські речення і кахикав, всім своїм виглядом демонструючи складність ситуації. Його дочка вистромлювала розчервоніле личко, очі її блищали. До компанії невдовзі приєднався Лушпак. Він недовірливо стежив за кривляннями комедіанта і накручував на вухо оселедця. Сам Приблуда відсторонено сів за стіл умовляти сулію слив'янки. Іноді він скоса поглядав на Нікту, а та робила вигляд, що соромиться. Вона мружила та відводила очі, прикривалась завісою так, що тканина щільно облягала стегна й перса. Після кожного келиха отаманова впевненість, що дівчисько сидить за парчею голісіньке, зростала. Слив'янка притлумлювала цей чин напруження, але ненадовго.

«Отже так, — тоном досвідченого ескулапа почав костоголовий, — ми маємо справу з трунком капутальної, або ж плямистої, або ж цикульної поганки, що має властивість mens caecata terrore[53] вітальні сили організму. Ліки від отрути цього штибу не відомі ні послідовникам Галена, ні учням Парацельса. Не знаходимо згадок про засоби від такого трунку ні у трактатах Авіцеиии, ні в календарях Римського Аптекарського товариства, ні в енциклійних звітах консильйорів Солернського Медикуму. Карпатські знахарі радять при такому отруєнні сечогінні та відпочинок. Подібної ж думки дотримується славетний Циґельгальс із Брно. Будемо, отже, ревно молитися за одужання цієї шляхетної панни».

«Все сказав?» — спитав Приблуда.

«Все», — розвів руками Каштан. Він зрозумів, що йому будуть робити боляче.

Мандавошка збив костоголового з ніг, а Лушпак вперіщив його чоботом межи очі. Каштан відлетів до стіни, з полиць попадали миски, макітри і крашанки. Нікта заверещала і вчепилася зубами у завісу.

«Ще?» — підвівся отаман.

«Nobili viro![54] — закричав комедіант. — Є!.. Є таємний спосіб від такої отрути!»

«То застосуй, нехристе! Мерщій!» — Приблуда подивився на перекривлене обличчя Нікти й раптом підморгнув дівчині.

Та скривила силувану посмішку.

«Я щойно згадав історію блазня Кікладопулоса, — повідомив Каштан, підводячись і чухаючи заюшеного носа, — який більше за саме життя любив ласувати смаженими грибами, відомими під назвою „їжачковий пронос“. Вчені королівські кухарі називають їх „грибами святого Димитрія Апокавка“. Вони надзвичайно рідкісні і мають вельми небезпечну особливість. Споживати їх можна лише тоді, коли зрізано ці рослини у день вшанування блаженної пам'яті святого молільника, просвітителя і цілителя Димитрія. У всі інші дні вони наповнені людоморним трунком, котрого не можуть знищити ані смаження, ані окріп…»

«Що за маячня? Хто чув про такі гриби?» — скривився Лушпак.

«Хто?» — трусонув головою Мандавошка.

«Ти добалакаєшся!» — попередив костоголового Приблуда.

«Ось Вам хрест, ясновельможний пане отамане!.. Те, що я розповідаю — правдива і повчальна історія хвороби блазня Кікладопулоса, мого троюрідного небожа із Сандомира… Клянуся життям моєї доньки і всіма реліквіями Печерськими, і нехай вирвуть мені язика кати у Львові, якщо кажу неправду!.. Означену мною особливість гриби святого Димитрія отримали завдяки тому, що ними язичники хотіли отруїти блаженного Апокавка, хрестителя поганських племен. У „Мінеях“[55] йдеться, що волею Всевишнього цей предивний молільник і сповідник не тільки не захворів, споживши цілу пательню смажених „їжачкових проносів“, але й звільнив їх на один день у році від натурального прокляття. А язичники всі тоді увірували у Господа нашого Ісуса Христа і повбивали своїх облудних жерців…»

«Бреше! Все бреше, латинська почвара! І клятви дає неправдиві!.. Я ж бачив отруєних поганками, — звернувся до отамана Лушпак. — Грибний трунок не дається взнаки так швидко. Панночка себе покінчила якоюсь турецькою отрутою. У Кафі таку продає запашник Алі, що живе навскіс від Сміттярної Брами…»

«Кульгавий Алі? — перепитав Каштан. — Та він дурисвіт! Його трунками лише мишей виводити та робити викидні гаремним блудодійкам… А Ви, шановний лицаре, — зиркнув костоголовий на старшого осавула, — колись-то бачили, перепрошую, наслідки споживання блідої поганки. А панна Гелена отруїлася плямистою. Відчуйте, шановне панство, і Ви, ясновельможний гетьмане, принципову різницю у назвах цих двох смертельних, але, наголошую, зовсім різних рослин… Так-от, мій троюрідний небіж Кікладопулос купив гриби святого Апокавка у непевних людей і, зрозуміло, отруївся ними. Всі вже вважали його покійником і навіть відвели до дому розпусти його доньку, коли трапився мій вчитель, премудрий Симпліціус. І він врятував мого небожа за допомогою лікувальних щурів!»

Приблуда схопив костоголового за вухо й викрутив його на арабську вісімку:

«Ти довго будеш теревенити? Де ті щурі?»

«Ай!.. Не тре… Я вже йду за ними…» — прохрипів Каштан. Осавули потягли його до виходу і прискорили копняками. У хаті запала тиша.

Приблуда наблизився до Нікти і зірвав завісу. На дівчині виявилась довга гаптована сорочка, задерта якраз настільки, щоб отаман побачив теплу тінь поміж її стегнами.

• Предыдущая
• 17/38
• Следующая